— На вокзал попрешся, горда злидота?
Макарич із розмаху гепнув широкою долонею по кухонній клейонці.
Чашка з недопитою кавою підстрибнула. Темна пляма розлилася просто на рахунок за електроенергію, що лежав на краю столу.
— Якщо вже така горда знайшлася, то шукай житло собі й синові!
— Батьку, ну чого ти з самого ранку галасуєш?
Максим стояв у дверях у домашніх штанях і невдоволено чухав живіт.
— А нічого!
Свекор тицьнув вузлуватим пальцем у бік раковини.
Там стояла Поліна з мокрою тарілкою в руках.
— Живе на моїй території. Їсть із мого холодильника! А як комуналку навпіл оплатити — так у неї грошей немає. На вихід! Щоб до вечора вашого духу тут не було!
Поліна обережно поставила тарілку в сушарку. Струсила краплі з пальців.
Усередині не було ні страху, ні звичної паніки. Лише глуха, важка втома, яка накопичувалася останні три роки.
Вони переїхали в простору трикімнатну квартиру Макарича, коли Темкові ледь виповнився рік. Максим тоді клявся, що поживуть у батька рік-другий, заощадять на оренді, назбирають на перший внесок і куплять власне житло. У Поліни, яка сиділа в декреті з мізерною допомогою, особливого вибору не було.
Тільки обіцяний рік непомітно розтягнувся на три.
Максим то міняв роботу через «самодурів-начальників», то ремонтував свою стару іномарку, яка постійно вимагала грошей, то просто лежав на дивані, відновлюючи розхитану нервову систему.
А Макарич дуже швидко зрозумів, що безкоштовна прислуга в домі — річ неймовірно зручна.
— Я, взагалі-то, продукти на всіх купую, Вікторе Макаровичу, — рівно сказала Поліна, повертаючись до свекра.
— Подумаєш, продукти!
Свекор презирливо скривив рота.
— Купила макаронів та картоплі — велика заслуга! А вода? А світло? А зношення квартири? Ви мені тут увесь паркет своїми іграшками подряпали!
— Якими іграшками? Темко грається у своїй кімнаті. А м’ясо, сир і ковбасу я вчора три пакети принесла. Ви половину ще за вечерею з’їли.
— Не рахуй мені шматки в роті!
Макарич підвівся зі стільця, нависаючи над столом.
— Моя квартира! Мої правила! Я сказав — половину своєї зарплати щомісяця кладеш мені на стіл за проживання. Не подобається — двері он там!
Поліна перевела погляд на чоловіка.
Максим відвів очі й почав старанно колупати задирку на пальці.
— Максе, ти нічого сказати не хочеш? — запитала Поліна.
— Поліно, ну а що такого?
Максим нарешті підняв голову, зобразивши на обличчі вселенську втому.
— Батько правильно каже. Ми тут живемо. Платити треба. Ти ж тепер заробляєш, Темка в садок влаштували. Тобі що, шкода батькові допомогти?
— Допомогти?
Поліна сухо всміхнулася.
— Максе, я оплачую садок. Я купую їжу. Я одягаю дитину. Я купую побутову хімію на всю цю квартиру. А твоя зарплата де?
— Я в машину вклався! — одразу наїжачився чоловік. — Мені на роботу їздити треба! І взагалі, я борги віддавав.
— За свої ж запчастини.
Поліна зняла фартух і повісила його на гачок біля дверей.
Апетити свекра росли щомісяця. Спочатку були прохання готувати й на нього. Потім — списки покупок, гроші за які він «забував» повернути. Далі він переклав на неї оплату дрібних квитанцій. А вчора ввечері безапеляційно заявив, що тепер вона зобов’язана щомісяця віддавати йому фіксовану суму. Десять тисяч. За право жити в його домі.
— Я нічого вам платити не буду, — спокійно сказала Поліна, дивлячись свекрові просто в обличчя.
— Що?
Макарич навіть моргнув від несподіванки.
