Розмови про ремонт почалися ще після Нового року. Ми з Костею давно збирали гроші, відкладали майже кожну вільну копійку, відмовлялися від відпусток та дорогих покупок, бо хотіли нарешті привести до ладу занедбану двокімнатну квартиру, яка дісталася йому від дідуся. Я працювала бухгалтеркою дистанційно й постійно брала на обслуговування додаткові фірми, а Костя був менеджером із продажу в будівельній компанії. Усе зароблене на ремонт ми складали на спільний рахунок.
До потрібної суми залишалося зовсім трохи, коли одного вечора Костя повернувся з роботи похмуріший за хмару.
— Лєно, тут така справа… — почав він невпевнено, стоячи в передпокої навіть не знявши куртки. — Мене звільнили.
Я так і застигла з рушником у руках.
— Як це звільнили? За що? Ти ж за результатами кварталу був найкращим у своєму відділі!
— Скорочення, — похмуро кинув він, відводячи погляд убік. — Кажуть, криза. Дали виплату за місяць — і все.
У мене всередині все похололо. Ремонт, омріяна нова кухня, наші розмови про дитину — все це в одну мить відсунулося кудись у невизначене майбутнє. Та я змусила себе не панікувати.
— Нічого страшного, — сказала я, обіймаючи чоловіка. — Якось упораємося. У мене робота є, протримаємося. Ти тільки не падай духом, обов’язково знайдеш інше місце.
Перший місяць видався важким. Я взяла на бухгалтерське обслуговування ще одну компанію й тепер просиджувала перед комп’ютером мало не до ночі. Костя прокидався ближче до обіду, без особливого бажання переглядав вакансії, нарікав на завищені вимоги роботодавців і повторював, що пристойних пропозицій немає. Увечері ми сиділи на кухні, їли звичайні макарони без нічого, а я слухала його довгі міркування про те, наскільки несправедливе життя до здібних фахівців із продажу.
А потім до нас завітала Костина мати, Ніна Федорівна. Особливої любові до мене вона ніколи не відчувала. Вважала мене «простачкою» й була переконана, що заміж за її сина я вийшла насамперед через квартиру.
— Ой, Лєночко, ну як ви тут тримаєтеся? — запитала вона, гидливо оглядаючи старі обдерті шпалери в коридорі. — Костик казав, що у вас тепер непрості часи?
— Справляємося, Ніно Федорівно, — стримано відповіла я й поставила чайник.
— Справляєтеся? Ну-ну, — свекруха скептично стиснула губи. — А я ж Костику завжди казала, що не треба всі гроші складати докупи. Дружина дружиною, а фінанси люблять порядок. Правда ж, синку?
Костя нічого не відповів і вперто дивився у свою чашку. Я відчула, як обличчя починає палати.
— Ніно Федорівно, ми чоловік і дружина. У нас сім’я, тому й бюджет спільний.
— Сім’я, поки гроші водяться, — криво всміхнулася свекруха. — А от коли біда прийшла, тоді й побачимо, яка ви сім’я. Подивимося, чи не втечеш ти.
Коли вона пішла, я вирішила поговорити з Костею.
— Що це зараз було? Чому твоя мама дозволяє собі так зі мною розмовляти? Ти їй на мене скаржився?
— Лєно, відчепися. Мама просто хвилюється.
Я проковтнула образу й повернулася до роботи. Наступні два місяці стали для мене справжнім випробуванням на витривалість. На мені були комунальні платежі, продукти й навіть Костині сигарети, хоча він уже не раз обіцяв кинути курити. Сам чоловік щоразу знаходив нове пояснення, чому чергова вакансія йому не підходить: то незручний графік, то керівник неприємний, то дорога займає надто багато часу.
— Костю, нам уже навіть за електрику нічим заплатити, — сказала я якось увечері, розкладаючи перед ним рахунки. — Може, поки влаштуєшся хоча б кудись? Кур’єром, наприклад, або в таксі?
— Я? Кур’єром? — обурився він так щиро, ніби я запропонувала щось принизливе. — З моїм досвідом? Лєно, ти взагалі розумієш, що говориш? Я повинен тримати рівень!
