Каті зателефонували в п’ятницю ввечері.
Вона саме виходила з офісу. Робочий день нарешті закінчився. У голові гуділо від цифр, звітів і нескінченних таблиць. Хотілося тільки одного — дістатися до квартири, скинути туфлі й просто лягти, ні про що не думаючи.
Раптом задзвонив телефон.
Номер був незнайомий. Код — звідти. З рідного краю. З дому.
— Алло?
— Катю? Це тітка Ніна. Дідова сусідка. Ти це… приїжджай. Дід твій помер.
Вона зупинилася просто посеред вулиці. Люди обходили її з обох боків. Хтось зачепив плечем, але Катя навіть не відчула.
— Як це — помер? Коли?
— Учора вночі. Уві сні. Тихо.
У слухавці запала тиша.
Катя стояла й дивилася на сірий асфальт під ногами. І не плакала. Ще не плакала.
— Коли похорон?
— У вівторок. Встигнеш.
— Я приїду.
Вона натиснула відбій. І тільки тоді помітила, що в неї тремтять руки.
Дід.
Єгор Степанович.
Їй було шість років, коли батьки загинули в аварії. Мама й тато — обоє одразу. Вантажівка на трасі. Ожеледиця. І вона залишилася сама.
Дід приїхав через добу. Сів перед нею навпочіпки — великий, у замасленій ватянці, із шорсткими натрудженими долонями. Подивився просто в очі й сказав:
— Ну що, Катюхо. Будемо жити.
І вона почала жити.
У нього. У селі. У дерев’яному будинку на березі річки.
Він виховував її сам. Пенсія, город, риба. Щоранку — склянка парного молока й шматок чорного хліба. Щовечора — казка. Не з книжки, а своя, дідова. Про ведмедя, який крав мед. Про щуку, що потягла вудку. Про війну, де дід — він справді воював — утратив двох товаришів, але сам вижив.
Вона виросла. Закінчила школу з медаллю. Вступила до інституту в столиці. Потім — робота. Кар’єра. Орендована квартира на околиці. Кредит за телефон. Абонемент у фітнес-клуб.
І з кожним роком село віддалялося все більше.
Спочатку вона приїжджала щоліта. Потім — раз на два роки. Потім — на зимові свята. Згодом тільки телефонувала. А останні п’ять років — лише надсилала листівки. На день народження. На День Перемоги.
Дід не скаржився.
Тільки одного разу, десь три роки тому, сказав у слухавку тихо, ніби між іншим:
— Катюхо, приїхала б ти. Я баню натоплю.
— Діду, ну ти ж розумієш. Робота. Звіти. Ніяк не виходить.
— Ну працюй. Працюй.
І поклав слухавку.
А вона так і не приїхала.
І ось тепер — квиток в один бік. Чорна хустка. І почуття, від якого нікуди не втекти.
Провина.
Глуха. Важка. Наче камінь у грудях.
Вона добиралася дві доби. Спочатку поїздом до обласного центру. Потім автобусом. Потім — попуткою.
За вікном тягнулися ліси. Безкраї. Густі. Північні. Ялини стояли суцільною стіною — темні, мовчазні. Часом ліс розступався, і з’являлася річка — широка, спокійна, у низьких берегах. Потім знову починався ліс.
Катя дивилася у вікно й згадувала.
Як дід учив її косити траву. Вона тоді була ще зовсім мала — коса вища за неї. А він сміявся:
— Нічого, Катюхо. Виростеш — згадаєш.
Як він возив її до школи на санях. Стара кобила, майже дідова ровесниця, повільно брела по снігу, а дід співав пісні. Військові. Про «Катюшу». Про «Землянку».
Як одного разу вона розбила коліно, і він ніс її до фельдшера три кілометри на руках. І всю дорогу повторював:
— Терпи, Катюхо. Терпи. Ми з тобою сильні.
І як під час свого останнього приїзду — п’ять років тому — вона майже весь час дивилася в телефон. Дід сидів поруч. Мовчав. Чекав. А вона відповідала на робочі листи. І навіть не помітила, коли він пішов спати.
Тепер не помітити вже було неможливо.
Він помер.
А вона не встигла.
Автобус зупинився біля повороту. Далі треба було йти пішки. Три кілометри через поле.
Катя йшла повільно. Чорна хустка розвівалася на вітрі. Дорожня сумка тягнула плече вниз. В іншій руці вона несла пакет із гостинцями, які поспіхом купила на вокзалі. Цукерки. Печиво. Ще щось. Безглузді гостинці — для живої людини, а не для покійника. Але тоді вона про це не подумала.
