Та й заміжжям це спершу важко було назвати. Мар’я просто так зійшлася з одним чоловіком, з Ігнатом, удівцем, що лишився сам із трьома дітлахами — одне менше за інше.
Пішла до нього з жалю.
Багато хто думав, що від безвиході. Та ні, не від безвиході. Дітей їй стало шкода.
Бігали вони без материнського догляду, сиротами при живому батькові.
Так воно й було.
Коли чоловік іде з дому, жінка хоч у корж розіб’ється, хоч у пил зітреться, а дітей підніме, на ноги поставить, у люди виведе. А чоловік що? Чоловікові часто треба своє горе чимось заглушити. А як там діти — то вже другорядне.
Ні, звісно, бувають винятки. Але Ігнат до таких не належав. Він не пив, цього в нього не було. Та й квочкою над дітьми не сидів. Працював собі, а діти росли, мов бур’ян при дорозі: самі по собі бігали, метушилися, галасували.
Мар’я жила по сусідству.
Їй уже під сорок підходило, а своєї долі так і не зустріла. У дівках була гарна, статна, помітна. Та ще й розумна: не хотіла з ким-небудь життя зв’язувати.
Батько в неї сильно пив. Пив, матір бив, дітей ганяв. Тоді Мар’я собі твердо зареклася: за питущого — ні ногою.
— А де ти, дівко, непитущого візьмеш? — бувало, казала мати. — Батько ваш теж колись випивав, а тепер глянь: притих, по бабах не тягається. Живу тепер, як королева. І мій тато так само був: і пив, і гуляв, а після сорока п’яти — мов відрізало. Усе, тихий став…
— Мамо, я не хочу, як усі, — відповідала Мар’я й відверталася.
— Ну й будеш сама вікувати. Що ти голову задираєш? Диви яка.
Гордою Мар’ю вважали. Вона на пошті працювала, начальницею. Молода ще була, а вже начальниця. Може, через це її ще більше й записали в гордячки.
Плакала Мар’я вдома, коли ніхто не бачив.
Потім купила собі маленький будиночок. Мати спершу не пускала, боялася, що люди скажуть, та Мар’я все одно пішла жити окремо.
Жила сама. Будиночок у неї був мов іграшковий: чистий, охайний. У палісаднику квіточки, на городі порядок, у дворі теж усе прибране. Лиштви пофарбовані — любо глянути.
— А що їй, — ставали баби біля криниці й починали язиками чесати, — ні турбот, ні клопоту. У тієї Маньки ні дітей, ні чоловіка, от вона квіточками й займається.
Довго Мар’я спостерігала, як Ігнат намагався тих дітей доглядати. Як стара теща, ледве ноги волочачи, приходила раз на тиждень, мила малечу, вичісувала їх, а з настанням літа стригла наголо і хлопчаків, і дівчинку.
Дівчинку Мар’ї було особливо шкода.
Брудна, невмита, без материнської ласки. Не можна так дитині. Не можна нікому — ні дівчинці, ні хлопцям.
Ігнат працював, цього в нього не віднімеш. Старався ніби чоловік. Жінок кілька разів приводив: дві втекли, одну сам вигнав. Потім знову привів. Та з Мар’єю ніби навіть заприязнилася й до дітей добре ставилася, але теж не витримала — втекла.
Теща його приходила й нерви тим жінкам мотала, дітей проти них налаштовувала. А кому таке сподобається? Наче й з добрими намірами, а все одно втекла й ця.
Шкода Мар’ї стало дітлахів. Вона їх почала підгодовувати: то цукерку дасть, то пиріжок, то супом нагодує. Хіба їй шкода? Дівчинці кіски заплітала, платтячка шила.
Одного разу прибігла та знову лиса.
— Танюшко, — питає Мар’я, — це що ж ти знову без волосся?
— Бабка остригла, — плаче дівчинка. — Платтячко, що ти пошила, здерла й кудись сховала. Лялечку забрала.
— Не плач, не плач, мила. Волосся не зуби — відросте. А платтячко ось, на, надягай нове. І ляльки он там, приходь та грайся.
І хлопці до Мар’ї потягнулися.
А тут якось Мар’я занедужала. Зима була. Своїм і звісточку подати ніяк. Прийдуть, звісно, коли-небудь: мати прийде, як зрозуміє, що Мар’ю давно не бачила, або сестра за грошима забіжить.