Я нічого не відповіла, лише зібрала зі столу рахунки. А вже наступного дня почала шукати ще одну роботу. Цього разу хотіла знайти щось в офісі, аби не проводити цілі дні й ночі вдома за комп’ютером. Переглядаючи вакансії, я раптом натрапила на оголошення тієї самої компанії, де до «звільнення» працював Костя. Їм був потрібен помічник керівника. Платили небагато, але в нашому становищі й така зарплата була б суттєвою допомогою.
На співбесіді мене приймав солідний чоловік років п’ятдесяти на ім’я Вадим Сергійович. Він уважно прочитав моє резюме, довго розпитував про досвід у бухгалтерії та веденні документації.
— Ви нам підходите, Олено, — нарешті промовив він. — Тільки одне мені незрозуміло. Ваш чоловік же працює в нашій компанії. Костянтин. Чому він сам вас не порекомендував?
Я на кілька секунд розгубилася.
— Він… не знає, що я шукаю ще одну роботу. Просто зараз у нас не найкращий період.
Вадим Сергійович подивився на мене якось дивно, ніби мої слова його щиро здивували.
— Не найкращий період? То він вам нічого не розповів?
— Не розповів про що?
— Про те, що його ніхто не звільняв. Костянтин оформив відпустку за власний рахунок. На пів року. За сімейними обставинами.
У мене було відчуття, ніби підлога раптом зникла з-під ніг. Я дивилася на Костиного керівника й ніяк не могла збагнути почуте. Відпустка за власний рахунок? На пів року? Які ще сімейні обставини?
— Ви точно не помиляєтеся? — ледве чутно запитала я.
— Абсолютно. Заяву він написав три місяці тому. Сказав, що мусить доглядати хвору матір.
Хвора мати? Ніна Федорівна, яка ще вчора енергійно ходила нашою кухнею й мало не пальцем перевіряла, чи немає пилу на шафах, виглядала здоровішою та бадьорішою за багатьох молодих.
З офісу я вийшла наче в тумані. У голові один за одним спливали епізоди останніх місяців: дешеві макарони на вечерю, мої безсонні ночі за звітами, зверхні погляди свекрухи, нескінченні Костині розповіді про несправедливе життя та відсутність гідної роботи.
Виходить, його ніхто не звільняв. Він сам вирішив пів року не працювати. А весь цей час спокійно спостерігав, як я виснажую себе, намагаючись утримати нас обох.
Того вечора я нічого йому не сказала. Мовчки поставила на стіл вечерю, вислухала чергові скарги про те, що «пристойних вакансій немає», після чого пішла спати. А наступного ранку вперше вийшла на нову роботу.
Вадим Сергійович виявився вимогливим керівником, проте ставився до працівників справедливо. Справ було багато, і це навіть допомагало: за роботою в мене залишалося менше часу на важкі думки. Я швидко розібралася з обов’язками, упорядкувала документацію, виправила накопичені помилки. Уже за два тижні Вадим Сергійович запропонував мені перейти до фінансового відділу на посаду старшого бухгалтера. Зарплата там була в кілька разів вищою.
— Я бачу, що ви справді грамотний фахівець, Олено, — сказав він. — Тому мені дивно, чому ви стільки часу працювали лише з дому.
У відповідь я тільки посміхнулася. Пояснювати подробиці сімейного життя зовсім не хотілося.
У п’ятницю Вадим Сергійович покликав мене до свого кабінету.
— Олено, виникла одна ситуація, — промовив він, задумливо потерши підборіддя. — Телефонував Костянтин. Просив видати йому аванс у рахунок майбутньої зарплати. Я відповів, що такі питання телефоном не вирішуються, і попросив приїхати сюди. Ви не заперечуєте, якщо будете присутні під час нашої розмови?
Я мовчки кивнула. Серце калатало так сильно, що удари віддавалися десь у горлі.
Приблизно за годину з’явився Костя. Він був ретельно поголений, одягнений у гарний костюм і зайшов до кабінету з упевненою усмішкою. Та щойно побачив мене біля столу свого керівника, одразу зупинився.