Він звик, що невістка метушиться, згладжує гострі кути, намагається догодити заради миру в родині. Він очікував сліз, вибачень, обіцянок «подумати й урізати витрати».
— Іди до своєї матусі в її хрущовку! — гаркнув свекор, уже трохи збавивши тон. — Нехай вона вас із Темком утримує. Раз такі розумні!
— Самі розберемося.
Поліна пройшла повз чоловіка до їхньої кімнати.
Максим одразу поспішив за нею. Щільно причинив двері, клацнув замком і став поперек проходу, засунувши руки в кишені спортивних штанів.
— Поліно, ти зовсім з глузду з’їхала?
Він дивився на дружину так, ніби вона щойно запропонувала вистрибнути з вікна.
— Куди ми підемо? Вибачся перед батьком! Ну сказала дурницю, з ким не буває. Перебіситься старий. Дам я йому пару тисяч з авансу — заспокоїться.
Поліна підійшла до шафи. Висунула нижню шухляду й дістала велику спортивну сумку.
— Я не сказала дурницю, Максиме.
Вона почала методично перекладати дитячі футболки й шорти зі стопки в сумку.
— І вибачатися не збираюся. Досить із мене цієї благодійності.
— Ти що робиш?
Максим зробив крок уперед, тривожно стежачи за швидкими рухами дружини.
— Речі збираю.
— Куди? На вокзал попрешся, горда злидота?
Максим єхидно розтягнув ці слова, повністю переконаний у власній правоті.
— У тебе зарплата тільки через тиждень! На що ти збираєшся житло винаймати? У мене зараз узагалі нулі, на картці копійки до авансу. Хто тобі здасть квартиру без застави й комісії? До своєї матері на розкладачку підеш?
Поліна завмерла.
Сім років шлюбу. Сім років вона дивилася на цього вічного хлопчика, якому завжди було зручно ховатися за широкою батьковою спиною. На чоловіка, який щиро вірив, що без його великої присутності вона пропаде в цьому суворому світі.
— Я йду. З Темком. Сьогодні. Зараз.
— А я?
Максим розгублено витріщився на неї. У його картині світу дружина не могла просто взяти й зникнути з налагодженого побуту.
— А ти можеш залишатися зі своїм татом. Будете разом комуналку ділити. І борщі одне одному варити.
— Це як розуміти?
Максим насупився. Звичний сценарій почав тріщати по швах. Дружина не плакала, не просила захисту, не благала його поговорити з батьком.
— А ось так.
Поліна кинула в сумку свою косметичку.
— Поки ти дрімав на дивані перед телевізором, я сиділа на кухні за ноутбуком. Мої підробітки, Максимку. Нічні зміни віддалено, тексти на замовлення, верстка.
Максим мовчав, намагаючись переварити почуте.
— Два роки відкладала. Думала, що разом нормальну квартиру купимо. А ти все тягнув і тягнув. Тобі ж тут добре: тепло, за оренду платити не треба.
Поліна різким рухом застібнула блискавку на сумці.
— На перший внесок мені ще збирати й збирати, звісно. Але на заставу й два місяці хорошої двокімнатної вистачило з головою. Договір я ще в п’ятницю підписала. Ключі — у кишені.
Обличчя чоловіка почало повільно наливатися червоним.
— То ти… щурила весь цей час?
Він зробив крок уперед, стискаючи кулаки.
— За спиною в чоловіка? Потайки гроші ховала на якихось лівих картках, поки я тут на запчастини викручувався?
— Я убезпечила себе й сина.
Поліна дістала телефон і натиснула кнопку виклику таксі.
— Від твого батька. І від твоєї вічної ліні. Я не забрала з сімейного бюджету жодної копійки. Я відкладала тільки те, що заробляла ночами, поки ти хропів.
— Ах ти ж хитра яка!
Максим зло сплюнув на підлогу.
— Ну й вали! Подивимося, як ти завиєш через місяць, коли треба буде платити за квартиру! Ще приповзеш!
— Не сподівайся.
