Станіслав Петрович Орлов, якого всі знайомі звикли називати просто Стасом, навіть тепер, коли йому виповнювалося шістдесят шість, прокинувся у свій день народження дуже рано, ще до сигналу будильника. Розплющив очі, трохи полежав, вдивляючись у стелю, а потім мимоволі усміхнувся. Сьогодні на нього чекав особливий день.
Він простягнув руку до телефону, що лежав на приліжковій тумбочці, й одразу перевірив екран. Жодного сповіщення. Ніхто не телефонував і нічого не написав. Стас подумки посміхнувся: «Ще надто рано, усі сплять. Удень обов’язково привітають».
Чоловік підвівся з ліжка, заварив собі міцного чаю й влаштувався на кухні біля вікна. Надворі починався звичайний вересневий ранок. Сонячне проміння пробивалося крізь нечисленні хмари, а десь на подвір’ї гавкав сусідський собака. Стас сидів із горнятком у руках і згадував своїх дітей.
Їх у нього було троє. Старший син Ігор — міцний, підприємливий сорокадворічний чоловік, власник будівельної фірми. Середньому, Денисові, виповнилося тридцять вісім, він працював інженером на заводі. Наймолодшою була донька Марина, якій уже минуло тридцять п’ять. Вона працювала бухгалтеркою й сама виховувала сина-школяра Тимура, адже кілька років тому розлучилася з чоловіком. Ігор також мав двох дітей: Кирила, який незабаром мав стати студентом, і маленьку Сонечку, котрій нещодавно виповнилося сім років.
Із дружиною Валентиною Сергіївною Стас розійшовся п’ятнадцять років тому. Їхнє розлучення минуло спокійно, без гучних сварок і взаємних звинувачень. Просто одного дня обоє усвідомили, що вже давно живуть поруч радше за звичкою, ніж через кохання. Валентина залишилася у старій сімейній квартирі разом із дітьми, які на той час ще були підлітками. А Станіслав перебрався до невеликої однокімнатної квартири на протилежному кінці міста. Відтоді він мешкав сам.
З колишньою дружиною йому вдалося зберегти цілком нормальні, подекуди навіть по-своєму теплі стосунки. Іноді Валентина телефонувала, коли збирала онуків до себе в гості. Тоді Стас чув у слухавці веселі дитячі голоси, які навперебій вигукували: «Дідусю, привіт!», і на душі в нього відразу ставало тепліше. У такі хвилини вони з Валентиною встигали обмінятися кількома словами про здоров’я, щоденні справи та останні новини. Ці нечасті розмови були для нього маленькими острівцями родинного затишку серед тривалої самотності. Він дуже дорожив ними, хоча ніколи не зізнався б у цьому вголос.
Стас допив чай і поглянув на годинник. Було близько десятої ранку.
«Та ще рано, — знову заспокоїв він себе. — Пізніше обов’язково напишуть».
Чоловік і сам розумів, що з роками поступово віддалився від своїх дітей. Це сталося не раптово й не через якусь одну сварку. Просто життя склалося саме так.
Коли сини й донька були маленькими, він майже цілодобово працював на заводі, згодом став майстром на будівництві, хапався за будь-який додатковий заробіток, аби родина ні в чому не мала потреби. Через постійну зайнятість пропустив чимало важливих моментів дитинства: шкільні свята, дні народження, вечірні розмови перед сном, коли діти хотіли поділитися з батьком своїми переживаннями.
А коли вони подорослішали, з’ясувалося, що Станіслав майже не вміє говорити з ними про щось інше, крім роботи, побутових справ чи погоди.
Потім сталося розлучення. Згодом у кожного з дітей з’явилося власне життя, свої турботи, сім’ї та діти. Сам Стас теж телефонував їм нечасто. Боявся видатися надокучливим, не хотів відривати від справ чи заважати.
«Якщо не телефонують, значить, у них усе добре», — повторював він собі протягом багатьох років.
До обіду телефон так і не озвався.
Стас увімкнув телевізор і зробив звук голоснішим, намагаючись хоча б так розігнати нестерпну тишу, що заповнила квартиру. Подивився старий фільм, знятий ще за радянських часів, потім увімкнув наступний.
Час від часу його погляд мимоволі повертався до телефону, який лежав поруч на дивані екраном догори. Він навмисно залишив його так, щоб одразу помітити нове повідомлення.
Близько четвертої години дня Станіслав більше не витримав очікування й вирішив сам організувати собі невеличке свято.
Якщо ніхто не збирається приходити до нього, то він хоча б сам кудись вийде.
Одягнувся, узяв сумку й вирушив до магазину.
У торговельному залі чоловік неквапливо переходив від однієї полиці до іншої, розмірковуючи, чим себе потішити за святковим столом. Поклав до кошика трохи ковбаси, улюблений сир і свіжий хліб.
Біля вітрини з тортами затримався надовго. Роздивлявся різні варіанти, аж поки не вибрав звичайний бісквітний торт, прикрашений кремовими трояндочками. Майже такий самий, який колись у дитинстві купувала йому мама.
