— Ваша дружина ні з ким не зустрічається, — спокійно повідомив чоловік у сірій куртці, сідаючи за столик навпроти Миколи.
Микола нервово вистукував пальцями по стільниці. Він готувався побачити що завгодно: знімки з таємних побачень, копії листування, чеки з готелів чи інші докази зради. Але точно не очікував почути цю коротку фразу, сказану абсолютно рівним голосом.
— Ви впевнені, Ігорю? — примружився Микола. — Я ж вам усе пояснив. Вона постійно затримується після роботи. На вихідних зникає на кілька годин, каже, що їде до подруги, а та взагалі нічого про це не знає. Віра змінилася. Стала холодною, віддаленою. Телефон від мене ховає.
Ігор, приватний детектив, якого Микола знайшов через знайомих, дістав із внутрішньої кишені товстий конверт і поклав його перед замовником.
— Тут ваш аванс за наступний тиждень, за винятком моїх витрат, — пояснив він. — Перший тиждень оплачений, свою частину роботи я виконав. Далі стежити за Вірою не збираюся.
Микола розгублено втупився спочатку в конверт, а потім перевів погляд на детектива.
— Не зрозумів. Ви не впоралися? Вона вас помітила?
— Ні. Вона мене навіть не бачила, — Ігор відпив трохи американо. — Я достатньо давно цим займаюся, щоб не попадатися. Причина зовсім інша. Я не бачу тут того, заради чого варто продовжувати стеження, Миколо Вікторовичу. Якщо відверто, мені вже неприємно брати участь у цій історії.
— Неприємно? — голос Миколи став гучнішим. — Я плачу вам гроші! Ваше завдання — знайти докази! Я точно знаю, що вона мене обманює!
Ігор важко зітхнув і потер перенісся, ніби намагався підібрати слова так, щоб вони прозвучали максимально зрозуміло.
— В одному ви маєте рацію: дружина справді вам бреше. Тільки причина зовсім не та, яку ви собі вигадали. Іншого чоловіка в неї немає.
— Тоді що вона робить? — Микола нахилився вперед, відчуваючи, як усередині наростає роздратування.
Детектив кілька секунд мовчав, а тоді несподівано запитав:
— Ви дозволите мені поговорити з вашою дружиною?
— З Вірою? Навіщо?
— Сам на сам. Перш ніж передати вам звіт за ці сім днів, я хочу дещо в неї уточнити.
— Ви взагалі розумієте, що пропонуєте? Хочете розповісти їй, що я найняв приватного детектива? Вона після цього мене зненавидить!
— Вам потрібна правда чи ні? — жорстко запитав Ігор. — Якщо справді хочете її знати, дайте мені можливість поговорити з Вірою. Я не скажу, хто я і чому спостерігав за нею. Знайду відповідний привід. Але без цієї розмови продовження не буде. Або погоджуєтеся, або забираєте конверт, і на цьому ми розходимося.
Микола довго мовчки дивився на чоловіка навпроти. У ньому боролися страх, що Віра про все дізнається, і болісна цікавість. Що такого міг побачити детектив за один тиждень, якщо тепер готовий відмовитися від грошей і наполягає на особистій зустрічі з нею?
— Гаразд, — нарешті крізь зуби промовив Микола. — Тільки як ви збираєтеся це зробити?
— Завтра вона їде до поліклініки забирати результати аналізів, правильно? — уточнив Ігор. — Там і зустріну.
Микола кивнув. Він справді знав, що на завтра Віра записана до лікаря.
— А далі?
— Після розмови я вам зателефоную.
Ігор підвівся, залишив гроші за каву й попрямував до виходу.
— До завтра.
Микола ще довго сидів за столиком, не зводячи очей із товстого конверта. У голові одна за одною виникали дедалі страшніші версії. Може, дружина потрапила під вплив якоїсь дивної організації? Може, програла величезну суму? Або сталося щось значно серйозніше? Найгірші припущення він намагався відганяти, але вони вперто поверталися.
Наступного дня Микола не знаходив собі місця. Робота зовсім не йшла. Він постійно перевіряв телефон, очікуючи дзвінка Ігоря. Детектив зателефонував лише близько половини п’ятої.
— Зустрінемося в тому самому кафе? — запитав він.
