— Дядьку Ілле, поставте підпис ось тут, унизу, біля позначки! Нотаріус заради вас добирався через усе місто, простояв у заторах, а виїзд додому коштує п’ять тисяч! А у вас рука тремтить, наче у людини, яка щойно випила! Міцніше тримайте ручку й підписуйте, поки ще здатні зосередитися! Інакше я негайно викличу спеціалізовану службу перевезення, і решту життя ви проведете в державному інтернаті неподалік від невеликого містечка!
Тридцятивосьмирічний Єгор із почервонілим від нетерпіння обличчям схилився над ліжком із ясена й наполегливо вкладав у долоню старого важку металеву ручку, яка коштувала чималих грошей.
За спиною Єгора, біля антикварного письмового столика, стояв худорлявий чоловік у зношеному костюмі. Він тримав у руках шкіряну теку, нервово переступав з ноги на ногу й раз у раз поглядав на старовинний настінний годинник. Це був юрист, який приїхав оформлювати документи додому.
Шістдесятивосьмирічний Ілля Степанович Мельников, колишній головний конструктор авіаційного заводу, який присвятив оборонному виробництву сорок п’ять років свого життя, повільно розплющив важкі повіки.
Сивий, виснажений, із запалими щоками та густою сріблястою бородою, він здавався зовсім маленьким і безпорадним на величезному ліжку. Ще два тижні тому в районному онкологічному диспансері лікар попередньо повідомив йому невтішні результати обстеження: серйозне утворення в черевній порожнині, підозра на агресивну неоперабельну пухлину та швидке погіршення стану.
Однак у погляді старого, захованому під густими сивими бровами, не було ані розгубленості, ані смертельного страху. Там жевріла холодна, уважна й чіпка іскра інженера-конструктора.
— Єгорчику… — тихо промовив дядько Ілля хрипким голосом, випускаючи ручку з пальців. Вона впала на ковдру. — А що ж із ліками?.. Лікар виписав німецькі ампули… від спазмів… Серце так сильно б’ється, у горлі пече… Ти заїжджав до центральної аптеки?..
— Та яка ще аптека, дядьку?! — невдоволено відмахнувся племінник, роздратовано підхоплюючи ручку. — Шістдесят вісім тисяч за курс ін’єкцій?! Ви взагалі розумієте, що кажете?! Навіщо витрачати шалені гроші на ці препарати, якщо професор прямо сказав, що вам залишилося кілька місяців?! Вам потрібен спокій, а не уколи! Оформіть квартиру на мене, і я особисто возитиму вам у каструльках ситні бульйони! Давайте вже підписуйте договір дарування, у нас не безкінечно багато часу!
Вхідні двері гучно клацнули англійським замком. У передпокої почулося швидке цокання високих підборів, а за мить до спальні стрімко увірвалася тридцятитрирічна племінниця Анжела. Доглянута жінка була в розстебнутій норковій шубі, з яскравим макіяжем і розлюченим поглядом.
За нею, важко дихаючи, поспішав літній сивий чоловік у круглих окулярах. У руках він тримав папку з гербовим написом. Це був нотаріус Центрального округу.
— Ах ти ж стерв’ятнику! — заверещала Анжела, з силою кинувши лаковану сумочку на журнальний столик і відштовхнувши Єгора від ліжка. — Я так і знала! Серце підказувало, що ти потайки, поки я відвожу дітей до гімназії, примчиш сюди й почнеш тиснути на дядька! Він заплатив п’ять тисяч за виклик?! А я віддала десять, щоб витягнути державного нотаріуса з палати!
Вона впала навколішки біля старикового ліжка й театрально розвела руками, на яких виблискували численні золоті каблучки.
— Дядечку! Ілле Степановичу, рідненький! Навіть не думайте підписувати цю нікчемну папірчину! Єгор по вуха в боргах! Його автомайстерня на промисловій околиці ледве тримається на плаву, а вашу трикімнатну квартиру на Покровці він уже наступного дня віддасть кредиторам! А вас самого переселить до підвалу, на стареньке ліжко!
Анжела піднесла до обличчя старого власний документ із гербовим бланком.
— Ось! Договір довічного утримання з доглядом! Я жінка, я мати двох дітей! Я організую для вас належний догляд, найму доглядальниць, тричі на день митиму судно, якщо буде потрібно! Підписуйте на мене, дорогенький! А Єгора женіть звідси!
— Закрий рота, мерзотнице! — гаркнув Єгор, аж налившись темно-червоним кольором, і схопив сестру за плече. — Ти за двадцять років хоч один пиріжок для дядька спекла?! Хоч раз підлогу в передпокої помила?! Доглядальниць вона найме! У тебе чоловік-утриманець цілими днями на ставках сидить, а ви обоє тільки й мрієте, як розміняти ці сто двадцять квадратних метрів на три маленькі квартири в новобудовах! Забирайся звідси!