Сестра її вийшла заміж, горемична, а чоловік у неї — розтелепа ще той, та ще й п’є, ганяє її, усе як завжди. Зате сама горда ходить, носа задерши: заміжня, як усі, порядна. А що там насправді — то вже інша справа. За грошима ж до Мар’ї бігає саме та заміжня.
Лежить Мар’я хвора. Зима, холодно. Вона навіть підвестися не може, щоб піч розпалити.
Чує — двері скрипнули. Видно, мати прийшла.
— Сусідко… чуєш, жива ти там?
— Жива, — ледве прошепотіла Мар’я.
— Дітлахи хвилюються, та й я дивлюся: весь день диму з труби немає. Думаю, що ж воно таке.
— Та ось, занедужала.
— Ох ти ж… Та ти вся гориш, Мар’є Никифорівно.
Невдовзі й піч уже топилася, і бульйон на плиті кипів. Напоїв її тим бульйоном, таблеток дав, укрив тепліше, чай із малиною поставив.
Старший хлопчик Вася залишився біля Мар’ї.
— Нехай Васятко з тобою побуде. Де води подасть, де в піч підкине. Він уже перехворів нині, грип такий ходить, хай йому грець.
А навесні Мар’я вийшла заміж за Ігната.
Ремонт затіяла. Танюшка від неї не відлипала, мамкою кликала.
Якось уранці Мар’я прокинулася, чує — на кухні хтось гримить. Дивиться, а там мати покійної Ігнатової дружини. Варить якусь бурду.
— Добридень. А що це ви тут робите?
— Діти їсти хочуть, ось що. А ти лежиш, солоха.
— Бабусю, а ми не хочемо, — сказала Танюшка. — Мамка нам зараз кашку приготує.
— Яка мамка? А? Ах ти ж підла, невдячна! Я тобі покажу мамку! Як у тебе язик не всох, безсоромна! Ану…
Стара замахнулася на Танюшку.
— Не чіпайте дитину.
— А ти хто така, щоб тут розпоряджатися? Багато вас таких було. Іди звідси, бо…
— Нікуди вона не піде. І ви більше не ходіть, мамашо. Діти до вас самі прибіжать, коли захочуть, — заступився Ігнат.
Ох, як бабка тоді кричала. Чого тільки не говорила, як тільки не проклинала Мар’ю з Ігнатом.
По селу такого наносила, що паркани червоніли. Їй уже й у вічі почали казати:
— Брешеш, стара. Відчепися вже від них.
Вона дітей підмовляла, щоб Мар’ю не слухали, у сільську раду ходила. Ой, багато чого довелося Мар’ї витримати. Та вона не відступилася. Усю свою нерозтрачену любов дітям віддавала, а ті їй теж ласкою й любов’ю платили.
А як дітям без матері?
Зі своїми Мар’я розсварилася. Бач, не сподобалося їм, що вона заміж вийшла.
Сестра сунулася грошей позичити. Хоч яке там позичити — взяти й не віддати. А Мар’я сказала:
— Чоловік не дозволяє.
А сама ледь усміхалася.
Ой, що тоді почалося. Як мати прибігла, як почала голосити:
— Своїй крові допомогти не хочеш, чужих голубиш. Вони виростуть, Мар’є, і пошлють тебе, а ти… дурна. У своїх вкладатися треба, у племінників.
А ті племінники тітку тільки тоді й згадували, коли гроші були потрібні. А так могли повз пройти й не привітатися.
Мар’я сказала матері, що безплатної допомоги більше не буде. Зять здоровий чоловік, нехай іде працює.
Дім Ігната при Мар’ї весь засяяв. Великий був дім, та без господині занедбаний, що вже там казати. А тут — чистий, доглянутий. Лиштви пофарбовані, квіти в палісаднику цвітуть, на городі все буяє, лавка біля хати вимита й підфарбована, дерева побілені. Діти всі чисті, охайні. Ігнат на роботу в прасованих сорочках почав ходити.
Стара злилася-злилася, а потім і сама на поклін прийшла, мало лоба не розбила, так кланялася. Просила в Мар’ї пробачення.
Та й стару зрозуміти можна: дочка згасла неждано-негадано, а їй би ще жити та діток ростити.
Село все одно гуло. Ой, то одне, то друге.
То нікому ті діти не були потрібні, а як Мар’я взялася до них, то раптом усі все розгледіли — до останнього ремінця обговорювали, як діти вдягнені, як поводяться.