— Буду за пів години, — видихнув Микола й одразу кинувся до машини.
Коли він зайшов до кафе, Ігор уже сидів за вчорашнім столиком. Телефон лежав перед ним екраном донизу.
— Ну? — Микола важко опустився на стілець, навіть не знявши куртки. — Розповідайте!
Ігор довго дивився на нього важким поглядом.
— Я поговорив із вашою дружиною, Миколо Вікторовичу.
— І що? Куди вона ходить після роботи? Де проводить вихідні?
— Вона працює, — просто відповів детектив.
— Працює? Віра бухгалтер у будівельній компанії! У неї чіткий робочий графік!
— Так, удень вона бухгалтер. А ввечері та у вихідні прибирає підлогу в торговельному центрі на околиці. Крім того, підробляє в невеликій приватній пекарні — допомагає готувати пиріжки на продаж.
Микола завмер. Він чув слова, але не міг одразу зрозуміти їхній зміст.
— Прибирає підлогу? Віра? — нервово засміявся він. — Та це якась нісенітниця. Навіщо їй таке робити? Я нормально заробляю. Ми ж не голодуємо.
— Ви справді непогано заробляєте. Тільки значна частина грошей іде на кредит за вашу нову машину, її страхування та ремонт квартири, — голос Ігоря став помітно жорсткішим. — А Віра відкладає свої заробітки.
— Навіщо?
— На лікування брата.
Микола відчув, як кров відступає від обличчя. Антон, брат Віри, пів року тому потрапив у важку аварію. Попереду була довга й дорога реабілітація.
— Я ж… сказав їй, що зараз ми не можемо допомогти, — пробурмотів Микола, пригадуючи ту розмову. — Пояснив, що в нас багато зобов’язань. Кредит. Інші витрати. Ми просто не потягнули б.
— Так, ви пояснили, — кивнув Ігор. — І Віра вас почула. Сперечатися не стала. Замість цього знайшла дві додаткові роботи, щоб оплачувати Антонові доглядальницю та масажиста. Телефон вона приховує, бо їй регулярно пишуть із реабілітаційного центру. А відстороненою стала тому, що спить приблизно чотири години на добу й ледве тримається на ногах від утоми. А ви тим часом найняли мене, щоб викрити її у зраді.
Микола мовчав. Раптом стало важко вдихнути, наче з приміщення забрали все повітря. Перед очима одна за одною виникали картини останніх місяців. Віра пізно поверталася додому й говорила, що на роботі завал. Одразу прямувала до душу, змиваючи запах мийних засобів і дешевого масла. Потім лягала й засинала майже миттєво, щойно торкнувшись головою подушки. А він лежав поруч, мучився ревнощами й уявляв дружину в обіймах якогось невідомого чоловіка.
— Тоді навіщо вам знадобилося з нею розмовляти? — хрипко запитав Микола.
— Хотів остаточно переконатися, що правильно зрозумів ситуацію. Я назвався працівником благодійного фонду й сказав, що ми, можливо, зможемо допомогти Антонові. Ваша дружина розплакалася. Зізналася, що вже майже не має сил, але звертатися до чоловіка не хоче. Сказала, що у вас і без того вистачає власних проблем і вона не бажає ставати для вас додатковим тягарем.
Ігор перевернув телефон і посунув його до Миколи. На екрані був відкритий номер.
— Це контакт реабілітаційного центру. За минулий місяць там залишився борг — сорок тисяч.
Детектив підвівся.
— Дам вам одну пораду, Миколо Вікторовичу. Замість того щоб наймати людей і таємно стежити за дружиною, спробуйте просто поговорити з нею. Не як слідчий із підозрюваною, а як близька людина.
Він розвернувся й пішов до виходу.
Микола залишився за столиком сам. Перед ним лежав конверт із повернутими грошима.
Сорок тисяч.
Майже стільки ж він витратив на те, щоб за ним цілий тиждень стежили за власною дружиною.
Микола повільно взяв конверт, сховав його у внутрішню кишеню куртки й вийшов із кафе. Надворі сіяв дрібний холодний дощ.
Тепер потрібно було повертатися додому.
І вперше за весь цей час Микола боявся не того, що може дізнатися про Віру.
Він не знав, що скаже їй сам, коли відчинить двері.