— Це ти забирайся, невдалий банкруте! — верещала Анжела, вчепившись нігтями в лацкани пальта брата. — Я спадкоємиця першої черги за правом представлення після смерті нашої матері! Дядечку, оформлюйте все на мене!
Юристи, які стояли біля комода, обмінялися незручними й навіть гидливими поглядами. Проте ніхто не поспішав залишати спальню: на кону була комісійна винагорода за посвідчення угоди з елітною нерухомістю, вартість якої наближалася до шістдесяти мільйонів.
Ілля Степанович мовчки перевів очі на підвіконня.
Там самотньо стояла порожня гранчаста склянка із засохлими залишками заварки, лежала чверть зачерствілої буханки хліба, а поруч валялася порожня упаковка найдешевшого валідолу.
Рідні племінники. Діти його молодшої сестри Клави, яку він поховав сім років тому. Він виростив їх майже як власних дітей: не раз допомагав Єгору долати багатомільйонні фінансові труднощі, оплатив Анжелі перший внесок за заміський котедж, а молодшому Глібу на повноліття подарував батьківську «Волгу». Дружини Іллі не стало десять років тому, а власних дітей у подружжя так і не з’явилося.
І ось щойно лікарі заговорили про тяжкий діагноз, як до нього злетілося вороння.
Родичі організували цілодобове «чергування». Але зовсім не для того, щоб подати немічному старому склянку води чи викликати швидку допомогу. Вони стежили одне за одним! Кожен боявся, що хтось із родичів випередить інших і самостійно оформить дарчу!
— Ну що, панство родичів, вистава починається! Засідання оголошується відкритим! — раптом пролунав із дверей веселий і зухвалий молодий голос.
До спальні, засунувши руки в кишені модної куртки-бомбера, неквапливо зайшов молодший племінник — двадцятивосьмирічний Гліб. За його спиною стояв кремезний чоловік із пильним поглядом оперативника, одягнений у суворий шкіряний плащ.
— Чого це ви на весь будинок галасуєте, спадкоємці? Нотаріусів притягли, договори на коліні складаєте! А довідку з психоневрологічного диспансеру, датовану сьогоднішнім числом, для дідуся взяти не забули?!
Єгор та Анжела завмерли й одночасно відпустили одне одного.
— Яка ще довідка, щеня?! — роздратовано кинув Єгор.
Гліб насмішкувато посміхнувся, витяг із кишені складений учетверо медичний документ і помахав ним перед присутніми.
— А ось така! Платне обстеження виїзною комісією психіатрів із приватної клініки «Відродження»! Лікар зафіксував у громадянина Мельникова І. С. початкові ознаки судинної деменції, виражене порушення орієнтації та нездатність усвідомлювати значення власних дій!
Гліб підійшов до ліжка й нахилився над дядьком.
— Будь-яку вашу дарчу, підписану сьогодні, районний суд рознесе на друзки вже під час першого засідання!
Хлопець вказав пальцем на свого супутника.
— А тепер знайомтеся: Родіон Борисович, адвокат, який спеціалізується на справах про визнання громадян недієздатними. Завтра вранці до суду буде подано позов про встановлення опіки над дядьком Іллею!
Гліб нахилився просто до вуха старого. Від нього пахло дорогим тютюном і парфумами.
— Тож слухайте уважно, дядьку. Виходу у вас немає. Або ви просто зараз підписуєте на моє ім’я генеральну довіреність із правом повністю розпоряджатися вашими рахунками та нерухомістю, а я влаштовую вас до платного комфортного пансіонату з телевізором, або вже за тиждень суд визнає вас недієздатним, а органи опіки відправлять до державного психоневрологічного інтернату номер п’ять! Там палати на шістьох, санітари з ременями й вікна за ґратами! Обирайте, конструкторе!
У кімнаті запала важка, дзвінка тиша.
Лише старовинний настінний годинник рівномірно відмірював секунди: цок-цок, цок-цок.
Єгор нервово стиснув кулаки, Анжелу охопило дрібне тремтіння, а Гліб самовдоволено крутив на пальці автомобільні ключі. Троє найближчих родичів стояли біля ліжка, наче шакали навколо загнаного звіра. У них не було ані краплі співчуття до людини, завдяки чиїй крові та чесній праці вони жили всі ці роки.
Ілля Степанович повільно, долаючи слабкість, уперся долонями в матрац і підвівся на ліжку.
Його спина випросталася.
