Усе своє життя Степан Митрофанович чекав сина.
Коли народилася перша донька — Віра, — він ще усміхався. Подумаєш, дівчинка. Перший раз не вийшло — нічого страшного. Зате здорова, голосиста, уся в нього. Дружина Анна лежала на ліжку, знесилена після пологів, і винувато дивилася на чоловіка.
— Нічого, — сказав він. — Ще буде син.
Через два роки народилася Надя. Потім — Люба. Далі — одразу дві, Галя й Таня, близнючки. Потім Катя. Потім Оля. А після неї — Світлана, наймолодша. І на цьому все.
Вісім дочок.
І жодного сина.
У селі, де жили Степан з Анною, над такими сім’ями підсміювалися. Ніби й без злоби, але все одно боляче.
— Степане, ти що, брак робиш? — питав сусід Єгорич, витираючи вуса після чарки.
— Митрофановичу, може, тобі технологію підказати? — підморгував інший.
У лазні, коли чоловіки парилися, Степан сідав у кутку й мовчав. А що він мав відповісти? Дівчата. І справді — самі дівчата.
Він ніколи не бив дружину. Жодного разу не дорікнув їй уголос. Але Анна бачила: щоразу, коли народжувалася чергова донька, він виходив на ґанок, сідав на сходинку й довго курив, дивлячись у поле. Мовчки. І це мовчання було важчим за будь-який крик.
— Степо, пробач, — шепотіла вона.
— За що? — він тільки знизував плечима. — Діти — вони всі наші. Які є, такі й є.
Та все одно чекав. До останнього. Поки Анна одного разу не сказала:
— Усе, Степо. Більше не можу. І не хочу. Досить.
І він зрозумів: сина не буде. Ніколи. Прізвище згасне. Дім не буде кому передати. Нікому залишити рубанок, яким ще його дід працював. Нікому показати, як врізати замок, як виставляти кут, як зв’язувати крокви.
Степан Митрофанович був теслею. Найкращим на весь район. І не те щоб він обов’язково хотів, аби син теж став теслею. Він чекав продовження. А вийшло, як йому тоді здавалося, — глухий кут.
Дочок він любив.
Дивно, але любив. Попри все. Вісім дівчат — це вісім кісок, вісім пар бантів, вісім характерів, вісім доль. Хата дзвеніла від їхніх голосів. Постійно хтось плакав, хтось сміявся, хтось бився через ляльку, хтось тягнув у сестри стрічку. Галас стояв такий, що сусіди вуха затуляли.
Степан приходив із роботи, сідав за стіл — і на нього налітали з усіх боків:
— Тату, а мені!
— Тату, а вона!
— Тату, скажи їй!
Він сміявся, рознімав, мирив, роздавав легкі потиличники — не боляче, по-батьківськи.
Вечорами, коли дівчата засинали, він виходив у двір. Сідав на лавку й дивився на свій дім — великий, зрубаний із колод, на п’ять вікон по фасаду. Гарний дім. Міцний. Він сам його ставив, ще молодим. Пам’ятав кожну колоду, кожен паз, кожну балку. Дім був його гордістю. І його болем. Бо кому його передати?
Анна виходила слідом. Сідала поруч. Мовчала.
— От помру, — тихо казав він, — продадуть хату. Дівчатам вона не треба. Роз’їдуться, мабуть, по містах.
— Не кажи так, Степо.
— А що правду ховати?
Роки минали. Доньки росли.
Першою вилетіла з дому Віра — поїхала в райцентр, у педагогічний. За нею Надя — у медичний. Люба — в торговий. Близнючки Галя й Таня — в обласний центр, обидві на бухгалтерію. Катя — у культосвітнє училище. Оля — на південь, до моря, працювати в санаторій. Наймолодша, Світлана, — у технікум на швачку.
Дім спорожнів.
Спершу це було незвично. Потім — боляче. Потім стало буденністю. Анна й Степан залишилися вдвох. Наче в перші роки, ще до дітей. Тільки тоді вони були молоді, а тепер — літні й утомлені. Розмови стали коротшими. Вечори — довшими.