Село показалося з-за пагорба.
Рідкі хати. Старі модрини. Над одним дахом — дим.
«Топлять. До поминок готуються», — подумала вона.
І в цю мить у грудях боляче стиснулося.
Дідова хата стояла на краю села. Велика. Зрубана з колод. Із різьбленими лиштвами — дід сам їх вирізав, ще молодим. Із синіми віконницями. З черемхою біля ґанку.
З труби йшов дим.
Катя підійшла ближче.
Хвіртка була відчинена. На подвір’ї — нікого. Тільки кури порпалися в пилюці.
«Чому кури?» — раптом майнуло в голові. — «Якщо дід помер… хто їх годує?»
І тут вона побачила його.
Дід сидів на ґанку.
Живий.
У старій картатій сорочці. У ватяних штанах. У підшитих валянках. На колінах — миска з картоплею. У руці — ніж.
Він чистив картоплю.
Побачив Катю, відклав ніж убік і примружився.
— О, — сказав він. — З’явилася.
Катя застигла на місці, ніби її вкопали в землю. Сумка вислизнула з рук. Пакет із гостинцями теж упав. Цукерки розсипалися по подвір’ю.
— Діду… — прошепотіла вона. — Ти… ти…
— Живий, — спокійно відповів він. — Живий я, Катюхо. А ти що думала — помер?
Вона стояла й не могла повірити власним очам. Дивилася на нього — на його обличчя, руки, на ту безглузду миску з картоплею. І не розуміла, що їй робити: плакати чи кричати.
— Але ж мені дзвонили… Тітка Ніна сказала…
— А, Нінка, — дід усміхнувся. — То я її попросив.
— Що?!
— Попросив, кажу. Подзвони, мовляв, Катьці. Скажи їй, що дід помер.
— Навіщо?!
Дід поклав ніж, підвівся, обтрусив коліна й подивився на неї довго. Спокійно.
— А ти сама як думаєш — навіщо?
Катя мовчала.
— П’ять років, Катюхо. П’ять років ти сюди не приїжджала. Я тобі телефонував — ти зайнята. Я тебе чекав — ти не їхала. Я вже подумав: мабуть, тільки на похорон і збереться.
Він замовк на мить, а потім додав:
— Ну от. Зібралася.
Катя стояла посеред подвір’я. Чорна хустка сповзла на плечі. Вітер розтріпував волосся. По обличчю текли сльози — самі собою, вона навіть не встигала їх відчувати.
— Діду… — голос у неї тремтів. — Ти хоч розумієш, що зробив? Я їхала дві доби! Я… я думала, що тебе вже немає! Я…
Вона задихнулася від сліз.
— А я думав, що тебе немає, — сказав він. — Щодня думав. Прокидаюся — немає. Лягаю спати — немає. День народження — листівка. Свята — листівка. А живої внучки — немає.
Він стояв перед нею й дивився просто в очі. У його погляді не було злості. Не було навіть докору. Там було щось інше — гірке й дуже втомлене.
— Ти зрозумій, Катюхо. Я не дорікаю тобі. У тебе своє життя. Робота. Місто. Я це розумію. Але я старий. Мені вже вісімдесят перший пішов. Я не знаю, скільки мені залишилося. Може, рік. Може, місяць. А я хотів… просто хотів тебе побачити.
— Але чому так?! — вигукнула вона. — Чому не можна було просто подзвонити? Просто сказати: «Катю, приїдь»?
— А ти б приїхала?
Вона відкрила рота — і не знайшла, що сказати.
— Ото ж бо й воно, — тихо промовив дід. — Не приїхала б. Звіти. Робота. Ніяк.
Катя мовчала, бо він мав рацію. Якби він просто подзвонив і попросив, вона сказала б: «Діду, ну зараз ніяк. Може, влітку». Потім поклала б слухавку. І забула б. До наступної листівки.
— Я лише перевірити хотів, — сказав він майже пошепки. — Приїдеш чи ні. На похорон — приїхала б? Приїхала. А просто так — ні.
Вона стояла, плакала й не могла відповісти жодного слова.
Дід підійшов ближче. Поклав їй руки на плечі. Великі руки. Теплі. Живі.
— Ну годі, — сказав він. — Чого ревеш. Живий я. Живий. Он картоплю чищу. Юшки хочеш? Я окуня зловив.
І тоді вона притулилася до його грудей і заридала вголос — так, як ридала колись у дитинстві.
