Колодязь стояв наприкінці вулиці, і я ходила до нього щоранку, поки ноги ще слухалися.
Наше село, Грем’ячий Ключ, за останні роки майже спорожніло: молодь роз’їхалася, а старі доживали хто як міг. Мій дім стояв крайнім біля лісу, а за ним уже починалися поле й берег річки. Чоловік мій, Олексій, пішов із життя давно, ще тоді, коли горобина на городі не доросла до даху. Відтоді я все сама: і дрова, і город, і вода з колодязя.
Та минулої зими, коли застудила поперек, а права рука почала німіти вранці, я зрозуміла, що з відрами мені вже не впоратися. Ноги ковзають на стежці, відро тягне плече вниз, і доводиться сідати просто на колоду біля зрубу та чекати, поки відпустить.
А допомогти нікому. Родичі в мене є, куди ж без них. Племінник Геннадій, син покійної сестри, живе в райцентрі, працює на складі. Дружина його, Світлана, жінка метка, язик у неї без упину меле. Приїжджали вони до мене за весь рік щонайбільше двічі, і то обидва рази восени, коли яблука достигли.
Набрали мішків антонівки, банку меду з моєї пасіки прихопили, а від’їжджаючи, Геннадій грюкнув дверцятами машини й крикнув через паркан:
— Тримайся, тітко Тамаро, навесні заїдемо!
Навесні не заїхали.
Дівчинку я запримітила на початку травня, коли сніг уже зійшов, а багнюка на дорозі підсохла. Йшла вона повз мій двір із рюкзаком за плечима, худенька, у старих кросівках, волосся перехоплене гумкою. Сусідська — Катя, донька Ольги Сушкової. Ольга працювала на пошті в сусідньому селі, а її чоловік Віктор їздив на заробітки й удома бував рідко.
Катька навчалася в школі в райцентрі, щодня добиралася автобусом.
І ось іду я до колодязя, точніше — ледве тягнуся, бо кожен крок віддає в поперек. А Катька стоїть біля своєї хвіртки й дивиться. Не пройшла повз, не відвернулася.
— Давайте я вам допоможу, бабусю Тамаро, — сказала вона, і я навіть відповісти нічого не встигла, як вона вже підхопила відро з моєї руки.
— Та годі тобі, я сама, — спробувала я відмовитися.
— Мені не важко, правда, — відповіла Катька й пішла до колодязя.
Донесла відро до ґанку, поставила обережно, щоб не розхлюпати, і побігла на автобус. Я стояла на ґанку, дивилася їй услід і думала: може, випадковість. Побачила, що треба допомогти, от і допомогла.
Але наступного дня Катька прийшла знову. І післязавтра теж. А потім я вже перестала рахувати дні, бо вона почала приходити щоранку, ще до автобуса.
Звісно, просто так приймати допомогу я не могла, совість не дозволяла. Стала залишати на ґанку то баночку варення, то пиріжки з капустою. Катька брала, дякувала, а одного разу прийшла після школи й сіла зі мною на призьбі.
Проговорили до темряви. Вона розповідала про школу, про книжки, про те, що хоче стати ветеринаркою. А я слухала й згадувала, як колись так само сиділа зі своєю бабою Настасею, а та вчила мене в’язати з козячого пуху.
Що тут скажеш, прив’язалася я до дівчинки. Не як до онуки, ні. Скоріше як до людини, яка раптом з’явилася поруч і стала потрібною.
У червні приїхав Геннадій. Не сам — зі Світланою. Привезли дешевих цукерок у пом’ятому пакеті й пляшку соняшникової олії. Цукерки поклали на стіл, олію поставили на підвіконня, сіли в світлиці й одразу перейшли до справи.
— Тітко Тамаро, ми тут подумали, — почав Геннадій, крутячи в пальцях ключі від машини. — Тобі ж важко самій. Може, до нас переїдеш? У нас і кімната є. Маленька, правда, але ліжко стане.
Світлана сиділа поряд, кивала, але очі в неї бігали по стінах, по стелі, по віконних рамах, ніби вона прикидала, що тут можна взяти. Я це помітила відразу. Не перший рік живу.
— А дім як же? — спитала я.
— Ну, дім… — Геннадій зам’явся. — Дім можна продати. Ділянка хороша, сад, до річки близько. Зараз такі місця охоче беруть, сама знаєш.
Ось воно що. Продати дім, значить. Дім, у якому я прожила все життя, у якому підлогу стелив мій Олексій, де в сінях досі лежить на полиці його рубанок і стирчить цвях, на який він віша́в кашкета. Вилиці звело, ніби я надкусила кисле.
— Не поїду, Гено, — сказала я тихо.
Світлана аж підскочила:
— А якщо з вами щось станеться? Ми ж потім винні будемо! Люди скажуть — покинули стару, не догледіли.
