Папку з відомостями про заробітну плату за вересень поклали на мій новий стіл рівно об одинадцятій ранку. Головна бухгалтерка, Галина Семенівна, коротко пояснила, як працювати з програмою, залишила мені стос роздрукованих документів для перевірки й пішла на нараду.
Мій перший місяць у розрахунковому відділі машинобудівного заводу добігав кінця. Раніше я працювала в невеликій торговельній компанії, але коли там почали скорочувати персонал, Сергій запропонував поцікавитися, чи немає вільного місця на їхньому підприємстві. Мій чоловік уже п’ять років працював тут наладчиком обладнання. Заробіток у нього був невеликий, принаймні саме так ми жили всі ці роки: рахували кожну копійку від авансу до зарплати.
Я відкрила електронну базу й почала звіряти табельні номери з паперовим списком. Дійшла до четвертого цеху. На екрані з’явилося знайоме прізвище: Соколов Сергій Вікторович.
Мимоволі я перевела погляд на графу «Усього нараховано». Дев’яносто чотири тисячі двісті.
Я кліпнула очима, подумавши, що вони втомилися від тривалого вдивляння в монітор і цифри просто розпливаються. Нахилилася ближче до екрана. Ні, сума залишалася незмінною. Дев’яносто чотири тисячі. Але ж Сергій щомісяця приносив додому рівно сорок сім тисяч. Він віддавав мені ці гроші з винуватим виглядом, важко зітхав і пояснював, що цього кварталу премії знову скоротили, а замовлень на заводі майже немає.
Можливо, це якась одноразова виплата? Премія за багаторічну працю? Я відкрила особисту картку працівника з докладною інформацією. За серпень йому нарахували дев’яносто дві тисячі, за липень — дев’яносто п’ять, за червень — дев’яносто.
Я відкинулася на спинку офісного крісла. У кабінеті рівномірно гули системні блоки комп’ютерів. Потім я перевела погляд на розділ із відрахуваннями та переказами. Там була зазначена постійна щомісячна операція: добровільне перерахування половини заробітку за заявою працівника. А поруч стояли банківські реквізити отримувача.
Соколова Маргарита Миколаївна. Моя свекруха.
Я не стала з’ясовувати стосунки просто посеред робочого дня. Спокійно записала на стікері потрібні дати й суми, склала аркуш учетверо та сховала до кишені піджака. До самого вечора я майже на автоматі вводила цифри, переглядала лікарняні, але думками постійно поверталася до подій останніх років.
Маргарита Миколаївна завжди вважала за потрібне втручатися в наші сімейні фінанси. Щовихідних, коли ми приїжджали до неї в гості, вона неодмінно заводила ту саму розмову.
— Леночко, учора бачила, які чоботи ти собі придбала. Невже з натуральної шкіри? — запитувала вона, невдоволено підтискаючи губи. — Сергій у нас не з тих, хто прагне зробити кар’єру, особливих висот не досягає, звичайний робітник. Тобі варто навчитися ощадливості, раз уже вийшла заміж за простого хлопця. Могла б купити й зі шкірзамінника, на один сезон вистачило б.
Тоді я починала виправдовуватися: пояснювала, що придбала взуття зі знижкою, а старе вже зовсім зносилося. Свекруха лише співчутливо поплескувала сина по плечу й тяжко зітхала, нарікаючи на те, як непросто нині молодим родинам давати раду з витратами. Після таких розмов я погоджувалася на додаткові зміни на попередній роботі, а у вихідні ще й допомагала знайомій вести бухгалтерський облік її невеликого бізнесу. Усе це було заради того, щоб ми змогли відкласти гроші на відпочинок. А тим часом мій чоловік регулярно переказував матері половину своєї зовсім не маленької зарплати.
Увечері Сергій повернувся додому втомлений. Він перевдягнувся, помив руки й сів за кухонний стіл. Я поставила перед ним вечерю та налила склянку води. Сама вмостилася навпроти, навіть не торкнувшись своєї тарілки.
— Сергію, — тихо почала я. — Скажи, як давно ти подав до бухгалтерії заяву, щоб частину грошей автоматично переказували з твоєї зарплати?
