Ірина Сергіївна відчинила хвіртку плечем — обидві руки були зайняті ящиками з розсадою. Ледь ступивши на подвір’я, вона зрозуміла: на дачі вже хтось почувається господарем.
Між двома яблунями на мотузці сушилися дитячі футболки. Біля ґанку стояли три пари незнайомих сандалів. А з відчиненого вікна долинав голос невістки.
— Кириле, тобі дістанеться кімната з балконом. А Лізі віддамо меншу — там сонце вранці не світить просто у вікно.
Ірина обережно поставила ящик із помідорною розсадою на стежку. Земля обсипала її туфлі, але вона навіть не звернула на це уваги.
— А мені яку кімнату залишили? — спокійно запитала вона, переступивши поріг.
Дарина визирнула з кімнати.
На ній був знайомий лляний фартух із вишитими волошками — улюблений фартух Ірини. У руці вона крутила в’язку ключів.
— Ой, ви вже тут! Ми гадали, що приїдете після обіду. Вам залишили диван у вітальні. Він просторий, одній людині цілком вистачить.
За столом сидів Павло — єдиний син Ірини.
Він спокійно мастив сир на хліб і навіть не підвів очей.
— Мамо, ми лише на два тижні, — сказав він. — У квартирі зараз ремонт труб. Діти втомилися жити серед коробок. Тут місця всім вистачить.
Ірина мовчки кивнула.
Так було завжди.
Спочатку вона погоджувалася, а вже потім усвідомлювала, на що саме погодилася.
Так легше.
Не псувати настрій.
Не засмучувати сина.
Не ставати «важкою свекрухою».
— Авжеж, місця достатньо, — відповіла вона. — Але спальня нагорі — моя. Там залишилися мої речі.
Дарина усміхнулася так, ніби почула кумедний жарт.
— Ми вже все перенесли до комірчини. Кирилові потрібен письмовий стіл — він буде займатися. Ви ж самі завжди казали, що дітям треба віддавати найкраще.
На другому поверсі пахло солодкими кукурудзяними паличками й фломастерами.
Двері її спальні були навстіж.
На ліжку лежав дитячий рюкзак.
На підвіконні стояли машинки.
Біля шафи валялися зім’яті шкарпетки.
У комірчині її одяг був напханий у дві великі картаті сумки.
Саме з такими сумками вона колись їздила на базар продавати власноруч зв’язані светри, щоб заробити на будівництво цього будинку.
Ручки давно потерлися, але вона не викидала сумки — вони нагадували, якою ціною все це далося.
Тепер поверх її акуратно складених блузок лежали старі кеди Кирила.
Ірина мовчки взяла їх двома пальцями й поставила на підлогу.
— Даринко, я поверну свої речі назад до шафи.
Знизу почувся голос невістки:
— Навіщо все знову переставляти? Два тижні минуть дуже швидко.
Павло саме поправляв фіранку, хоча вона висіла абсолютно рівно.
Увечері Ірина розклала постіль на дивані у вітальні.
Дарина принесла подушку й одразу попередила:
— Наші діти прокидаються дуже рано. Тому краще не зачиняйте двері. Так буде зручніше.
Потім поруч із диваном поставила пакет із дитячими іграшками.
У дитячих кімнатах для нього, виявилося, місця не знайшлося.
О шостій ранку весь будинок уже гудів.
По підлозі гуркотіли кубики.
Ліза дивилася мультфільми на повну гучність.
Кирило раз по раз бігав сходами, щоразу грюкаючи дверима.
За сніданком Дарина лише знизала плечима.
— Діти є діти. Ви ж і так на дачі рано прокидаєтеся.
— Я зазвичай встаю о пів на восьму.
— То всього лише на півтори години раніше. Зате як оживає будинок!
Павло швидко допив чай і вийшов надвір перевіряти автомобіль.
До обіду Ірина помітила, що її настільна лампа вже стоїть у кімнаті Кирила.
Кошик із в’язанням Дарина перенесла на засклену веранду.
— Від вовни дітям незручно.
Сімейні фотографії, які роками стояли на комоді, теж зникли.
Вони лежали в нижній шухляді.
На їхньому місці тепер красувався пластиковий органайзер із дитячими шпильками.
Ірина відкрила шухляду.
Зверху лежав старий знімок.
Вони з чоловіком стояли біля ще недобудованого будинку без ґанку — обоє вимазані фарбою й щиро сміялися.
Вона ніжно витерла скло краєм кофти й повернула фотографію назад.
Дарина відразу сказала:
— Тут усе могло впасти. Я сховала для безпеки.
— Двадцять три роки нічого не падало.
— Значить, вам просто щастило.
Ірина подивилася на Павла.
Той сидів на сходах і гортав повідомлення в телефоні.
— Павле, ти це чуєш?
— Чую, мамо. Але давайте не сперечатися через рамку. Дарина просто наводить лад.