Поліна підхопила сумку.
За сорок хвилин у передпокої стояли дві щільно набиті сумки й один рюкзак. Поліна не стала збирати весь гардероб — узяла тільки найнеобхідніше на перший час для себе й Темка.
Малий тихо сидів на лавці в передпокої, уже в куртці, і слухняно обіймав рюкзачок із машинками. Він відчував напруження дорослих і тому мовчав.
Макарич вийшов із кухні. Став у дверях, схрестивши руки на грудях. На його обличчі читалася майже урочиста перемога.
— Ну що, награлася в гордість?
Свекор кивнув на сумки.
— Далеко зібралася? До першого стовпа, а потім назад прибіжиш?
Поліна не удостоїла його відповіддю.
Вона розстібнула бокову кишеню сумки. Мовчки дістала свій ключ від квартири — звичайний плоский ключ із синьою пластиковою накладкою.
Поклала його на полицю біля дзеркала. Просто під носом у Макарича.
— Решту заберу на вихідних. Приїду з братом на машині.
Поліна подивилася на свекра холодним, спокійним поглядом.
— Спробуєте щось із моїх речей зіпсувати або викинути — вирахую з тих грошей, які Максим винен мені за ремонт своєї розвалюхи. Чеки за деталі з моєї картки в мене збережені.
Макарич смикнув щокою, але промовчав.
— Щасливо залишатися. У холодильнику суп, на два дні вистачить. Макарони — у шафці. Далі самі.
Поліна підняла сумку.
Темко слухняно зістрибнув із лавки й узяв матір за вільну руку. Вони вийшли на сходовий майданчик, навіть не озирнувшись.
Двері зачинилися.
Макарич так і залишився стояти в передпокої, дивлячись на самотній ключ із синьою накладкою на полиці.
А в кімнаті, на розібраному ліжку, сидів Максим. Він дивився на порожні вішалки в шафі, де раніше висіли сукні дружини. І чомусь думав не про те, що родина щойно розвалилася. Він із роздратуванням думав про те, хто тепер прасуватиме йому сорочки на роботу в понеділок.
Минуло три тижні.
У квартирі Макарича стійко пахло немитим посудом, смаженою цибулею й дешевими пельменями.
Максим похмуро колупав виделкою розварене тісто просто з каструлі. Чистих тарілок у шафі не залишилося ще з середи.
Вони обоє чекали.
Спочатку чекали зі зловтіхою. Були впевнені, що в Поліни швидко закінчаться гроші. Що вона втомиться тягати важкі пакети з супермаркету на п’ятий поверх без ліфта. Що не впорається з побутом сама, захворіє, зламається й прибіжить просити вибачення.
Макарич навіть кілька разів заводив мову про те, що «так уже й бути, пустить назад, якщо вона в ноги вклониться й вибачиться за нахабство».
Але телефон Максима мовчав.
Поліна заблокувала їх обох у всіх месенджерах уже наступного дня після переїзду.
Максим кілька разів намагався телефонувати їй із робочих номерів. Хотів сухо, по-чоловічому поцікавитися, коли вона збирається забирати решту речей. Але чув лише довгі гудки. Речі забрав її старший брат, який приїхав минулої суботи з двома міцними хлопцями. Максим тоді розсудливо замкнувся у своїй кімнаті.
Макарич щовечора голосно обурювався рахунками за воду й світло. Виявилося, що без «злидоти» цифри в квитанціях чомусь не зменшилися, зате продукти з холодильника зникали з лякаючою швидкістю.
У цей самий час Поліна сиділа на маленькій, але світлій кухні орендованої двокімнатної квартири.
Вона пила гарячу каву й слухала, як Темко в сусідній кімнаті ганяє пластикові машинки по килиму. У раковині не було жодної брудної тарілки. Підлога була чисто вимита.
Вона перевела погляд на ноутбук, де вже чекав новий замовлення на верстку.
І головне — ніхто більше не стояв у неї над душею, рахуючи шматки ковбаси на тарілці.