Стареча сутулість зникла, а каламутна пелена в очах розсіялася. Він провів рукою по сивому волоссю, відкинув пасма з чола й подивився на племінників таким чітким, проникливим і холодним поглядом, що зухвалий Гліб мимоволі зробив крок назад.
— Отже, інтернат неподалік від Торжка… — неголосно, але абсолютно виразно, глибоким і твердим голосом промовив старий. — Психоневрологічний заклад із ременями… І судно тричі на день…
Анжела здивовано кліпнула, переводячи погляд із ручки на обличчя дядька.
— Дядьку Ілле… Що з вами?.. Вам же було так погано…
— Мені й зараз недобре, Анжелочко, — спокійно відповів Ілля Степанович, опускаючи босі ноги на пухнастий вовняний килим. — Тільки болить у мене душа. Важко дивитися, на яких шакалів перетворилися діти моєї улюбленої сестри Клави.
Він повернувся до Єгора, який застиг від несподіванки.
— Пошкодував ампул за шістдесят вісім тисяч, племінничку? Обіцяв варити мені кістковий бульйон? А ти пам’ятаєш, Єгоре, чиїми грошима три роки тому вдалося зам’яти кримінальну справу через підробку митних декларацій на запчастини?! Хто віддав усі свої державні премії за розробку реактивного двигуна, щоб тебе не відправили за ґрати?!
Єгор зблід, наче полотно, і важко ковтнув слину.
— Дядьку… Ну я ж… У бізнесі зараз складний період…
— А ти, Анжело? — старий перевів важкий погляд на племінницю. — Раптом згадала, що ти мати двох дітей? А коли пів року тому випрошувала в мене півтора мільйона нібито на «термінову операцію із заміни серцевого клапана молодшій доньці», куди поділися ті гроші?!
Анжела злякано прикрила долонею рот.
— Я ж усе перевірив, Анжелочко, — із гіркою усмішкою промовив дядько. — Зателефонував головному лікарю дитячої кардіохірургії. Жодної операції твоїй доньці не призначали. А за ті гроші ти повезла свого чоловіка-утриманця на Мальдіви й водночас накупила собі норкових шуб.
Ілля Степанович підвівся на ноги.
Він підійшов до старовинного секретера. Серед книжок з аеродинаміки на ньому стояв непоказний чорний пластиковий пристрій завбільшки із сірникову коробку. На його корпусі ледь помітно блимав зелений індикатор.
— А тепер поговоримо про найважливіше, молоде покоління, — старий торкнувся кнопки на пристрої. — Знайомтеся. Комплекс аудіо- та відеофіксації найвищого класу захисту. Його встановив тиждень тому мій колишній аспірант, а нині начальник управління технічної безпеки ФСБ, полковник Соколов. Усі ваші візити. Усі торги біля мого ліжка. Кожне слово Єгора про «доживання в інтернаті», крики Анжели, фальшива довідка Гліба від куплених приватних психіатрів і прямі погрози розправою — усе збережено в хмарному сховищі у форматі надвисокої чіткості.
— Що-о-о?! — перелякано заверещав адвокат Гліба, відступаючи до виходу зі спальні. — Глібе, ти ж казав, що дідусь уже помирає і нічого не розуміє!
— Усім стояти! Нікому не рухатися! — раптом пролунав із передпокою гучний владний голос.
Масивні вхідні двері широко розчинилися, і до квартири впевнено зайшли троє чоловіків. Двоє з них були поліцейськими у формі та зі зброєю. Третім виявився високий широкоплечий сивий чоловік у бездоганному темно-синьому пальті. Це був колишній перший заступник міського прокурора, а нині державний радник юстиції Павло Дмитрович Селезньов — друг Іллі Степановича ще з дитячих років.
Юристи Єгора й Анжели миттєво поклали свої папки на комод і підняли руки.
— Пане полковнику, ми тут за викликом! До нас звернулися громадяни, ми перевіряли законність оформлення документів! Жодних протиправних дій!
Павло Дмитрович пройшов до спальні, тепло обійняв Іллю Степановича за плечі, а потім повернувся до родичів, які помітно зіщулилися.
— Отже, громадяни спадкоємці…
Селезньов дістав із внутрішньої кишені офіційний медичний висновок із Головного військового клінічного госпіталю імені Бурденка, завірений трьома гербовими печатками.
— Учора вдень громадянин Мельников Ілля Степанович пройшов повне поглиблене обстеження на найсучаснішому магнітно-резонансному томографі під особистим наглядом провідного академіка Академії наук. Утворення в черевній порожнині виявилося застарілою доброякісною гематомою, що залишилася після давньої травми на випробувальному стенді. Жодної онкології. Жодної деменції. А серцю нашого конструктора можна тільки позаздрити! Дай Боже кожному з вас дожити до таких показників!