Ірина знову змовчала.
Найбільше вона боялася навіть не Дарини.
Вона боялася втратити сина.
Щойно вона починала заперечувати, Павло переставав дзвонити на кілька тижнів.
Потім телефонував так, ніби нічого не сталося.
І вона щоразу раділа вже самому дзвінку.
До кінця третього дня будинок став чужим.
На кухні банки з крупами стояли зовсім в інших місцях.
На гачках висіли дитячі курточки.
Дверцята без кінця грюкали.
Стільці шкребли підлогу.
З телефона Дарини від ранку до вечора лунав чужий голос.
— Ви дуже незручно поставили сіль, — сказала вона. — Я переставила її ближче до плити.
— Вона завжди стояла саме там.
— Але тепер значно практичніше. Не варто так триматися за кожну дрібницю.
На четвертий день Дарина запросила свою сестру разом із двома дітьми.
Ірину попередили лише за двадцять хвилин.
— Ми посидимо у дворі. Ви ж усе одно хотіли попрацювати на городі.
Під час обіду молодший хлопчик розмазав сир по столу.
Дарина зібрала його пальцем, витерла руку об лляний фартух із волошками, а потім тим самим краєм протерла окуляри Ірини, що лежали біля хлібниці.
— Ну ось, тепер чисті.
Ірина взяла окуляри.
На склі залишилася біла смуга.
— Цей фартух пошила моя мама.
— Тим більше тканина якісна, — байдуже відповіла Дарина й покликала дітей збирати суниці.
Того вечора Ірина довго прала фартух господарським милом.
Павло зайшов до кухні й сперся на дверний косяк.
— Мамо, ну чому ти все так близько до серця береш? Дарина ж просто не знала.
— Вона ніколи нічого не знає. А ти ніколи нічого не бачиш.
— Що саме я маю бачити? Ми всі одна родина. Приїхали до тебе, діти поруч. Інші бабусі тільки мріють про таке.
— Можливо. Але ті бабусі хоча б самі вирішують, у якій кімнаті їм спати.
Павло невдоволено скривився.
— Знову ця кімната? Кирило вже облаштувався. Потерпи ще трохи.
Ірина склала випраний фартух у миску й повільно провела рукою по клейонці.
— Скільки саме?
— Я ж сказав — два тижні.
Та вже на шостий день біля ґанку лежали дошки й рулон утеплювача.
— Це ще що? — запитала Ірина.
Дарина одразу пожвавилася.
— Хочемо утеплити балкон. Кирило росте, йому потрібен власний куточок. Узимку теж можна буде сюди приїжджати. Павло вже все виміряв.
— То ви збираєтеся бувати тут і взимку?
— А чому ні? Будинок більшу частину часу стоїть порожній. Вам одній стільки місця ні до чого, а дітям свіже повітря тільки на користь.
Із сараю вийшов Павло з рулеткою.
— Мамо, ми ж робимо це за власний рахунок. Тобі буде тільки краще.
Ірина повільно подивилася на нього.
— А мене хоч хтось запитав?
Син опустив очі.
— Я думав… ти лише зрадієш.
Дарина невдоволено стиснула губи й заговорила повільно, ніби пояснювала очевидні речі.
— Ірино Сергіївно, давайте дивитися правді в очі. Колись ця дача все одно залишиться Павлові. А значить — нашим дітям. Ми ж не чуже привласнюємо. Просто завчасно облаштовуємо те, що в майбутньому стане нашим.
Ірина повільно випросталася.
Зняла садові рукавички.
Обережно розправила кожен палець.
Поклала їх на лавку.
Потім спокійно подивилася на невістку.
— Повтори ще раз.
— Не треба робити вигляд, ніби я сказала щось страшне. Після свекрухи все одно все буде наше. Так буває в кожній родині.
— Даринко! — нарешті втрутився Павло.
— А що Даринка? — повернулася вона до чоловіка. — Ти ж сам не раз казав, що мама все залишить тобі.
Ірина перевела погляд на дошки, які вже приготували для утеплення її балкона.
Потім — на рулетку в руках сина.
Більше говорити їй не хотілося.
— Сьогодні ніякого ремонту не буде, — тихо сказала вона. — Мені потрібно з’їздити до селища.
— Навіщо? — здивувався Павло.
— За одним документом.
Вона перевдяглася, дістала з комірчини стару картату сумку й пішла на автобус.
Навздогін Дарина лише кинула:
— Якщо будете в магазині, купіть, будь ласка, молока.
Ірина навіть не обернулася.
Повернулася вона лише за дві години.
У руках тримала тоненьку синю папку.
Поклала її до нижньої шухляди комода — під стару фотографію — і мовчки взялася за розсаду.
Дарина кілька разів проходила повз.
Було видно, що цікавість її мучить, але запитати вона так і не наважилася.
Наступного ранку біля будинку зупинилася машина молодшої сестри Ірини — Віри.
