Вона приїхала до сина вперше за кілька років. Дорога з її селища зайняла понад добу. Спочатку довелося їхати автобусом до районного центру, звідти електричкою до сусіднього міста, а вже там пересідати на потяг. У невеликій дорожній сумці лежали двоє светрів, теплі шкарпетки, документи та гостинці: копчена риба, баночка варення і шматок в’яленої оленини. Усе це вона дбайливо загорнула в кілька пакетів, щоб запах не поширювався вагоном.
Син зустрів матір на вокзалі. Він міцно обійняв її, забрав сумку й запросив до своєї нової машини. Він справді радів її приїзду. Проте разом із радістю відчував і певне збентеження, яке намагався приховати. Йому не подобалися її стара куртка, важкі зимові чоботи та подекуди потерта сумка. Усе це зовсім не пасувало до його нового заможного життя. Так само, як і одяг матері, місце, де він виріс, та її професія.
Ніна багато років працювала санітаркою в лікарні районного центру. Після смерті чоловіка їй довелося самотужки виховувати сина. Вона брала додаткові зміни, поверталася додому іноді лише під ранок, а вже за кілька годин знову вирушала на роботу. Грошей постійно бракувало, тому новий одяг для себе Ніна купувала вкрай рідко. Вона могла роками носити одну й ту саму куртку, ремонтувати старе взуття, аби тільки Ваня мав усе необхідне. Син добре пам’ятав ті часи й страшенно соромився свого походження.
Уже першого вечора Іван попросив матір про одну послугу: якщо хтось поцікавиться її роботою, не варто розповідати подробиці. Достатньо сказати, що вона працює в лікарні. Ніна не стала заперечувати. Вона приїхала не для з’ясування стосунків, а тому, що скучила за сином. Їй хотілося побачити, як він облаштував своє життя, приготувати для нього щось домашнє й просто побути поруч.
Через два дні син організував вечерю для своїх ділових партнерів. Для нього ця зустріч мала велике значення: він сподівався укласти новий контракт і прагнув справити на гостей якнайкраще враження. Упродовж усього вечора мати намагалася не привертати до себе уваги. Вона поралася на кухні, подавала страви та прибирала зі столу. У вітальні тим часом не вщухали розмови.
Згодом гості заговорили про дитинство. Коли Івана запитали, звідки він родом, чоловік відповів із ледь прихованою зневагою:
— Та що там згадувати? Діра на краю світу. Узимку мороз, улітку комарі — ось і весь опис. Єдине, чого я прагнув у шкільні роки, — якнайшвидше звідти вибратися.
Гості засміялися. Іван також приєднався до загального сміху. Потім почав згадувати, як у дитинстві мати штопала йому шкарпетки доти, доки вони не перетворювалися на суцільні латки, а одяг доводилося доношувати після двоюрідного брата. Хтось поцікавився, як їм узагалі вдавалося зводити кінці з кінцями, і син із посмішкою відповів:
— Моя мама була справжньою майстринею виживання за повної відсутності бюджету.
У цей час Ніна стояла біля плити. Вона чула кожне слово, але вдавала, ніби розмова її не стосується. Для неї селище ніколи не було місцем, звідки хотілося втекти. Та й періоди життя, про які розповідав син, зовсім не здавалися їй кумедними. Нічні чергування, порожній холодильник наприкінці місяця, походи на ринок у пошуках дешевого одягу та роки, коли вона боялася захворіти, адже тоді просто не мала б за що утримувати дитину… По щоці мимоволі покотилася сльоза. Ніна швидко витерла її рушником і, наче нічого не сталося, продовжила розкладати гарячі страви по тарілках.
До кухні зазирнула дружина одного з ділових партнерів. Вона взяла кілька тарілок, віднесла їх до вітальні, а повернувшись, тихо промовила:
— У вас тут так смачно пахне. Наче знову опинилася на маминій кухні.
— Мої батьки завжди дотримувалися правила: якщо чекаєш гостей, стіл має бути щедро накритий. Я перейняла цю традицію разом з іншими, — усміхнулася Ніна.