Ось як повернула. Не турбота про мене, а про те, що люди скажуть. І не «ми за вас переживаємо», а «ми винні будемо». Я мовчки прибрала цукерки в буфет, поставила чайник.
Поїхали вони того ж дня. А ввечері прийшла Катька, принесла пів відра суниць, назбираних на узліссі. Ми сиділи на ґанку, їли ягоди просто з відра, і Катька розповідала, як знайшла в лісі їжачиху з їжаченятами. Вечір був теплий, пахло скошеною травою з сусіднього лугу, і мені вперше за довгий час стало спокійно.
Тільки той спокій тривав недовго. Ольга, Катьчина мати, за тиждень прийшла до мене з суворим обличчям і стиснутими губами.
— Тамаро Іванівно, ви не ображайтеся, але Катька до вас більше ходити не буде, — сказала Ольга просто з порога, навіть не заходячи до хати.
— Це чому ж? — спитала я, хоча вже здогадувалася.
— Люди кажуть, ви її до себе принаджуєте. Цукерками, пиріжками. А їй учитися треба, іспити скоро. Нічого їй бігати по чужих бабусях.
— Вона сама до мене приходить, Ольго. Я її не кличу.
— Ну так я не дозволяю, — відрізала Ольга. — Вона моя дитина. Подруг нехай серед ровесниць шукає.
Ольга пішла, а я залишилася стояти на ґанку з мокрою ганчіркою в руці — саме збиралася перила протирати. Постояла, подивилася на дорогу, де вже нікого не було, і повернулася до хати. Ганчірку поклала в таз, сіла на табурет і довго сиділа, дивлячись у стіну.
Хто я їй, справді? Чужа стара жінка. У дівчинки своє життя, своя мати, свої справи. А те, що воду мені носила, — то з доброти, з молодості. Може, Ольга й має рацію.
Але Катька прийшла наступного ранку. Стояла біля хвіртки тиха, винувата.
— Мама свариться, — сказала вона.
— Знаю. Іди додому, Кать. Я сама впораюся.
— Не впораєтеся, — відповіла Катька. — Я бачила, як ви вчора відро перекинули. Спина ж болить, бабусю Тамаро. Я буду приходити рано, до маминого будильника. Вона не помітить.
І стала приходити затемна. Набирала воду, ставила на ґанок і йшла. А у вихідні, коли Ольга їхала на пошту, Катька приходила відкрито й залишалася надовго. Я вчила її пекти пироги з капустяною начинкою, показувала, як замішувати тісто на кислому молоці, як колись робила моя баба. Катька слухала, запам’ятовувала, записувала рецепти в зошит.
Літо перейшло в осінь, потім навалилася зима. Катька не пропустила жодного ранку. У мороз приходила у валянках і старій батьковій куфайці, щоки червоні від холоду, пальці крижані. Я гріла її руки між своїми долонями, совала гарячу картоплину в кишеню, щоб зігріла пальці дорогою до школи.
А про Геннадія я й думати забула, поки він не з’явився знову, уже по першому снігу.
Приїхав без дзвінка, один, без Світлани. Зайшов до хати, озирнувся, сів за стіл. Я поставила перед ним миску щів, нарізала хліба.
— Тітко Тамаро, поговорити треба, — сказав він, навіть не торкнувшись їжі. — Мені сказали, що ти хочеш на чужу дівчину дім переписати. Це правда?
Я розгубилася. Ні про який дім я тоді ще не думала — це було пізніше. Але хтось у селі, видно, пустив чутку. У маленькому місці слово летить швидше за вітер.
— Хто тобі таке сказав?
— Яка різниця, — Геннадій почервонів. — Я тебе питаю: це правда?
— Ні, — відповіла я.
— Ну й добре. Бо цей дім — він же сімейний. Мама тут росла, я хлопчиськом сюди на канікули приїжджав. Не можна його чужим людям віддавати, тітко Тамаро. Ми ж рідня!
Рідня… А де була ця рідня, коли я напівзігнута ледь доповзала до колодязя? Де була ця рідня, коли в мене дах протікав, а я сама лізла по приставній драбині латати руберойд? Де була ця рідня, коли я лежала з температурою, а Катька, чужа, за його словами, дівчина, принесла мені гарячого бульйону й викликала фельдшерку?
Я дивилася на Геннадія, на його сите обличчя, на руки без жодного мозоля, і думала: ось як виходить. Допомагати не допомагав. Дзвонив — пальців однієї руки вистачить, щоб порахувати. А дім йому подавай. Бо рідня.
— Гено, — сказала я, — ти їж щі. Остигнуть.
Він помовчав, потім узявся за ложку. Їв жадібно, швидко, не дивлячись на мене. Потім підвівся, одягнувся й пішов, навіть не попрощавшись. На столі залишилися брудна миска й хлібні крихти.
