Я відчинила важкі дверцята темного мінівена, навіть не сумніваючись, що переді мною звичайне таксі підвищеного комфорту, яке Марина замовила, щоб відвезти мене на вокзал. Ранкове сонце яскраво світило просто в очі, валіза приємно обтяжувала руку, а попереду чекали цілих три тижні відпочинку в санаторії. Це мала бути моя перша справжня поїздка до моря за останні вісім років. Проте замість порожнього салону та привітного водія я побачила, що майже всі пасажирські місця вже зайняті.
На задньому сидінні влаштувалася моя невістка Оксана, яка схвильовано перебирала пальцями ремінець своєї сумочки. Поруч сидів мій чоловік Ігор, хоча ще годину тому він нібито вирушив на завод у ранкову зміну. А посередині автомобіля розташувався незнайомий молодик у надто тісному сірому піджаку. На колінах він тримав прозору пластикову папку з документами.
Водій навіть не повернув голови, лише сухо кинув:
— Зачиняйте двері, бо протяг. Нам ще потрібно заїхати на проспект Будівельників.
Я розгублено опустилася на вільне сидіння біля незнайомця. Валіза залишилася в проході й незручно впиралася мені в ноги.
— Ігорю? — я здивовано подивилася на чоловіка. — Чому ти не на роботі? І Оксана тут… Ви що, вирішили всією родиною провести мене на вокзал? А хто цей чоловік?
Молодик у сірому піджаку миттєво зобразив на обличчі ввічливу, явно багато разів відпрацьовану усмішку й трохи підняв папку.
— Денис, агентство нерухомості «Міський квартал». Дуже приємно познайомитися, Олено Вікторівно. Ми з вашим чоловіком уже все підготували. Від вас знадобиться буквально п’ятнадцять хвилин часу.
Автомобіль рушив із місця. Я не зводила очей з Ігоря, чекаючи, коли він нарешті пояснить, що відбувається. Проте чоловік відвернувся до вікна, за яким пропливали знайомі п’ятиповерхові будинки нашого району.
— Лєно, тільки прошу, не починай нервувати завчасно, — нарешті озвався він, намагаючись говорити якомога лагідніше. — Ми зараз їдемо до нотаріуса Смирнової. Це зовсім недалеко.
— Навіщо мені до нотаріуса? У мене через три години відправляється потяг.
Оксана одразу нахилилася вперед. На її обличчі з’явився той особливий вираз удаваної турботливості, який я добре знала. Зазвичай саме так вона дивилася на мене перед тим, як попросити позичити грошей.
— Олено Вікторівно, ну ви ж самі бачите, як нам зараз непросто. Максим уже пішов до школи, а ми в однокімнатній квартирі буквально один одному на головах сидимо. Тим часом ваша квартира на Зарічній усе одно стоїть порожня. Орендарі давно виїхали, а щоб зробити там нормальний ремонт, доведеться витратити шалені гроші. Денис знайшов покупця. Причому пропонує дуже хорошу суму. Кращого варіанта годі й шукати.
Квартира на Зарічній залишилася мені у спадок від батьків. Невелика двокімнатна оселя в затишному зеленому районі, яку ми зберігали на випадок непередбачених обставин. Я ніколи не приховувала, що згодом ця нерухомість перейде дітям. Але продавати її просто зараз, та ще й поспіхом, я зовсім не збиралася. Тим паче без жодного попереднього обговорення зі мною.
— Зачекайте, — промовила я, відчувши, як раптом пересохло в роті. — Про якого покупця ви говорите? Я нічого не виставляла на продаж. Я взагалі їду до санаторію.
— От саме! — радісно підхопив Ігор, наче почув від мене саме те, на що розраховував. — Ти вирушаєш відпочивати. Тебе не буде цілих три тижні. А покупець готовий розрахуватися готівкою, і йому потрібно все оформити якнайшвидше. Чекати твого повернення він не збирається. Тому ми вже все продумали. Зараз заїдемо до Смирнової, ти оформиш на мене генеральну довіреність. Далі я сам займатимуся всіма довідками, підготую необхідні папери, проведу угоду й зареєструю все як належить. Тобі навіть не доведеться витрачати час на ходіння різними установами. Повернешся з моря, а в нас уже будуть гроші, щоб Оксана з Пашею змогли придбати просторіше житло.