Жінка зітхнула:
— Моя мама теж завжди готувала так, ніби потрібно нагодувати щонайменше пів міста. Приїдеш до неї — вона вже з самого ранку на кухні: пироги, супи, гарячі страви. А я постійно кудись поспішала. Схоплю шматочок із дека — і знову біжу у своїх справах. Тепер би із задоволенням посиділа з нею на кухні, поговорила від душі, смакуючи домашню їжу… Та вже не вийде. Мама зовсім ослабла. Дуже схудла. Усе намагається доглядати за батьком, він теж постійно приймає ліки, але їй це дедалі важче дається. Вони вже обоє майже не виходять із дому. Лікарі ніяк не можуть підібрати лікування, яке справді допомогло б.
Ніна на мить замислилася.
— А що саме її турбує? Слабкість постійна чи з’являється час від часу? — поцікавилася вона.
— Періодами. То начебто все нормально, то знову зовсім не може підвестися з ліжка.
— А які препарати вони приймають?
Гостя почала перелічувати ліки. Ніна уважно слухала, не перебиваючи.
— У нашій лікарні траплялися схожі випадки. Особливо серед літніх людей після тривалих хвороб. Один фельдшер, який за тридцять років роботи побачив чимало, радив простий народний засіб… — Вона коротко розповіла, у чому він полягав. — У нас і в селищі, і в районному центрі іноді буває непросто дістати потрібні препарати. Часом доводиться звертатися до того, що дарує природа. Звісно, це не заміна лікуванню, призначеному лікарем, а лише можливе доповнення. Якщо лікар не заперечуватиме, нехай спробують.
Жінка слухала дуже уважно й водночас занотовувала почуте в телефоні.
— І ви справді вважаєте, що це може допомогти?
— Я особисто спостерігала за кількома пацієнтами, і їхній стан після цього справді покращувався. Найголовніше — не скасовувати призначень лікаря та продовжувати спостереження.
— Щиро вам дякую! — зраділа гостя. — Щойно повернемося додому, обов’язково розповім чоловікові. Ми вже стільки часу не можемо впоратися з цією проблемою…
— Поки що нема за що дякувати. Головне, щоб їм стало краще.
Від тієї вечері минуло приблизно місяць. Одного вечора Іванові зателефонував його діловий партнер і передав слухавку дружині. Жінка говорила схвильованим голосом.
— Тоді ваша мама дала мені одну пораду. Я записала її, але, чесно кажучи, спочатку не надала особливого значення. До народних методів я ставлюся досить скептично. Проте після розмови з чоловіком і лікарем ми вирішили спробувати. І знаєте, стан мами помітно покращився! Цього тижня ми були в неї, і вона знову взялася за садівництво, яким не займалася вже багато років. Каже, що квіти повертають їй гарний настрій. Батькові теж стало легше. Після обстеження лікарі підтвердили, що є позитивні зміни.
Іван мовчки слухав співрозмовницю.
— Я дуже шкодую, що тоді не попросила номер вашої мами. Якщо вона не заперечуватиме, чи могли б ви передати їй наші контакти? Ми хочемо подякувати їй і ще порадитися з нею щодо одного питання…
Іван не міг повірити почутому. Він навіть не здогадувався, що того вечора мама встигла з кимось із гостей поспілкуватися. Йому здавалося, що вона весь час лише подавала на стіл нові страви.
— Добре, — після короткої паузи відповів він. — Я з нею поговорю.
— Дуже вам дякую! Ви навіть не уявляєте, наскільки ми їй вдячні!
Після завершення розмови Іван ще довго сидів на кухні, нерухомо дивлячись в одну точку. У пам’яті знову постав образ матері — у старій сукні, із заколотим волоссям, зовсім не схожої на людей, яких він звик запрошувати до свого дому. А потім він згадав власні слова за вечерею: про бідність, заштопані шкарпетки, «нульовий бюджет» і селище, про яке він так нешанобливо відгукувався.
Уперше Іван спробував подивитися на своє дитинство очима матері. Вона сама виховала його в місці, де майже не було жодних можливостей. Працювала за мізерну платню, але щоразу знаходила і час, і гроші, щоб допомогти синові. Він пригадав, як вона плакала, коли він їхав вступати до коледжу. А потім щомісяця надсилала йому гроші, щоб хлопець міг хоча б іноді кудись сходити з друзями.