Побачили якось у городі Мар’ю з дівчинкою — і одразу побігли пліткарки, мов лисиці, хвостами по землі метуть, нові балачки несуть.
— Чого це Мар’я дівчисько експлуатує?
— Та не своє ж воно їй. Звідки їй знати, як це — рідне? Чужого, мабуть, і не шкода…
І так було в усьому. Хоч раз, та обов’язково хтось уколе: мовляв, не своє, чуже.
А Мар’я не зважала. Дурні люди, що з них узяти.
Жили вони потроху.
Дітей виростили. Ті вивчилися, визначилися з життям, повилітали з рідного гнізда.
І знову в селі почали судачити: мовляв, Мар’я дітей розігнала.
А діти ж відучилися, одружилися, у гості приїжджали. Ото радості було в домі! Та пліткарки все одно очі видивлялися: скільки хто привіз, скільки повіз назад.
— Звісно, не свої ж, — зітхали біля криниці. — За своїх душа боліла б. Он поїхали майже з порожніми сумками, ох-ох-ох. Своїм би напхала всього. А ця стоїть, посміхається. Радіє, видно, що поїхали. Інша б сльози лила, коли діти їдуть, а ця либиться. Тьху.
Жили Мар’я з Ігнатом далі. Уже й онуки в них з’явилися, а ті все не вгамовувалися. То внуків Мар’я не так зустрічає, то ще щось не так робить.
Потім Ігнат занедужав. Сильно занедужав. Усі розуміли: кінець близько.
Ох, як тоді знову язики розв’язалися. Чого тільки не вигадували. Уже в подробицях малювали, як приїдуть діти та викинуть ту Маньку, зазнайку таку, з тих хоромів.
— І куди вона піде?
— Свій будиночок продала, а могла б племінникам віддати, подарувати. Тепер би до своїх повернулася. Ох, дурна голова.
— Походила з високо піднятою головою, пожила королевою — і досить. Приїдуть діти, виженуть.
— Хлопці там суворі. Той Василь, старший, хтось чув, нібито погрожував: як батька не стане, Маня одразу полетить звідти.
— І правильно. Ішь, примостилася. Стара ж уже була, нікому не потрібна. Причепилася до Ігната, а він же міг нормально одружитися.
Невдовзі Ігната не стало.
Пліткарки притихли в очікуванні. Чекають.
Хтось казав, що чув: мовляв, сорок днів мине — і Мар’ю виженуть. Потім чекали пів року. Потім рік. Хтось уже й про три роки заговорив: от тоді вже точно все скінчиться.
А Мар’я що? Мар’я тільки посміювалася.
Молодша, Тетянка, приїхала з чоловіком і дитиною. Намучилася по знімних кутках — додому повернулася.
І тут диво: Мар’я перебралася у свій колишній будиночок.
А казали ж, ніби вона його продала міським людям, ніби вони з Ігнатом просто за тим домом доглядають. То все Мар’я навмисне так пустила, щоб від неї відчепилися. Бо ж змушували віддати будиночок родичам — дуже вже він був гарний.
— Мамо, що ти вигадала? Живи з нами, — діти просто на вулиці їй говорили.
Треба ж таке: стільки років Ігната вже немає, а вони її мамою кличуть. Ось як буває. Не давали їй з’їжджати. Тетянка плакала.
— Та що ти надумала? Я, стара, буду сидіти там із вами молодими? — відмахувалася Мар’я.
Тетянку вона потім на пошту влаштувала замість себе.
— Он, бач, свою дівку на пошту посадила, — знову судачили баби.
— Ні б мою Катерину, — підтискала губи сестра. — А вона чужу дівчину…
— Та що ви, баби, справді, — не витримала якось одна. — Яка ж вона чужа? Це її діти. Її. Вона їх виняньчила. Ви подивіться, як вони до неї ставляться, подивіться! Оце недавно йду, а Вася, старший, приїхав до Мар’ї. Обіймає її, нахилився зверху й у голову цілує. Ну скажіть, ваші рідні так роблять? Скільки вже можна? Рідні вони їй. І вона їм рідна.
До самого кінця Мар’ї діти й онуки, навіть правнук уже був, любили її та шанували.
І досі внуки й правнуки пам’ятають бабусю Мар’ю.
А ви кажете — нерідні.
Найрідніші.