Автомобіль м’яко пригальмував перед світлофором. Я перевела погляд на рієлтора Дениса. Той схвально кивав у відповідь на кожну фразу мого чоловіка, усім своїм виглядом демонструючи, що запропонований план цілком звичайний, розумний і не викликає жодних запитань.
Вони вже все вирішили без моєї участі, заздалегідь продумали кожен крок, а мене просто посадили в автомобіль і поставили перед фактом.
— Чому я дізнаюся про це лише зараз? — запитала я, намагаючись говорити спокійно, хоча пальці, якими стискала ручку валізи, аж побіліли. — Ігорю, ми ж учора разом вечеряли. Ти допомагав мені складати речі. Чому тоді нічого не сказав?
— Якби ми почали цю розмову вчора, ви б усю ніч не спали, — поспішно втрутилася Оксана. — Ви ж самі знаєте, як сильно переживаєте через будь-які дрібниці. Ми просто хотіли поберегти ваші нерви. Зараз підпишете документи й зі спокійною душею поїдете відпочивати на море.
Таксі звернуло з широкої дороги у вузенький двір і зупинилося біля цегляної прибудови, над входом до якої висіла велика вивіска «НОТАРІУС».
Денис першим відчинив розсувні дверцята й вийшов надвір, очікуючи на решту. Ігор важко зітхнув, вибрався з машини слідом і простягнув мені руку.
Але я навіть не поворухнулася.
— Я нікуди не піду, — твердо промовила я, дивлячись чоловікові просто в очі. — Жодної довіреності я не підписуватиму. Продаж скасовується. Якщо колись і вирішу продати квартиру, то лише після повернення з відпочинку й особистої розмови з покупцем.
Обличчя Ігоря змінилося миттєво. Від удаваної лагідності не залишилося й сліду. Замість неї з’явилося роздратування, яке він зазвичай дозволяв собі показувати лише вдома, коли ми залишалися наодинці.
— Олено, досить влаштовувати виставу. Ми вже отримали завдаток.
Я завмерла.
— Який ще завдаток? Від кого? Квартира ж оформлена на моє ім’я.
— Я написав розписку, — Ігор нервово потер шию. — Від твого імені, але власноруч. Покупці погодилися піти нам назустріч. Денис їх переконав. Сума чимала — сімсот тисяч. Якщо зараз зірвемо угоду, за домовленістю доведеться повернути вдвічі більше. А таких грошей у нас немає.
Оксана, яка досі сиділа позаду, тихенько схлипнула, миттєво зображаючи людину, яку несправедливо образили.
— Олено Вікторівно, ну будь ласка… Ми ж намагаємося зробити краще для всієї родини.
У моїй голові окремі подробиці раптом почали складатися в одну моторошно зрозумілу картину.
Сімсот тисяч.
Отримані потай від мене.
І путівка до санаторію, яку Марина подарувала минулими вихідними, супроводжуючи подарунок такими зворушливими словами про те, що мама нарешті заслуговує на справжній відпочинок.
Я повільно повернулася до чоловіка.
— Путівка… Марина подарувала мені поїздку вартістю майже сто тисяч. Звідки в неї взялися такі гроші, Ігорю? Ще пів року тому вона скаржилася, що не може назбирати навіть на зимові шини для автомобіля.
Чоловік відвів очі.
Денис тим часом нетерпляче постукував пластиковою папкою по коліну й раз у раз поглядав на двері нотаріальної контори.
— Ігорю, звідки гроші на путівку? — повторила я вже значно наполегливіше.
— Із завдатку, — неохоче видавив він. — Марина сказала, що ти вже давно мрієш побувати на морі. Ми вирішили, що це буде найкращий вихід. Ти спокійно відпочиваєш, а ми за цей час розв’язуємо питання з квартирою. У результаті всі задоволені.
Отже, ніякого подарунка насправді не було. Це був звичайнісінький підкуп. Рідна донька придбала мені путівку за мої ж гроші, щоб на потрібний час відправити мене подалі від міста.
