— Та я ж просто пожартував! — вигукнув чоловік. — Невже ти разом із талією втратила ще й почуття гумору?
Денис самовдоволено пирхнув від власної дотепності й потягнувся через увесь стіл до пляшки вина, ледь не перекинувши мою тарілку.
Я повільно вдихнула й подумки почала рахувати до десяти. Психологиня казала, що це допомагає заспокоїтися… Але, мабуть, вона ніколи не жила з чоловіком, який уявив себе домашнім стендап-коміком. І саме тієї миті я зрозуміла: більше не можу.
Фізично не можу сидіти за цим столом у ресторані, де ми святкували день народження його найкращого друга Влада, і вдавати, що все нормально.
— Моє почуття гумору там само, де й твоя совість, — спокійно відповіла я.
Денис удав, що не почув.
Усе почалося приблизно три місяці тому. До цього наші п’ять років шлюбу були цілком звичайними. Спочатку романтика, потім звикання одне до одного, буденні справи, невелика криза, а згодом — спокійне сімейне життя. Ми вечорами дивилися серіали, сперечалися, куди поїхати у відпустку. На вихідних я готувала його улюблену пасту карбонара, а він без жодного приводу приносив мені квіти. Одним словом — усе, як у багатьох.
А потім Денис записався на курси ораторської майстерності.
— Для кар’єрного розвитку, — пояснив він.
Схоже, саме там йому навіяли, що вдало пожартувати — означає бути успішним. Проблема була лише в тому, що його уявлення про «вдалий жарт» виявилося дуже дивним.
— Подивіться, як Маринка налягла на десерт! — голосно оголосив він, коли офіціант приніс тірамісу. — Обережніше, люба, бо скоро не проходитимеш у двері!
Влад ніяково всміхнувся.
Його дівчина Катя співчутливо подивилася на мене, а Олена, колишня Дениса, яку Влад чомусь запросив на свято, лише насмішкувато всміхалася, граючись своїми розкішними локонами.
Сам Влад був ні до чого. Псувати йому день народження я не хотіла, тому, переступивши через власну гордість, спокійно сказала:
— Денисе, може, досить? Це вже давно не смішно, і ти сам це знаєш.
— Ой, здається, хтось образився! — розсміявся він. — Та що ж ви всі такі вразливі? Скажеш одне слово — і вже трагедія! От Олена ніколи не ображалася на мої жарти.
Він одразу повернувся до неї.
— Правда ж? У тебе завжди було чудове почуття гумору!
Олена мелодійно засміялася, і її сміх різонув мені слух сильніше, ніж скрегіт нігтів по склу.
— Денис завжди був таким веселуном, — промовила вона солодким голосом. — Пам’ятаю, він постійно жартував про мою кухню, але я ж розуміла, що це від великого кохання. Хоча, якщо чесно, я й готувала зовсім не абияк…
Вона ковзнула по мені оцінювальним поглядом, особливо затримавшись на моїй далеко не ідеальній фігурі.
Так, за останній рік я набрала кілька кілограмів. Дякую напруженій роботі й постійним вечірнім перекусам.
— До речі, Олена завжди чудово за собою стежила, — видав Денис, який уже помітно захмелів. — Вона ніколи не запускала себе!**
— Авжеж,— із солодкою усмішкою підтримала його Олена. — Як казала одна відома акторка: «Об’їдатися — справа не надто шляхетна».
— А ще вона казала: «Життя занадто коротке, щоб витрачати його на дієти, скупих чоловіків і поганий настрій», — спокійно зауважила я.
Та Дениса вже було не спинити.
— Пам’ятаєш, Олено? — знову звернувся він до неї. — Ми ж щоранку разом бігали. За будь-якої погоди! А моя… Вона навіть до пекарні, що за рогом, їздить машиною!…
У мене аж зашуміло у вухах від різкого припливу крові. Влад нервово відкашлявся й спробував урятувати ситуацію.
