Останнім часом донька взяла за звичку розмовляти зі мною таким тоном, ніби я була її підлеглою. Наші ранкові сімейні сніданки поступово перетворилися на справжні наради, де Мілана роздавала мені завдання на весь день.
— Курку я дістала з морозилки, нехай розморожується, — перераховувала вона. — На вечерю запечи її. Підлогу скрізь помий, пил витри, бо вже жах скільки його назбиралося. Так, що там іще…
Я мовчки дивилася на доньку.
— Дашу не забудь відвести на гурток. І пральна машина в тебе повна. Ти взагалі коли збираєшся прати?
— Сьогодні й хотіла, — відповіла я.
— Добре. І ще купи все ось за цим списком, — Мілана посунула до мене аркуш, списаний її дрібним акуратним почерком. — Будь ласка, постарайся все зробити до нашого повернення, гаразд?
— Спробую встигнути.
— Ти вже постарайся як слід.
Після цих слів донька швидко зібралася й побігла на роботу.
У домі Мілани я оселилася після народження Даші. Саме тоді вийшла на пенсію, здала свою однокімнатну квартиру орендарям і переїхала до доньки, щоб допомагати з онукою. Спочатку була впевнена, що залишуся максимум на рік, поки Даша трохи підросте.
Але один рік непомітно перетворився на шість.
Онука вже пішла до школи, а я все ще жила разом із донькою та зятем і фактично повністю займалася їхнім господарством. Як саме так сталося, я й сама до кінця не розуміла.
Мілана з чоловіком заробляли достатньо й цілком могли найняти людину для прибирання та хатньої роботи. Але навіщо комусь платити, якщо поруч живе мама, яка безкоштовно приготує, випере, прибере й зробить усе інше?
Одного разу Мілана запросила додому кількох подруг. Звичайно ж, усі страви готувала я. Стіл накривала теж сама. Треба визнати, обід вийшов справді чудовим.
— М-м-м… — одна з гостей навіть заплющила очі від задоволення. — Яка ж смакота! Золоті руки в нашої Емми Миколаївни.
Вона тепло мені посміхнулася.
— Та нічого особливого, — недбало махнула рукою Мілана. — Мама все одно вдома сидить, їй неважко. Часу повно: ні роботи, ні особливих турбот. Можна готувати скільки завгодно.
Подруги переглянулися.
— І все ж таки, — озвалася друга гостя, — щоб так смачно готувати, потрібен справжній талант. Моя мама теж удома, але до плити більше не стає — замовляє готову їжу. Каже, що за роки роботи наготувалася на все життя й тепер хоче відпочити. Тож, Еммо Миколаївно, вам велика повага.
Мілана невдоволено стиснула губи й одразу перевела розмову на іншу тему.
Коли гості розійшлися, я взялася мити посуд. Стояла біля раковини, споліскувала тарілки й дивилася у вікно. Через дорогу, трохи навскоси від нашого будинку, нещодавно відкрився невеликий квітковий магазин.
Я завжди любила квіти й добре вміла за ними доглядати. Колись на моїй дачній ділянці росли флокси, петунії, чорнобривці та ще безліч різних рослин. Перед переїздом до доньки ділянку довелося продати, і, якщо чесно, про це рішення я шкодувала й досі.
Та ще більше останнім часом я жалкувала, що взагалі переїхала до Мілани.
Втомившись від постійних доньчиних зауважень і причіпок, я кілька разів намагалася знайти собі окреме житло, де могла б пожити, поки мою квартиру винаймають люди. Але ціни виявилися надто високими. Навіть за звичайну кімнату довелося б віддавати всю пенсію та ще майже половину грошей, які я отримувала від оренди. А на що тоді жити?
Наступного дня я вирушила по продукти. Проходячи повз той самий квітковий магазин, помітила на дверях оголошення: «Потрібна помічниця. Досвід роботи необов’язковий».
Ці слова чомусь одразу закарбувалися в пам’яті.
Через кілька днів Мілана вирішила влаштувати мені справжню фінансову перевірку. Зібрала всі чеки, розклала їх перед собою на кухонному столі й почала:
— Навіщо ти купуєш таке дороге м’ясо?
— Дешевше хіба що самі кістки, — зауважила я.
— Тоді бери фарш. І навіщо стільки зелені?
— Ти ж сама любиш, коли в їжі багато зелені, — спокійно нагадала я. — А якщо залишиться зайва, її завжди можна заморозити.
— А сир? — Мілана дивилася на мене так, наче була суворою ревізоркою. — Навіщо ти береш такий жирний? Він же значно дорожчий!
— Даша саме такий любить.
— Даша любить… — пробурмотіла донька. — Ти б іще на ринку найдорожчий купувала… Мамо!
— Що, донечко? — втомлено озвалася я.
— Ти живеш за наші гроші. Невже не можна витрачати трохи економніше?
— У мене є власна пенсія, — нагадала я. — І гроші за оренду квартири теж щомісяця надходять.
— Пф-ф… Теж мені порівняла! — розсміялася Мілана. — Свої дрібні гроші з нашими доходами.
— Гаразд, нехай вони для тебе дрібні, — відповіла я. — Тоді, може, щоб таких розмов більше не виникало, ви з чоловіком самі купуватимете продукти? А я вже готуватиму з того, що принесете. Як тобі такий варіант?
— Ще чого! Це твій обов’язок! — Мілана пильно подивилася мені просто в очі. — Розумієш, мамо? Твій. Обов’язок. І крапка!
Мені дуже хотілося запитати, у якому саме пункті нашої уявної угоди було записано, що забезпечувати їх продуктами та вести господарство — мій обов’язок.
Але я промовчала.
Наступного дня мені потрібно було зайти до аптеки. Дорогою я навмисне звернула до квіткового магазину.