Степан усе так само виходив на ґанок. Сідав і дивився на хату. Дім старів разом із ним. Дах почав текти в одному кутку. Ґанок покосився. Лиштви облупилися. Степан міг би все полагодити — руки ще слухалися. Але навіщо? Для кого?
Анна померла тихо. Уві сні. Прилягла після обіду — і вже не прокинулася.
Степан залишився сам.
Після похорону доньки зібралися в батьківській хаті. Вперше за багато років — усі восьмеро. З чоловіками, дітьми, онуками. Дім знову наповнився голосами, але тепер це були вже інші голоси — не ті дзвінкі дівочі, а дорослі, серйозні, з міськими інтонаціями.
Сиділи за столом. Поминали. Пили чай.
— Тату, — сказала Віра, найстарша. — Ти як? Може, до нас переїдеш? У нас кімната є.
— Або до нас, — підхопила Надя. — У нас місця вистачить.
— Можна по черзі, — запропонувала Галя. — Пів року в мене, пів року в Тані…
Степан підняв руку.
Усі замовкли.
— Я звідси нікуди, — сказав він тихо. — Тут ваша мати лежить, за околицею. Тут мій дім. Я його будував. Тут і доживу.
— Але як ти сам? Піч топити, воду носити…
— Я ще не руїна, — відрізав він. — Руки є. Голова на місці. Упораюся.
Доньки переглянулися. Нічого не сказали. Роз’їхалися.
Степан залишився один. Топив піч. Носив воду. Лагодив паркан. Жив.
Але роки брали своє. У сімдесят три він уже не міг колоти дрова — спина не згиналася. У сімдесят чотири почав забувати, куди поклав ключі. У сімдесят п’ять одного разу впав на ґанку й пролежав майже годину, поки його не побачила сусідка.
Треба було щось вирішувати.
Восени того ж року до Степанового дому під’їхала фура. Довга, з причепом, завантажена лісом. За нею — дві іномарки. З машин висипали доньки. Усі восьмеро. З чоловіками. З дітьми. З валізами й сумками.
Степан вийшов на ґанок і завмер.
— Ви це що надумали?
— Дім будемо будувати, тату, — сказала Віра. — Новий.
— Який ще дім? Що ви вигадали?
— Такий. Ми порадилися й вирішили. Твоя хата вже зовсім слабка — он стіни підгнивають, кути просідають. Ти в ній ще кілька років протягнеш, а далі що? А ми хочемо, щоб ти жив. Довго. По-людськи.
— А гроші де взяли?
— Склалися, — відповіла Надя. — У кожної трохи є. У когось більше, у когось менше. Але на дім вистачить. І чоловіки допоможуть.
Степан дивився на них.
На Віру — їй уже п’ятдесят, сива, строга, директорка школи. На Надю — завідувачку відділенням у лікарні. На Любу — у неї свій магазин. На Галю й Таню — обидві працюють у банку, в окулярах, ділові. На Катю — з будинку культури, усе така ж сміхотлива. На Олю — приїхала з півдня, засмагла, у яскравій хустці. На Світлану — наймолодшу, їй тридцять сім, модна, на підборах, а колись бігала двором босоніж.
Вісім дочок.
І жодного сина.
Роботу почали наступного дня.
Степан думав: пограються трохи й покинуть. Ну який із баб тесля? Котра з його дочок хоч раз сокиру в руках тримала?
Але він помилявся.
Доньки й не збиралися самі тягати колоди. Вони підійшли до справи інакше. По-сучасному. По-міському. Найняли бригаду — шістьох чоловіків із райцентру, міцних і вправних. Пригнали техніку — кран, бетономішалку. Закупили матеріали: брус, дошки, утеплювач, металочерепицю.