— Так… — піднявши келих, промовив він. — Може, краще вип’ємо за…
— А пам’ятаєш, Влад, який неймовірний тайський суп готувала Олена? — перебив його Денис, уже зовсім утративши відчуття міри. — Не те що макарони із сосисками через день!
— Я нормально готую, — крізь зуби відповіла я.
— Та годі тобі! Минулого тижня ти примудрилася спалити яєчню! Яєчню! — він повернувся до Влада й розсміявся. — І після цього ще називає себе господинею!
— Денисе, досить, — втрутилася Катя. — Ми тут святкуємо день народження, а не…
— Справді, друже, заспокойся вже, — підтримав її Влад.
— Та все нормально… — Денис підморгнув мені й знову розтягнувся в самовдоволеній усмішці. — Боже, Маринко, ти стала така нудна! Раніше хоча б інколи сміялася з моїх жартів. От Олена завжди сміялася, правда ж? І почуття гумору в неї чудове. І фігура. І готувала вона просто неперевершено. Та й узагалі…
Закінчити він не встиг.
Не тому, що схаменувся.
Я просто вихлюпнула йому в обличчя весь вміст свого келиха.
За столом запала така тиша, що було чути, як у когось задзвенів телефон.
— Знаєш що, Денисе, — спокійно сказала я. — Якщо Олена для тебе така ідеальна — із чудовим почуттям гумору, стрункою фігурою та кулінарним талантом, то, може, тобі варто повернутися до неї? Думаю, вона із задоволенням оцінить усі твої блискучі жарти.
Потім я перевела погляд на Олену.
— Забирай його собі. Повний комплект. Разом із пивним животиком, лисиною, яка вже починає з’являтися, нічним хропінням і шкарпетками під ліжком. І не забудь про його матусю, яка щовихідних приходитиме перевіряти, чи добре ти прасуєш йому сорочки. Щиро бажаю успіху.
Я більше нічого не сказала.
Просто розвернулася на своїх невисоких підборах і вийшла з ресторану, залишивши позаду друзів і чоловіка, по обличчю якого повільно стікало червоне вино.
Я викликала таксі й поїхала додому.
Спочатку трохи заспокоїлася, а потім мовчки почала складати речі чоловіка.
Денис повернувся вже після опівночі.
Цього разу він увійшов тихо, без звичних жартів і кривлянь.
Біля вхідних дверей на нього вже чекали чотири дорожні сумки.
— А це що таке? — здивувався він, усе ще добряче напідпитку. — Марина! Вийди сюди! Нам треба поговорити!
Я вийшла до передпокою.
— Чого ти хочеш?
— По-перше, що це був за концерт у ресторані? — обурено запитав він. — А по-друге, чому мої сумки стоять біля дверей? Я кудись їду?
— Так, — спокійно відповіла я. — Просто зараз.
— Не зрозумів…
— Я прошу тебе піти. Куди саме — вирішуй сам. Хоч до Олени, хоч куди завгодно. Але тут ти більше не житимеш.
— Марина… — він помітно протверезів. — Ти що таке кажеш? Це ж несерйозно! І взагалі, це мій дім теж!
— Звідки? — спокійно нагадала я. — Квартира оформлена на мене. Я отримала її у спадок від бабусі. Тож юридично ти тут лише мешканець. А людей, які дозволяють собі принижувати господарку дому, зазвичай просять піти. Отже, звільняй квартиру.
— Ти серйозно?! — обурився Денис. — Через якийсь жарт?
— Ні, Денисе. Не через жарт. Через постійну неповагу.
— Та я ж просто хотів розрядити атмосферу!
— От і розряджай її в іншому місці.
— Ні, так не буде! Ми ж чоловік і дружина! У нас спільний побут! У нас ще будуть діти…
— Твої речі вже зібрані, — спокійно перебила я. — Іди. Якщо сам не підеш, я викличу поліцію.
Зрештою він таки пішов.
Повільно тягнув сумки сходами й бурмотів собі під ніс щось образливе.
Наступного дня я заблокувала його номер і подала заяву на розірвання шлюбу.
Нехай тепер демонструє своє «почуття гумору» комусь іншому.