Вони продумали все до найменших деталей.
Заздалегідь розподілили між собою ролі.
Марина мала зображати люблячу доньку, Оксана — уважну й турботливу невістку, а Ігор — надійного чоловіка, який бере на себе всі клопоти.
Мене ж просто посадили в таксі й фактично позбавили можливості відмовитися, прикриваючись тим, що інакше доведеться повертати подвійний завдаток.
Вони були переконані, що я злякаюся величезного боргу.
Що, як і багато разів раніше, важко зітхну, відмовлюся від власних бажань заради так званого родинного добробуту й мовчки поставлю підпис там, де мені покажуть.
Я повільно вдихнула й видихнула.
Повітря всередині мінівена раптом здалося нестерпно задушливим.
— Водію, — звернулася я, нахилившись до переднього сидіння. — Допоможіть мені, будь ласка, витягнути валізу.
— Лєно, ти куди зібралася? — Ігор одразу ступив ближче до відчинених дверцят, перекриваючи мені дорогу. — На нас нотаріус чекає. Ми ж домовилися на конкретний час.
— До нотаріуса підеш сам, — відповіла я, міцно взялася за ручку валізи й рішуче посунула її до виходу.
Чоловікові довелося відступити на асфальт.
— І повернеш покупцям усі сімсот тисяч.
— У нас уже немає всієї суми! — голос Ігоря зірвався на хрип. — Частину ми витратили! На твою путівку, на борг Паші за автомобіль… Олено, ти ж нас у справжню боргову яму заганяєш!
— Ти сам себе в неї загнав, коли вирішив брати чужі гроші під квартиру, яка тобі не належить.
Я вийшла з машини на тротуар. Коліщатка валізи голосно застукотіли по плитці.
— Можете продати гараж. Можете оформити кредит. Ви всі дорослі люди й повинні відповідати за власні рішення. Але розпоряджатися моєю нерухомістю потай від мене я нікому не дозволю.
Оксана миттю вискочила з автомобіля. Її щоки вкрилися червоними плямами.
— Та ви просто не бажаєте нам допомагати! Ви ніколи Пашу не любили! Вам тільки ваша Марина й потрібна, лише про неї постійно дбаєте!
— Оксано, — я зупинила її спокійним рухом руки.
У моєму голосі вже не було ні гніву, ні образи. Залишилася тільки безмежна втома.
— Марина брала участь у цьому обмані так само, як і ви всі. І з нею я теж обов’язково поговорю. Але пізніше.
Після цього я повернулася до Дениса.
Молодий рієлтор уже перестав усміхатися. Тепер він розгублено переводив погляд із мене на Ігоря, очевидно не знаючи, як поводитися далі.
— Молодий чоловіче, якщо ви ще хоч раз спробуєте організувати угоду з продажу нерухомості, домовляючись про завдаток без участі власника, я подам офіційну скаргу до вашої професійної асоціації рієлторів. Усього найкращого.
Я розвернулася й попрямувала до проспекту, яким безперервним потоком рухалися автомобілі.
Ігор щось вигукував мені вслід.
Оксана плакала й вимагала, щоб він негайно щось зробив.
Але я навіть не озирнулася.
Сонце вже відчутно припікало плечі. До відправлення потяга залишалося ще три години.
Я дістала телефон, відкрила застосунок для виклику таксі й почала замовляти іншу машину.
Цього разу вона мала відвезти мене саме на вокзал.
Квиток на потяг був у мене, і відмовлятися від довгоочікуваної поїздки до моря я зовсім не збиралася.
Зрештою, цю путівку я фактично оплатила сама.
Просто дізналася про це набагато пізніше, ніж мала б.
Попереду чекала тривала дорога. У мене буде достатньо часу, щоб усе обміркувати й вирішити, як тепер будувати стосунки з рідними після повернення додому.
Але вже тієї миті, стоячи з валізою біля галасливого проспекту, я абсолютно чітко розуміла одну річ.
Відтепер ніхто більше не вирішуватиме за мене, як мені жити та що робити з моїм майном.
І тим паче такі рішення більше ніколи не ухвалюватимуться за моєю спиною на задньому сидінні чужого автомобіля.