Звісно, узяв і пляшку шампанського. Адже який день народження без нього?
Коли Стас підійшов до каси, молоденька продавчиня почала пробивати покупки. Помітивши торт і шампанське, вона привітно запитала:
— У вас сьогодні якесь свято?
— Так, — відповів Станіслав, і його голос несподівано здригнувся, хоча він намагався говорити весело. — День народження в мене сьогодні.
— О, тоді вітаю вас! — щиро всміхнулася дівчина. — А скільки років виповнилося, якщо не таємниця?
— Шістдесят шість, — промовив він.
І раптом відчув, як до горла підступає важкий клубок.
Ця незнайома молода продавчиня, яку він, найімовірніше, бачив уперше й востаннє, виявилася єдиною людиною за весь день, яка сказала йому такі прості, але надзвичайно важливі слова: «Вітаю вас».
Стас розрахувався за покупки, подякував дівчині й вийшов надвір.
На вулиці вже потроху сутеніло.
Повернувшись додому, Станіслав розклав принесені продукти й почав накривати стіл.
Робив усе старанно й акуратно. Дістав чисту скатертину, яку зазвичай використовував лише на свята, розстелив її, поставив тарілку, поклав виделку й дістав келих для шампанського. Посеред столу розмістив торт.
Він навмисно не поспішав, намагаючись якомога довше зайняти себе приготуваннями. Поки руки були зайняті, залишалося менше часу для сумних думок.
Час від часу Стас брав телефон, розблоковував екран і перевіряв, чи не пропустив випадково дзвінок. Може, апарат завібрував, а він не почув?
Але там нічого не змінювалося.
Жодного повідомлення.
Ні від Ігоря, ні від Дениса, ні від Марини.
Онуки також не озивалися.
Навіть Валентина Сергіївна, яка раніше зазвичай надсилала бодай коротке привітання на кшталт «З днем народження, Стасе», цього разу нічого не написала.
Він намагався знайти цьому якесь пояснення.
Можливо, діти готують сюрприз?
От зараз усі разом з’являться на порозі, принесуть великий торт, різнокольорові кульки, а онуки радісно вигукуватимуть: «Дідусю!»
Стас навіть кілька разів прислухався до шуму на сходовому майданчику. Щойно за стіною грюкали сусідські двері, він завмирав, сподіваючись, що наступної миті хтось подзвонить саме до нього.
Годинник показав сьому вечора.
Потім восьму.
За вікнами остаточно стемніло, у дворі засвітилися вуличні ліхтарі.
Станіслав сидів на кухні. Невеличкий телевізор тихо працював для фону, а чоловік раз у раз поглядав на телефон, що нерухомо лежав поруч на столі.
У голові крутилися важкі думки, і кожна наступна була болючішою за попередню.
«Невже двоє синів і донька не знайшли навіть хвилинки, щоб привітати батька? Хоча б коротеньке повідомлення надіслали: «З днем народження, тату». Це ж усього кілька секунд. Онуки ще ладно, маленькі, не всі розуміють, наскільки важливо дідусеві почути привітання. Але Ігор і Денис уже дорослі чоловіки, самі виховують дітей. Невже так складно згадати про рідного батька?»
Потім він подумав про Валентину.
«Хоч би вона зателефонувала, як раніше. Запитала б, як здоров’я, як справи, привітала зі святом. Нехай навіть просто з ввічливості, без особливої теплоти. І то на душі було б трохи легше».
Згадав і давніх друзів.
Колись у нього було чимало товаришів із заводу. Вони часто збиралися разом, святкували дні народження, відзначали інші важливі події.
Але роки поступово розвели їх у різні боки. Хтось переїхав, хтось тяжко захворів, декого вже не було серед живих. Та й із тими, хто залишився, сам Станіслав майже перестав підтримувати зв’язок.
«Навіть друзі не згадали», — із гіркотою подумав він.
І чомусь саме ця думка вразила його особливо сильно.
Наче остаточно підтверджувала найстрашніше: він нікому більше не потрібен.
Про нього просто забули.
Так само, як забувають якусь стару річ, заховану багато років тому на верхню полицю шафи.
Коли стрілки годинника наблизилися до дев’ятої вечора, телефон так і залишався мовчазним.
І тоді Стас остаточно усвідомив: сьогодні до нього вже ніхто не прийде.
І ніхто не зателефонує.
Станіслав важко зітхнув, підвівся з-за столу й запалив свічку. Знайшлася лише звичайна господарська, інших удома не було. Він обережно встромив її посеред торта, потім дістав із холодильника шампанське. Звичним, неквапливим рухом зняв фольгу, розкрутив дротяний фіксатор і витягнув корок.
У тиші квартири він вистрілив несподівано голосно. Різкий звук відбився луною від стін порожніх кімнат.
Стас налив шампанського в келих майже до країв, поставив пляшку поруч і сів навпроти торта із запаленою свічкою. Від легкого протягу, що проникав крізь прочинене вікно, маленький вогник ледь помітно тремтів.