Він завмер, тримаючи виделку в руці. Потім неквапливо підвів на мене очі. У його погляді не було здивування чи нерозуміння — лише раптова розгубленість. Він збагнув, що тепер я маю доступ до інформації про його заробіток.
— Олено, я хотів тобі про це розповісти, — промовив він, відсуваючи тарілку.
— Це триває три роки? Чотири? — запитала я, не відводячи від нього погляду.
— Відразу після нашого весілля, — зізнався Сергій. — Тоді мама провела зі мною серйозну розмову.
— І що ж вона тобі сказала?
Сергій провів долонею по чолу, намагаючись підібрати правильні слова.
— Вона пояснила, що ми ще молоді й не вміємо правильно розпоряджатися грошима. Мовляв, ти звикла витрачатися на різні непотрібні речі, а нам потрібно думати про завтрашній день. Переконала мене, що, якщо гроші залишатимуться в нас, ми швидко їх витратимо. А вона відкриє накопичувальний рахунок і відкладатиме кошти під відсотки. Усе нібито заради нас. Щоб зібрати на перший внесок за просторішу квартиру або мати запас на випадок хвороби когось із нас.
Я слухала чоловіка й ніяк не могла зрозуміти, як він сам не помітив суперечностей у цій історії.
— Тобто два роки тому, коли ми позичали гроші в моїх батьків на ремонт ванної кімнати, бо власних заощаджень не мали зовсім, твоя мама просто мовчала? Вона ж у той час уже тримала на рахунку наші гроші?
Сергій похнюпився.
— Вона сказала, що знімати кошти не можна, бо тоді втратимо нараховані відсотки. А ще додала, що позика в твоїх батьків допоможе нам навчитися фінансової відповідальності.
— Фінансової відповідальності? — перепитала я. — Сергію, я пів року працювала без вихідних, щоб ми повернули той борг. А твоя мама тим часом купувала собі нові штори й розповідала мені, яка в тебе мізерна зарплата.
— Я просив її віддати нам хоча б частину! — почав виправдовуватися чоловік. — Але вона щоразу знаходила пояснення. Казала, що ще не час, що потрібно почекати, поки сума стане більшою.
— Завтра субота, — сказала я, встаючи з-за столу. — Поїдемо до Маргарити Миколаївни. Хочу нарешті побачити, наскільки виросли наші заощадження, які вона так дбайливо збирала для нашого майбутнього.
Наступного ранку ми вирушили до свекрухи. Маргарита Миколаївна зустріла нас у чудовому настрої, відразу заметушилася, почала запрошувати до столу й пропонувати сніданок. Та щойно вона помітила наші похмурі обличчя, зупинилася посеред вітальні.
— Щось сталося? Чому ви такі насуплені?
— Мамо, — Сергій пройшов до кімнати й опустився на диван. — Нам треба поговорити про гроші, які я тобі переказую.
Обличчя Маргарити Миколаївни відразу змінилося. Усмішка зникла, губи перетворилися на тонку риску. Вона перевела погляд на мене й, здається, без зайвих пояснень зрозуміла, у чому справа.
— Наскільки я бачу, Леночка вже освоїлася на новій роботі, — холодно промовила вона. — Напевно, найперше, що зробила, — полізла в чужі кишені?
— Це заробіток мого чоловіка, Маргарито Миколаївно, — відповіла я. — І гроші нашої сім’ї. Як виявилося, половина нашого сімейного бюджету перетворилася на ваші заощадження. Ми приїхали забрати те, що ви для нас відкладали. Нам час шукати просторіше житло, отже, ваш фінансовий задум нарешті приніс результат. Дуже дякуємо за таку турботу.
Свекруха нервово поправила край скатертини.
— Зараз ці гроші зняти неможливо.
— Чому? — запитав Сергій. — Мамо, Олена має рацію. Ми хочемо почати шукати двокімнатну квартиру. За три роки там мала накопичитися чимала сума. Приблизно півтора мільйона, а ще ж відсотки.
Маргарита Миколаївна присіла на стілець і склала руки на колінах.