Вона приїхала разом із чоловіком і привезла складаний стіл для веранди.
Дарина насторожилася.
— У нас гості?
— Ні, — спокійно відповіла Ірина. — Свідки.
Вона попросила всіх зайти до вітальні.
Дітей залишили у дворі.
Павло сів на край дивана.
Дарина стала біля вікна, схрестивши руки.
Ірина відкрила синю папку.
— Цю дачу ми будували разом із вашим батьком. Але саму земельну ділянку багато років тому виділили мені разом із моєю сестрою Вірою. Її черга підійшла раніше, але тоді вона переїжджала в іншу область і дозволила нам користуватися всією територією. Водночас від своєї частки вона ніколи не відмовлялася.
Дарина скептично посміхнулася.
— Усна домовленість через стільки років?
— Вона ніколи не була усною.
Ірина дістала офіційний витяг і документ із печаткою.
— Половина цього будинку належить Вірі від самого дня оформлення документів. А вчора я оформила розпорядження щодо своєї частини: після мене вона перейде доньці Віри. Тож ніякого «усе одно наше» тут не буде.
Павло різко підвівся.
— Мамо, навіщо так одразу?
— Не одразу.
Ірина спокійно подивилася на нього.
— Я шість днів слухала, як ви вирішували за мене.
— Через одну необережну фразу позбавити рідного сина дачі?
Ірина мовчки повернула до нього фотографію, що стояла на комоді.
— Не через слова.
Вона подивилася йому прямо в очі.
— Через рулетку в твоїх руках.
Віра відкрила папку й простягнула документи своєму чоловікові.
Той уважно переглянув сторінки, мовчки кивнув і повернув їх Ірині.
Дарина першою зрозуміла, що звичні аргументи більше не діють.
— Але ж ми вже купили всі матеріали…
— Заберете їх із собою.
— А діти? Ви ж обіцяли їм усе літо на дачі.
— Я обіцяла, що вони зможуть приїжджати в гості. А гості не розподіляють кімнати господарів.
Дарина образилася.
— То ви нас виганяєте?
— Ні.
Ірина говорила так само спокійно.
— Я лише даю вам час до вечора зібрати речі. До речі, Віра вже з’ясувала, що заміну труб у вашому будинку завершили ще позавчора.
Павло здивовано повернувся до тітки.
— Ти перевіряла?
— Я просто зателефонувала майстрові. Його номер ти сам залишив мені ще взимку.
Дарина безсило опустила руки.
Обличчя її раптом стало розгубленим.
— І що тепер? Де ми проводитимемо вихідні?
— Спочатку — у власному домі, — відповіла Ірина. — А потім навчитеся спершу питати дозволу.
На збори пішло майже три години.
Дарина голосно висувала шухляди, грюкала дверцятами й чекала, що її почнуть умовляти залишитися.
Але цього не сталося.
Кирило підійшов до бабусі з настільною лампою.
— Бабусю, це твоя?
— Так, моя.
— А ми ще приїдемо?
Ірина лагідно усміхнулася.
— Обов’язково. Але тоді, коли ми про це домовимося.
Хлопчик кивнув і побіг за своїм рюкзаком.
На нього Ірина не тримала образи.
Діти дуже швидко вчаться поважати правила, якщо дорослі самі показують правильний приклад.
Перед від’їздом Павло затримався біля хвіртки.
— Мамо… ти могла поговорити зі мною без усіх.
— Я говорила.
Вона сумно усміхнулася.
— А ти то поправляв фіранку, то дивився в телефон, то поспішав до машини.
Павло провів долонею по дерев’яному стовпчику.
— Я навіть не думав, що все зайде так далеко.
— Бо весь цей час ішла лише я. А ти стояв на місці.
Він хотів ще щось сказати.
Та з автомобіля покликала Дарина.
Павло мовчки поклав у багажник рулон утеплювача й поїхав.
Ірина піднялася нагору.
Зняла з ліжка дитяче покривало.
Відчинила навстіж вікно.
Обережно склала машинки Кирила в коробку, щоб повернути їх наступного разу.
Потім розвісила свої блузки назад у шафу.
Картату сумку акуратно склала й поставила на верхню полицю.
Тепер у ній уже не було ні чужих речей, ні старих кедів.
Унизу Віра мила чашки.
— Не шкодуєш? — тихо запитала вона.
Ірина поправила фотографію на комоді так, щоб вона стояла рівно посередині.
— Шкодую лише про одне.
— Про що?
— Що шість днів спала на дивані у власному домі.
Сестри винесли на веранду новий стіл.
Ірина накрила його чистою скатертиною.
Поставила миску зі свіжою суницею.
Принесла дві чашки гарячого чаю.
У саду тихо шелестіло яблуневе листя.
А біля ґанку знову стояли тільки її туфлі.
Дім не повинен ставати чужим лише тому, що хтось завчасно вирішив назвати його своїм.