— Ну що ж, Стасе, — промовив він уголос, звертаючись до самого себе, і голос мимоволі здригнувся. — З днем народження тебе.
Чоловік підняв келих, символічно цокнувся ним із порожнечею, наче навпроти сидів невидимий гість, і зробив ковток.
Шампанське здалося йому гірким, хоча насправді було звичайним, недорогим і досить солодким.
Він довго дивився на полум’я свічки й раптом відчув, як очі починають наповнюватися сльозами.
Це сталося не відразу.
Сльози підступали повільно, наче десь глибоко всередині багато років стояла міцна гребля, що стримувала ціле озеро болю, а тепер у ній нарешті з’явилася тріщина.
Станіслав не схлипував і не ридав уголос.
Просто нерухомо сидів за столом, а сльози самі котилися його обличчям, одна за одною, прокладаючи вологі доріжки між зморшками.
Йому стало нестерпно шкода самого себе.
Старого самотнього чоловіка, який усе життя працював, забезпечував родину, виховував дітей, намагався дати їм усе необхідне.
А тепер у власний день народження залишився зовсім один.
Перед ним стояв дешевий торт зі звичайною свічкою та пляшка шампанського, яку він сам собі купив, приніс додому й відкрив.
«Невже я справді більше нікому не потрібен? — думав Стас, вдивляючись у розмите сльозами полум’я. — Прожив стільки років, виростив трьох дітей, віддав їм усе, що мав і що міг заробити. А тепер у кожного своє життя, свої турботи. А я для них наче непотрібна річ, якою скористалися, а потім відклали й забули».
У пам’яті почали виринати картини далекого минулого.
Він згадав, як діти, ще зовсім маленькі, нетерпляче чекали його повернення з роботи.
Щойно відчинялися вхідні двері, вони радісно бігли назустріч, вигукуючи:
— Тато прийшов! Татусю!
Пригадалося, як крихітна Марина засинала просто в нього на руках, довірливо притулившись до грудей.
Згадав і синів — Ігоря та Дениса, з якими у вихідні ганяв м’яча на подвір’ї.
Куди зникли ті щасливі миті?
Коли саме вони встигли настільки віддалитися, що тепер здавалися майже чужими людьми?
Станіслав не став задувати свічку.
Він продовжував сидіти перед тортом і мовчки спостерігати, як розтоплений віск повільно стікає на крем, а маленький язичок полум’я здригається від руху повітря, проте вперто не згасає.
Так він і провів усю ніч на кухні.
Іноді підливав собі ще трохи шампанського, іноді просто дивився в темряву за вікном.
Час від часу знову брав до рук телефон і перевіряв екран, хоча вже чудово розумів, що чекати дзвінка марно.
Він згадував, як колись, у молодші роки, уявляв власну старість.
Тоді йому здавалося, що на схилі літ навколо неодмінно будуть діти й онуки.
Щовихідних хтось приїжджатиме в гості, у квартирі лунатимуть голоси, сміх, веселі розмови.
Уся велика родина збиратиметься за одним просторим столом, і кожен матиме що розповісти.
Старість у його уявленні була теплою, галасливою та сповненою близьких людей.
Але справжнє життя склалося зовсім інакше.
Близько третьої години ночі свічка догоріла майже до самого крему.
Лише тоді Стас нарешті задув маленький залишок ґнота.
Кухня занурилася в напівтемряву, яку трохи розсіювало тільки світло вуличного ліхтаря, що пробивалося крізь фіранку.
Спати він так і не пішов.
Залишився сидіти за столом, поклавши голову на складені руки.
За вікном поволі почало світлішати небо.
Наближався світанок.
Коли перші сонячні промені торкнулися дахів сусідніх будинків, Станіслав підняв голову й подивився на святковий стіл, який так і не прибрав із вечора.
Перед ним стояли недоїдений торт, порожня пляшка та розплавлений недогарок свічки.
І раптом із тією особливою ясністю, яка іноді приходить після довгої безсонної ночі, він усвідомив одну просту, але надзвичайно гірку істину.
Самотність, мабуть, найстрашніше, що може спіткати людину в старості.
Вона страшніша за хвороби.
Страшніша навіть за бідність.
Стас провів долонею по обличчю, витираючи залишки сліз, насилу підвівся зі стільця й підійшов до вікна.
За склом поступово прокидалося місто.
«А може, ще не все втрачено? — несподівано подумав він, дивлячись, як небо над дахами забарвлюється ніжним рожевим світлом. — Може, сьогодні самому набрати дітей? Не чекати більше, доки вони про мене згадають, а першому нагадати їм про себе. Самому поцікавитися, як вони живуть».
Він поки що не знав, чи вистачить йому сміливості здійснити цей дзвінок.
Не знав і того, чи захочуть діти його вислухати.
Але вперше за всю довгу, виснажливу ніч ця думка принесла хоча б невелике полегшення.
Слабке, ледь відчутне, проте справжнє.
Наче перший промінчик сонця, що пробивався крізь ранкові сутінки й поволі розгорявся за вікном його спорожнілої квартири.