У Єгора підкосилися ноги. Він важко опустився на край стільця й витер чоло, вкрите холодним потом.
— Дядьку… Ви живі?.. Слава Богу…
— Не Бога дякуй, Єгоре, — крижаним тоном перебив його прокурор Селезньов. — Краще подумай, що розповідатимеш слідчому.
Селезньов розгорнув постанову.
— Стаття сто шістдесят третя Кримінального кодексу Російської Федерації — вимагання, вчинене групою осіб за попередньою змовою з метою заволодіння майном в особливо великому розмірі, із застосуванням погроз щодо безпорадної людини. Стаття сто двадцять п’ята — залишення в небезпеці: ви втрьох утримували хворого без медичної допомоги, ховали його ліки та перешкоджали виклику швидкої! І ще стаття триста двадцять сьома — підроблення медичних документів приватною клінікою на замовлення громадянина Мельникова Гліба!
Гліб позеленів від страху й випустив із рук зв’язку ключів. Вона з гуркотом упала на паркет. Сам хлопець кинувся на коліна перед дядьком і вчепився в домашні штани старого.
— Дядьку Ілле! Рідненький дядечку! Пробачте мене! Біс поплутав! Мене кредитори постійно переслідують, у мене три мільйони карткового боргу! Мене вб’ють, якщо я не поверну гроші! Дядьку, заберіть заяву! Я до церкви піду, замолю всі свої гріхи!
Анжела впала в істерику, розмазуючи туш по щоках.
— Дядьку Ілле! Але ж я жінка! У мене діти! Хто годуватиме моїх дівчаток?! Це все Єгор винен, він першим привів нотаріуса!
Ілля Степанович підійшов до вікна.
Осіннє сонце пробивалося крізь крони вікових лип на Покровському бульварі, наповнюючи кімнату чистим золотавим світлом.
Старий мовчки витяг із кишені халата щільний конверт із гербовим відбитком, а потім повернувся до племінників, які голосно плакали.
— Тепер уже запізно, діточки. Поки я три дні лежав у цьому ліжку й слухав, як ви ділите мої кістки, я встиг ухвалити найважливіше рішення у своєму житті.
Ілля Степанович поклав конверт на стіл перед прокурором.
— Цей будинок, ця квартира площею сто двадцять квадратних метрів разом з усім майном, архівами та банківськими заощадженнями передані за нотаріальним заповітом і договором цільової пожертви Московському авіаційному інституту. Тут облаштують безкоштовний науково-освітній центр і музей авіаційного двигунобудування для талановитих студентів із малозабезпечених родин. Усі документи сьогодні вранці пройшли державну реєстрацію.
Старий по черзі подивився на кожного з племінників. Його погляд був спокійним, відкритим і абсолютно вільним від будь-яких почуттів образи чи жалю.
— Ви не отримаєте ані квадратного сантиметра. Ані копійки. Ані жодної пам’ятної фотографії після моєї смерті.
Ілля Степанович жестом указав на вхідні двері.
— А тепер забирайтеся. Дільничний прийме у вас свідчення у відділку поліції. А я сьогодні ввечері йду до філармонії. Слухатиму Чайковського. Життя, дорогі мої, тільки починається. І для стерв’ятників у ньому більше немає місця.
Капітан поліції наказав затриманим:
— На вихід! Без різких рухів! Руки за спину!
Один за одним квартиру залишили понурий і пригнічений Єгор, Анжела, яка не переставала голосно ридати, та Гліб, що тремтів від жаху. Усіх трьох супроводжували поліцейські. Слідом поспіхом вийшли й перелякані юристи, намагаючись не зустрічатися ні з ким поглядом.
Важкі двері зачинилися глухим, упевненим клацанням.
У просторій старовинній квартирі на Покровці запанувала чиста, майже благословенна тиша. У повітрі відчувався запах старого дерева, книжок і свіжого ранкового повітря, що проникало крізь відчинену кватирку.
Павло Дмитрович усміхнувся, підійшов до секретера й дістав із кишені пальта заповітну аптечну коробочку.
— Ну що, конструкторе? Тримай свої ампули. Найсправжнісінькі, зі спеціального розподільника. Лікар сказав: пройдеш повний курс — і навесні вирушимо на байдарках Волгою, як у молоді роки.
Ілля Степанович розсміявся — щиро, широко, на повні груди.
Він підійшов до дзеркала, провів долонею по чистому склу, розправив плечі й тихо, з просвітленим обличчям промовив:
— Ходімо, Пашо. Обов’язково підемо. Небо, брате, фальші не пробачає. А на землі ми змогли відстояти правду.