Віра вела всі витрати, записувала кожну копійку. Надя годувала робітників — готувала на всіх у літній кухні. Люба відповідала за матеріали, їздила на базу й сварилася з постачальниками, коли ті намагалися щось недодати чи завищити ціну. Галя й Таня займалися паперами та документами. Катя й Оля носили те, що було легше, допомагали по дрібницях. А Світлана, наймолодша, командувала всім процесом — у ній раптом відкрився справжній талант виконроба. Вона так гримала на чоловіків, що навіть найнахабніші одразу ставали шовковими.
А Степан стояв осторонь, біля старої берези, і дивився.
Дивився, як росте новий дім.
Не стара хата — а справжній дім. Просторий, світлий, на високому фундаменті. З верандою. З великими вікнами. З теплим туалетом усередині, щоб більше не бігати взимку надвір. Із душем. Із газовим котлом. Із нормальною кухнею. Усе так, як він колись мріяв, але не вмів будувати, бо звик по-старому, по-дідівськи.
— Подобається, тату? — спитала Віра.
Степан мовчав.
Він дивився на цей дім і думав.
Вісім дочок. Вісім дівчат, яких він колись носив на руках, яким заплітав коси, яких проводжав до школи. Вісім дівчат, через яких колись переживав: мовляв, кому вони будуть потрібні, розлетяться по чоловіках — і прізвище зникне. Вісім дочок, яким він, сам того не бажаючи, усе життя давав зрозуміти: ви — не те. Ви — не сини. Ви — не те продовження, якого я чекав.
А вони збудували йому дім.
Він відвернувся. Відійшов за ріг, де його ніхто не бачив. Притулився чолом до старої липи.
І заплакав.
Уперше за багато років.
— Тату, ти чого? — Віра знайшла його й зазирнула в обличчя. — Ти плачеш?
— Ні, — збрехав він. — Просто щось в око потрапило.
— Тату…
— Гаразд, плачу, — сказав він. — Дурень я, Віро. Старий дурень.
— Чому?
— Бо все життя сина чекав. А в мене ви є. Вісім. І кожна — золото. А я, дурний, не розумів.
Віра обійняла його й притулилася до плеча.
— Тату, ми знали. Ми завжди знали. Але ти нас любив. Ми це відчували. І ми тебе любимо. Зрозумів?
— Зрозумів, — тихо сказав він. — Тепер зрозумів.
Дім добудували до кінця вересня.
Степан переїхав. Першої ночі так і не заснув — ходив кімнатами, торкався стін, відкручував крани. Усе працювало. Усе було нове. Гарне. Його.
Уранці він вийшов на ґанок. Сів на сходинку й окинув поглядом село. Сусід Єгорич — той самий, що колись називав його бракоділом, — уже майже не виходив із хати, хворів. Син у Єгорича був. Та що з того? Приїжджав раз на рік, на Великдень, і то лише на кілька годин.
А Степанові доньки телефонували щодня. Кожна. По черзі.
— Тату, як ти?
— Добре. Тепло. Світло. Дім — повна чаша.
— Ми тобі ще грошей на картку переказали. Купи, що треба.
— Та куди мені? У мене все є.
— Ну тоді на гостинці внукам.
— А внуки коли?
— На вихідні приїдемо. Чекай.
І він чекав.
Кожні вихідні дім наповнювався шумом. Внуки бігали кімнатами. Доньки метушилися на кухні. Їхні чоловіки, зяті, допомагали по господарству — хто дров наколе, хто паркан підлатає, хто щось підкрутить чи приб’є. Життя вирувало.
Одного вечора Степан сидів на ґанку нового дому. Осінь догоряла. Берези стояли золоті. Листя тихо падало на землю. Він дивився на захід сонця й думав.
Вісім дочок.
І жодного сина.
А син, виходить, був і не потрібен. Бо діти не бувають «ті» й «не ті». Вони просто твої. Будь-які. І якщо ти їх любиш — вони обов’язково повернуть цю любов. Не одразу. Не раптом. Але коли настане час — повернуть сторицею.
У домі спалахнуло світло. Віра гукнула з кухні:
— Тату, вечеряти!
Він підвівся. Обтрусив коліна. І пішов до хати.
Теплої. Світлої. Повної дочок.
До свого дому.
