Екран нового смартфона м’яко світився синюватим світлом у темній спальні. Подарунок Ігоря на нашу двадцять п’яту річницю весілля був саме таким, як він любив: дорогим, сучасним і врученим із легкою поблажливістю людини, яка вважає себе знавцем техніки. Увечері чоловік сам запропонував усе налаштувати. Він забрав мій старий телефон, довго переносив контакти, фотографії та програми, а потім із гордістю повернув мені вже готовий до роботи пристрій. «Користуйся, Лено. Я навіть усі твої профілі прив’язав, щоб тобі не довелося згадувати паролі».
Ігор спав поруч, важко й рівномірно дихаючи та повернувшись обличчям до стіни. Я потягнулася до тумбочки, щоб вимкнути звук, адже телефон завібрував уже втретє за останні десять хвилин. На заблокованому екрані з’явилося сповіщення з месенджера.
«Тату, ти купив кольоровий картон на завтра? Мама сердиться, що ми знову про все забудемо».
Я кліпнула очима, намагаючись остаточно прокинутися. Нашому з Ігорем синові Павлу було двадцять два роки. Він навчався в магістратурі в іншому місті, і кольоровий картон міг знадобитися йому хіба що для якогось макета. До того ж він ніколи не називав мене мамою в третій особі.
Невдовзі надійшло ще одне повідомлення від контакту, підписаного як «Світлана (садочок)»:
«Ігорю, чому ти не вийшов із сімейного облікового запису на старому планшеті? Денис випадково натиснув не туди, і в нього збилися всі налаштування ігор. Будь ласка, перекинь завтра вранці гроші на секцію».
Мої пальці самі провели по екрану, і я відкрила програму. Виявилося, що, налаштовуючи мій телефон, чоловік просто скопіював усю хмарну резервну копію зі свого пристрою. Він забув, що в деяких месенджерах у нього було налаштовано два різні профілі. Один робочий, а другий… Другий він старанно приховував у повсякденному житті. Тепер цей таємний профіль автоматично активувався на моєму новому смартфоні.
Я сіла на ліжку, накинула халат і вийшла на кухню, щільно зачинивши за собою двері. Увімкнула настінний світильник над столом. Зовні я залишалася цілком спокійною: руки не тремтіли, сліз не було. Натомість мене охопило дивне відчуття абсурдності всього, що відбувалося. Двадцять п’ять років шлюбу. Спільні друзі, дача, яку ми будували протягом останніх трьох років, власноруч вибираючи кожну дошку для тераси. І водночас паралельне життя, у якому були маленькі діти, вироби для дитячого садка та жінка на ім’я Світлана.
Я гортала листування, не заглиблюючись у подробиці особистих розмов. Найбільше мене вразили побутові дрібниці. Та сама звичайна щоденна рутина, яку колись ми з Ігорем ділили ще замолоду. Обговорення покупок у супермаркеті, вибір куртки для хлопчика, суперечки про те, чия черга везти кота до ветеринара. Виявилося, мій чоловік умів бути неймовірно організованим. У нашій родині він постійно забував сплачувати комунальні рахунки або купувати хліб дорогою додому, пояснюючи це втомою після роботи. А там пам’ятав про батьківські збори та заняття з плавання.
На столі стояла порожня чашка Ігоря. Увечері ми пили міцний чай із лимоном і розмовляли про майбутню відпустку. Він переконував мене, що нам варто поїхати до санаторію, аби нарешті як слід відпочити. Тепер, звіривши дати в листуванні, я зрозуміла: саме на ці тижні Світлана планувала поїздку з дітьми до родичів. Ігор просто заздалегідь звільняв собі час, щоб не довелося розриватися між двома домівками.
Мені зовсім не хотілося будити його, з’ясовувати стосунки посеред ночі, вислуховувати плутані виправдання чи грубі докори. Я усвідомлювала, що нашого колишнього шлюбу більше не існує. Він закінчився не цієї ночі, а багато років тому, коли Ігор вирішив, що має право вести подвійне життя моїм коштом.
Я взяла аркуш паперу з блокнота для рецептів, який завжди лежав на мікрохвильовій печі, та ручку. Написала лише кілька речень:
«Твій телефон переніс не тільки контакти, а й твою другу родину. Завтра я чекаю, що ти збереш свої речі до мого повернення з роботи».
Я поклала записку біля його чашки, а зверху притиснула тим самим новим, блискучим смартфоном. Потім вийшла в коридор, дістала з шафи дорожню сумку й почала акуратно складати туди речі, які знадобляться мені на найближчі кілька днів. Квартира належала мені ще до шлюбу, проте зараз я вирішила поїхати до сестри, щоб не бачити, як Ігор читатиме моє послання. Рішення вже було ухвалене, і, на мій подив, воно здавалося напрочуд простим та зрозумілим.