За прилавком стояла жінка й акуратно підрізала стебла троянд.
— Добрий день! — привітно посміхнулася вона.
— Добрий день. Я хотіла дещо запитати…
— Слухаю вас.
— Я щодо оголошення, — нарешті наважилася я. — Ви вже знайшли помічницю?
— Поки що шукаю, — жінка уважно мене оглянула. — А ви для себе цікавитеся чи запитуєте для когось?
— Для себе, — усміхнулася я. — Раніше в мене на ділянці багато всього росло. Флокси, чорнобривці, петунії… Та чого тільки не було. Потім я все продала й переїхала до доньки… Ось тепер вирішила зайти.
Поступово ми розговорилися.
Жінка представилася Лілією й розповіла, що цей магазин належить їй. Вона працювала тут сама від самого ранку й до вечора, тому останнім часом страшенно втомлювалася.
— Мені хоча б на пів дня потрібна надійна людина, — пояснила Лілія. — Прийняти поставку, розставити вазони, полити квіти, протерти листя. Нічого надзвичайно складного. Для мене головне, щоб людина була відповідальна й не боялася роботи.
— Гадаю, я впораюся, — сказала я.
Лілія ще раз уважно подивилася на мене.
— Завтра о дев’ятій зможете прийти?
— Звичайно.
— Тоді чекатиму на вас.
Додому того дня я поверталася в такому піднесеному настрої, якого давно не відчувала.
Доньці, звісно, нічого розповідати не стала. У голові вже склався план: зв’яжуся з орендарями своєї квартири, дам їм достатньо часу, щоб знайти інше житло, а поки працюватиму в Лілії та винайматиму недорогу кімнату.
Нехай умови будуть скромними. Головне — більше не почуватися одночасно безкоштовною прислугою та людиною, яку постійно дорікають шматком хліба.
Наступного ранку я дочекалася, поки всі розійдуться хто до школи, хто на роботу, і вирушила до квіткового магазину.
Робота виявилася цілком посильною. Треба було приймати коробки з товаром, розміщувати вазони на полицях, поливати рослини, обережно витирати листя вологою тканиною та стежити за порядком.
Із Лілією ми відразу домовилися, що вона розраховуватиметься зі мною щотижня. Більше того, саме вона допомогла знайти недорогу кімнату неподалік.
Я зателефонувала людям, які винаймали мою квартиру, й попередила, що приблизно через місяць-два планую повернутися. Вони поставилися до цього спокійно й почали шукати нове житло.
Після цього я зібрала свої речі й стала чекати повернення доньки.
Вечерю того дня не готувала. Прати теж не стала. Прибирання залишила тим, хто вважав його моїм безумовним обов’язком.
Незабаром додому повернулася Мілана. Зняла верхній одяг, роззулася, зайшла на кухню й здивовано втягнула носом повітря.
— Щось вечерею зовсім не пахне… — промовила вона. — Ти давно готувала?
Я ледь усміхнулася.
— Я сьогодні взагалі нічого не готувала.
Донька подивилася на мене мало не з жахом.
— Це ще як розуміти?
— Дуже просто. Я від вас іду.
— Ідеш? Куди це?
— Винайматиму кімнату.
— Ой, не сміши мене, — розреготалася Мілана. — На свої гроші ти тут навіть кімнату не потягнеш.
— Потягну, — спокійно відповіла я. — Я влаштувалася на роботу. І житло вже знайшла.
Мілана розгубилася.
— На роботу? Куди ти могла влаштуватися?
— До квіткового магазину. І послухай мене уважно, доню, — сказала я, дивлячись їй просто у вічі. — Шість років я безкоштовно вела ваше господарство. Готувала, прибирала, прала, займалася Дашею. А ти поводилася зі мною так, ніби я живу тут із вашої великої милості, й дозволяла собі постійно мене принижувати. Ви з чоловіком шість років заощаджували на хатній помічниці завдяки мені, але водночас змушували мене звітувати буквально за кожну витрачену дрібницю.
— Мамо…
— Досить, Мілано! — твердо перебила я. — Закінчилося це вічне «мамо, зроби». Відтепер зі своїм побутом розбирайся сама.
Я підхопила вже зібрану дорожню сумку й попрямувала до виходу.
— А Даша? — почула я за спиною. — Онуку теж просто кинеш?
Я зупинилася.
— Не втягай сюди дитину.
— Ну, як хочеш, — Мілана знизала плечима. — Тільки запам’ятай: якщо зараз підеш, Дашу більше не побачиш.
— Нехай буде так. Вона підросте й сама зрозуміє, що сталося.
Після цих слів я вийшла з квартири.
Орендарі звільнили моє житло приблизно через півтора місяця, а ще за кілька тижнів я вже повернулася додому.
Перед Лілією було страшенно незручно. Вона дала мені роботу, підтримала в потрібний момент, навіть допомогла з пошуком кімнати, а я пропрацювала зовсім недовго й пішла. Та іншого рішення для себе тоді я не бачила.
З донькою ми відтоді майже не спілкуємося. Дашу я теж не бачу.
Знаю, що Мілана встигла розповісти всім знайомим свою версію: мовляв, рідна мати покинула її та онуку напризволяще. Я ні з ким не сперечаюся й нічого не доводжу. Нехай говорить те, що вважає за потрібне.
Від спільних знайомих я дізналася, що вони з чоловіком зрештою найняли хатню помічницю.
Ну й добре. Значить, упоралися.
Якщо перед кимось мені й досі трохи соромно, то лише перед Лілією. Вона повірила в мене, а я пропрацювала в неї всього два місяці й звільнилася.
Та що мені залишалося робити? Іншого виходу на той момент я просто не бачила.