А я сиділа й думала про те, що він мені навіть спасибі не сказав. Ні за щі, ні за щось інше. І тоді вперше майнула думка: а кому я, власне, винна? Тому, хто жодного разу не прийшов допомогти, чи тій, яка щоранку встає затемна й несе мені воду?
Думка прийшла й зникла, я її прогнала. Рано було вирішувати. Але вона засіла, як зерно в борозні.
Зима того року тягнулася довго. У лютому я посковзнулася на ґанку, впала й сильно забила стегно. Лежала пластом, не могла дійти до печі. Катька приходила двічі на день — зранку й після школи. Топила піч, гріла їжу, носила воду. Ольга, звісно, дізналася — у селі нічого не сховаєш. Прийшла до мене, стояла на порозі й дивилася, як її донька підкладає дрова в топку.
— Катерино, додому, — сказала Ольга.
— Мамо, вона сама не встане. Їй допомогти треба.
— Нехай родичі допомагають. У неї племінник є.
— Мамо, ну ти ж бачиш — немає тут ніякого племінника. Нікого немає. Тільки я.
Ольга довго стояла, мовчала, потім розвернулася й пішла. Не заборонила, але й не дозволила. Просто пішла. І Катька залишилася.
Після того падіння я відновлювалася повільно. Ходила з палицею, яку Катька сама вистругала з ліщини — гладеньку, саме під мою руку. Дівчинка виявилася роботящою: і дрова наколоти, і паркан підправити, і грядки навесні скопати. Робила мовчки, без показухи. Або залишалася, якщо я просила, сідала поруч, і ми мовчали разом.
Навесні, коли земля відтанула й біля хвіртки зацвіла черемха, я прийняла рішення.
Не раптом і не на порожньому місці я до цього дійшла. Рішення визрівало всю зиму, поки я лежала й дивилася, як чужа дівчина порається в моєму домі краще, ніж рідня за всі ці роки.
Я поїхала в райцентр. Знайшла нотаріуса, оформила заповіт. Дім, ділянка, сад — усе Катерині Вікторівні Сушковій. Вийшла з контори, сіла на лавку, і саме тоді в мене затремтіли руки. Не від слабкості — від усвідомлення того, що я зробила. Я відрізала себе від брехні, яку називали «родиною», а насправді там була порожнеча.
Оформила я все потай, але шила в мішку не сховаєш. Згодом сама в усьому зізналася Ользі, коли вона зайшла повернути мені борг за дрова. А Ольга ж на пошті працює, через неї всі новини проходять. Так чутка й долетіла до міста.
Геннадій зателефонував через місяць. Кричав у слухавку так, що я відсунула її від вуха.
— Ти з глузду з’їхала! Це наш дім! Мамин дім! Ти не маєш права!
— Маю, Гено. Дім мій, і вирішую я.
— Я до суду піду! Тебе визнають недієздатною! Ти під впливом цієї дівчини!
— Іди, — сказала я. — Іди до суду. Розкажи судді, як ти за весь рік до мене жодного разу не приїхав і навіть не подзвонив. Розкажи, як я лежала після падіння й не могла дійти до печі. А потім розкажи, хто мені воду щоранку носив, хто дрова колов, хто фельдшерку викликав. Розкажи, Гено, мені самій цікаво, що суддя на це скаже.
Він кинув слухавку.
Більше не дзвонив.
Минув ще рік. Наступного літа Катька закінчила школу, склала іспити й вступила до технікуму в райцентрі на ветеринарку, як і мріяла. Але з села не поїхала — знімати житло в місті не було за що, та й сама вона не хотіла їхати. Їздила автобусом, як і раніше. Зранку — вода, увечері — забіжить, посидить.
Ольга з часом змирилася, хоча доброго слова мені так і не сказала, тільки кивала при зустрічі. Може, зрозуміла. А може, просто втомилася воювати.
А я слабшала. З кожним місяцем дедалі помітніше. Палиця з ліщини стала мені потрібнішою за хліб. Але дивна річ — страшно мені не було. Я знала, що Катька поруч, що дім не пропаде, що хтось топитиме цю піч і ходитиме цими мостинами після мене.
Геннадій так і не приїхав. Жодного разу. Кажуть, розповідав усім у райцентрі, що тітка зовсім втратила розум і віддала дім чужим людям. Може, колись і до суду подасть. Не знаю і знати не хочу.
Катька приходить щоранку. Ставить відро на ґанок, заглядає у двері:
— Бабусю Тамаро, ви як?
Я відповідаю:
— Нормально, Кать. Живу.
А вона усміхається — швидко, самими очима, і одразу відвертається.
Відро на ґанку з’являється. Щоранку.
Ось і вся історія…