Вони сиділи на кухні. Їли рибну юшку. Пили чай із м’ятою. За вікном темнішало. У печі горів вогонь, потріскували дрова.
Дід розповідав новини. Хто помер. Хто народився. Де ведмідь виходив до людей. Як торік щука потягла вудку — нову, куплену в райцентрі, — а він пів дня ганявся за нею човном, та так і не наздогнав.
Катя слухала. Дивилася на нього. І раптом побачила те, чого раніше не помічала. Або не хотіла помічати.
Він дуже постарів.
Руки тремтіли — коли він тримав ложку, коли наливав чай. Спина зігнулася. Волосся стало зовсім білим і рідким. Під очима залягли темні кола. Ходив він повільно, трохи приволікаючи ліву ногу.
І вона зрозуміла: він справді може скоро померти. Може, через рік. Може, через місяць. А може, завтра. Ніхто цього не знає.
Але зараз він був тут.
Живий.
— Діду, — тихо сказала вона. — А якби я не приїхала?
Він усміхнувся.
— Я знав, що приїдеш.
— Звідки?
— Бо ти моя внучка. Моя кров. Подзвонила б Ніна, сказала: «Дід помер», — ти б усе кинула й поїхала. Ти добра. Просто дуже зайнята.
Вона опустила очі.
— Пробач мені, — прошепотіла вона. — Пробач, що не приїжджала.
— Та що там пробачати. Життя.
— Ні. Не життя. Я могла. Просто… забувала. Увесь час забувала.
— А тепер запам’ятала? — спитав він і хитро примружився.
— Запам’ятала.
— Ну от і добре. Значить, недарма я помирав.
Вона засміялася крізь сльози. І він засміявся разом із нею.
Уночі Катя лежала на старому ліжку — тому самому, на якому спала в дитинстві. Матрац був жорсткий. Ковдра кололася. У кімнаті пахло сушеними травами й старим деревом. І раптом вона зрозуміла, що ніде — ні у своїй столичній квартирі, ні в дорогих готелях — вона не спала так спокійно, як тут.
Двері тихо скрипнули. Дід зазирнув до кімнати.
— Спиш?
— Ні.
— Я теж. Старі мало сплять.
Він сів на край ліжка. Трохи помовчав, а потім сказав:
— Ти не думай, Катюхо. Я не зі зла. Я не хотів тебе так лякати. Просто… старий я вже. Дурний. Думав: якщо помру, ти хоч на похорон приїдеш, я тебе побачу. А потім подумав: чого чекати? Дочекаюся — а мене вже не буде. І тебе не побачу. От і вигадав.
— Діду…
— Почекай. — Він підняв руку. — Не перебивай. Я ось що хочу сказати. Ти себе не вини. Зрозуміла? Не вини. Я тебе не для того ростив, щоб ти все життя в селі сиділа. Ти молода. У тебе все попереду. Міста, робота, сім’я. Це правильно. Так і має бути.
— А ти?
— А я своє вже прожив. І добре прожив. З тобою — добре. Ти головне, що в мене є. Зрозуміла?
Вона кивнула. Сльози знову потекли по щоках.
— Тож, — сказав дід, підводячись, — ніяких похоронів. Я ще років десять збираюся пожити. Ти краще на день народження приїдь. По-справжньому. З пирогом.
— Приїду.
— Чесно?
— Чесно.
— Ну тоді спи. Завтра баню натоплю.
Він вийшов і тихо зачинив двері.
А вона лежала, дивилася в стелю й думала.
Про те, як легко втратити людину. І як важко втримати її поруч. Про те, що дзвінок раз на тиждень — це ще не «я тебе люблю». «Я тебе люблю» — це коли ти сідаєш у поїзд і їдеш. Через усю країну.
І не на похорон.
А просто так.
Катя прожила в діда десять днів.
Вони косили траву. Ловили рибу. Лагодили паркан. Перебирали старі фотографії. Дід розповідав про війну. Про те, як зустрів бабусю. Про те, як ростив Катю.
Потім вона поїхала.
Але тепер усе стало інакше.
Вона телефонувала кожні два дні. Надсилала посилки — теплі шкарпетки, ліки, мед. А через пів року приїхала знову. З ноутбуком. Сказала:
— Я можу працювати віддалено. Давай я в тебе місяць поживу.
Дід тоді вийшов на ґанок. Сів. І Катя побачила з вікна, як він заплакав.
Уперше за багато років.
Але це були не гіркі сльози.
Це були сльози людини, яка нарешті дочекалася.