— Немає там ніяких півтора мільйона.
Сергій насупився.
— Як це немає? А де ж вони?
— Я вклала їх у справу! — з викликом відповіла свекруха. — Гроші мають приносити користь, а не просто без діла лежати!
— У яку саме справу? — запитала я, відчуваючи, як усередині дедалі сильніше наростає обурення.
— У нерухомість, — з гордістю пояснила Маргарита Миколаївна. — Я зробила на дачі капітальний ремонт. Провела опалення, повністю перекрила дах, звела нову лазню та облаштувала теплиці. Ви ж самі знаєте, наскільки подорожчали будівельні матеріали! Зате тепер вартість ділянки зросла вдвічі. Усе це заради вас і майбутніх онуків.
Ми з чоловіком здивовано подивилися одне на одного. Дача Маргарити Миколаївни належала тільки їй. Від початку весни й до пізньої осені вона проводила там майже весь час, вирощувала овочі та нікому не дозволяла втручатися у свої господарські справи.
— Тобто, — повільно промовив Сергій, намагаючись усвідомити почуте, — ти забирала половину моєї зарплати, змушувала Лену заощаджувати на їжі та одязі, щоб облаштувати собі лазню?
— Не собі, а для нас усіх! — обурилася свекруха. — Це ж родове гніздо! Я дбаю про нашу сім’ю! Якби я просто віддавала вам ці кошти, Лена витратила б їх на сукні та косметику!
— Упродовж трьох років я ходила в тих самих зимових чоботях, — спокійно зауважила я. — А ваш син навіть не міг купити нову гуму для автомобіля й змушений був брати вживану.
— От бачиш! — одразу підхопила Маргарита Миколаївна, зовсім не помічаючи, наскільки безглуздо звучать її слова. — Ви просто не вмієте відкладати гроші! Вам необхідно навчитися жити відповідно до своїх можливостей!
Сергій підвівся з дивана. У його рухах відчувалася твердість і рішучість, яких я раніше за ним не помічала.
— Ми й так жили відповідно до своїх можливостей, мамо. Тільки ці можливості були обмежені половиною моєї зарплати.
— Сергійку, ти просто не розумієш…
— Я все чудово розумію, — не дав він їй договорити. — У понеділок піду до бухгалтерії та скасую заяву на переказ грошей. Відтепер жодних перерахувань не буде.
Маргарита Миколаївна зблідла.
— Як ти можеш так зі мною чинити? Ти хочеш залишити рідну матір без допомоги? У мене мізерна пенсія! А навесні ще й паркан потрібно міняти!
— Заміниш його тоді, коли сама назбираєш потрібну суму, — суворо відповів Сергій. — У нас також вистачає власних потреб. Олено, ходімо додому.
Ми залишили квартиру під гучні нарікання свекрухи про невдячних дітей і мій поганий вплив на її сина. Дорогою додому обоє мовчали. Я помічала, наскільки важко Сергій переживає все, що щойно сталося. Йому було соромно за власну поведінку, за беззастережну довіру до матері та за те, що всі ці роки він змушував мене жити в таких обмежених умовах.
Увечері ми сиділи на кухні, коли чоловік дістав блокнот і ручку.
— Давай усе підрахуємо, — запропонував він, поклавши переді мною чистий аркуш. — Мої дев’яносто чотири тисячі й твоя зарплата. Треба скласти план витрат на місяць.
Я подивилася на написані цифри. Уперше за три роки нашого подружнього життя нам більше не доводилося рахувати кожну копійку, щоб вистачило на комунальні платежі, або ламати голову над тим, як протриматися до наступного тижня.
— Насамперед, — сказала я, взявши ручку, — відкладемо гроші на хорошу зимову гуму для твого автомобіля. А після цього відкриємо власний накопичувальний рахунок.
Сергій погодився й накрив мою руку своєю долонею. Нам ще потрібно було багато чого переосмислити й навчитися, зокрема довіряти одне одному у фінансових питаннях, не залучаючи до цього сторонніх людей. Але тепер ми принаймні точно знали, скільки грошей насправді маємо. І це вже було хорошим початком.