— Лєно? А ти що тут робиш?
— Працюю, Костю. У Вадима Сергійовича, — я доклала зусиль, щоб голос залишався спокійним.
— Працюєш? — він розгублено перевів погляд на керівника. — Вадиме Сергійовичу, це що, якийсь жарт?
— Жартів тут немає, Костянтине, — сухо відповів той. — Ваша дружина виявилася чудовим спеціалістом. Чого, на жаль, останнім часом не можна сказати про вас. Ви телефонували щодо авансу?
— Так, — Костя спробував повернути собі колишню впевненість. — Просто нам зараз дуже потрібні гроші. У мами…
— З твоєю мамою все чудово, — перервала я його. — Учора я бачила її в торговому центрі. Вона якраз вибирала собі нову сумку.
Обличчя Кості миттєво зблідло.
— Лєно, ти просто не розумієш…
— Ні, Костю, тепер я якраз усе чудово розумію. Три місяці ти жив за мій рахунок, поки я працювала майже без відпочинку й тягнула дві роботи. Я оплачувала житло, купувала продукти, платила за твої сигарети. А ти весь цей час брехав мені про звільнення, якого насправді не було.
— Це мама! — раптом випалив він. — Вона все придумала! Сказала, що тебе треба перевірити! Що ти живеш зі мною тільки через квартиру й мою зарплату! Мама сказала: якщо ти не втечеш, коли в мене зовсім не залишиться грошей, значить, ти справді мене любиш!
У кабінеті запала важка тиша. Вадим Сергійович тактовно повернувся до вікна, даючи нам хоча б подобу приватності.
— Тобто ви вирішили перевірити мене бідністю? — я мимоволі засміялася, але в цьому сміхові не було нічого веселого. — Ну і як? Результатом задоволений?
— Лєно, але ж ти не пішла! — Костя зробив крок у мій бік. — Ти залишилася зі мною, все витримала! Це ж означає, що ми можемо й далі бути разом!
Я дивилася на чоловіка, з яким ще зовсім недавно збиралася прожити все життя, і ніби бачила перед собою незнайомця. Людини, яку я вважала своєю опорою, більше не існувало. Переді мною стояв слабкий, незрілий чоловік, який дозволив матері втягнути себе в безглузду й принизливу гру, аби влаштувати власній дружині перевірку на «справжнє кохання».
— Ні, Костю, — повільно промовила я, похитавши головою. — Від труднощів я не втекла. Я йду від зради й обману.
Я повернулася до Вадима Сергійовича.
— Перепрошую за все, що вам довелося почути. Я можу повернутися до своїх обов’язків?
— Звичайно, Олено, — кивнув він, а потім подивився на Костю. — Костянтине, вашу тривалу відпустку буде припинено. А далі можете подавати заяву на звільнення за власним бажанням. Працівники з таким ставленням до роботи нашій компанії не потрібні.
Костя залишився стояти посеред кабінету з розгубленим виразом обличчя, ніби досі не міг усвідомити, як усе так швидко перевернулося. Я ж вийшла за двері й несподівано відчула неймовірне полегшення. Наче важкий тягар, який кілька місяців лежав на моїх плечах, нарешті зник.
Увечері я почала складати речі. Костя сидів на дивані, схилившись уперед і затиснувши голову долонями.
— Лєно, будь ласка, не йди. Я все виправлю. Я поговорю з мамою, скажу їй, що вона помилялася.
— Не потрібно, Костю. Річ уже не у твоїй мамі. Річ у тобі. Вона могла запропонувати будь-яку дурницю, але погодився на неї саме ти. Ти дозволив так зі мною вчинити. Ти три місяці грав у цю гру й дивився, як я виснажуюся.
Я вийшла й зачинила за собою двері.
Попереду на мене чекало зовсім інше життя. У мене вже була нова робота, нормальна зарплата і, найголовніше, тверде розуміння: більше я нікому не дозволю влаштовувати мені подібні випробування й доводити, чи достатньо сильно я когось люблю.
А ремонт… Ремонт нікуди не подінеться. Колись я зроблю його сама. Уже у власній квартирі, яку обов’язково придбаю.