Усе життя він соромився того, що мати працює санітаркою, бо звик оцінювати людей за їхнім достатком і становищем у суспільстві. Але ж саме завдяки їй він зміг переїхати до міста. Вона підтримала його й тоді, коли не вистачало коштів на оплату навчання в університеті. Заради цього навіть залізла в борги, але жодного разу не дорікнула йому. Мама ніколи не скаржилася на долю й завжди приходила на допомогу тим, хто цього потребував.
Годинник показував 23:35. Іван набрав номер матері й у тиші прислухався до довгих гудків. На третій вона відповіла.
— Ти ще не спиш?
— Саме збиралася лягати.
— Мамо, я хотів тобі дещо сказати…
Він раптом замовк. Слова давалися йому нелегко.
— Пробач мені.
— За що, синочку? Щось трапилося?
— За ту вечерю. За те, як я розповідав про своє дитинство. За моє прохання в перший день твого приїзду. Мені було соромно, що ми жили бідно. Соромно, що ти стільки років працювала санітаркою. Я не мав права так поводитися…
— Усе гаразд, — відповіла вона тремтячим голосом. — Ти не перший, хто проходить через подібне, і не останній.
— Ти зможеш мене пробачити?
— Та я навіть не думала на тебе ображатися.
— Чому?
— Тому що ти в мене чудовий син. Постійно телефонуєш, цікавишся моїм здоров’ям, хвилюєшся за мене. Завдяки тобі після смерті батька я жодного дня не почувалася самотньою.
Іван не знав, що відповісти. У горлі застряг клубок.
— Я люблю тебе, мамо.
— І я тебе люблю, синочку…
Вони розмовляли понад годину. Згадували кумедні випадки з минулого, яких виявилося набагато більше, ніж Іван міг пригадати. Вперше за довгий час він почувався таким щасливим і спокійним. А вночі йому наснилися засніжені пагорби на околиці рідного селища та незграбна льодянка, яку мама зробила зі шматка лінолеуму, коли йому було вісім років. Тоді Іван боявся, що друзі сміятимуться з його саморобки, але згодом виявилося, що саме його льодянка з’їжджає з гірки найдалі за всіх.
За кілька тижнів історія про дивовижне покращення здоров’я батьків тієї подружньої пари встигла розійтися серед спільних знайомих. Виявилося, що Ніна допомогла не лише подружжю, яке було на вечері в домі її сина, а й їхнім друзям. Іванові дедалі частіше телефонували знайомі з питаннями про здоров’я та проханнями порадитися з матір’ю. Після чергової такої розмови йому спала на думку чудова ідея.
— Мамо, ти зараз не зайнята? — запитав він телефоном.
— Ні. А що сталося?
— Нічого особливого. Просто хочу, щоб ти знову приїхала до нас у гості. Цього разу я влаштую вечерю на твою честь і познайомлю тебе з усіма. Здається, тут у тебе вже з’явилося чимало шанувальників.
Вона засміялася.
— Я б із радістю, але на роботі мене нікому підмінити. Лідія Семенівна зламала ногу, а Рита вже за тиждень іде в декретну відпустку.
— Ти стільки років там працюєш. Може, вже час подумати про заслужений відпочинок?
— А хто тоді працюватиме? Молодь після практики звідси роз’їжджається, працівників майже не залишилося. Ні, синочку, мені ще рано на пенсію.
— А знаєш що? Якщо ти не можеш приїхати до нас, тоді ми самі навідаємося до тебе. Тим паче у вас уже випав сніг — розважимося як слід. Коли в тебе вихідні? Я подивлюся квитки на зручні дати…
Після розмови Іван із задоволеною усмішкою поклав телефон на стіл. Він уже уявляв, як вони всією компанією приїдуть до його рідного дому. Як підуть до лазні, а потім вибігатимуть надвір, щоб розтертися снігом. Як смажитимуть у дворі шашлики й кататимуться з пагорба на льодянках, наче їм знову по вісім років і нікуди не потрібно поспішати. Мама дістане старий альбом із його дитячими фотографіями й розповідатиме, які витівки він колись утнув у школі.
Тепер Іванові хотілося якомога швидше познайомити матір зі своїми друзями — без сорому, виправдань і спроб приховати минуле. Адже ця жінка була найдорожчою людиною в його житті. Історія його успіху почалася саме з її важкої праці в маленькому північному селищі.
