Папка з документами лежала на самому краю робочого столу в оранжереї й заважала розгорнути рулон пакувального паперу. Марина посунула її вбік, звільняючи місце для пишного куща гортензії, який потрібно було підготувати до вечірньої доставки. Трохи землі розсипалося по стільниці. Жінка звичним рухом змахнула дрібні грудочки в пластиковий піддон.
Ігор стояв біля входу, спершись плечем об одвірок, і спостерігав за її роботою. Він навмисно вдавав цілковиту невимушеність, хоча пальці нервово смикали блискавку на легкій весняній куртці.
— Ти навіть не збираєшся подивитися? — запитав він, кивнувши на папку.
— Я й так знаю, що там, — відповіла Марина, обережно загортаючи горщик у крафтовий папір і перев’язуючи його мотузкою. — Ми все обговорили ще в середу. Копії заяв, бланки для РАЦСу.
— Там є ще один документ, — Ігор зайшов усередину, де пахло вологою землею та свіжою зеленню. Він із невдоволенням обминув калюжу на бетонній підлозі. — Угода про припинення дії шлюбного договору. Нам потрібно підписати її до того, як подаватимемо основну заяву.
Марина завмерла. Ножиці, якими вона обрізала мотузку, так і залишилися в її руці. Вона підвела очі на чоловіка, намагаючись збагнути, чи він жартує, чи справді вважає свою пропозицію нормальною. Обличчя Ігоря було серйозним, а в погляді промайнула легка зверхність — та сама, яку вона терпіла протягом останніх дванадцяти років.
— Скасувати шлюбний договір? — перепитала вона. — Той самий, який ти змусив мене підписати за місяць до весілля?
— Не змушував, а запропонував розумно врегулювати фінансові питання, — поправив він, наближаючись. — Тоді все було інакше. Мій будівельний бізнес активно розвивався, на горизонті з’являлися великі контракти. Я мав подбати про захист власних інтересів. А ти тоді працювала звичайною флористкою на ставці. Це була цілком нормальна практика.
— Я, Ігорю, пам’ятаю твої слова зовсім по-іншому. Ти сказав: «Кожен залишиться при своєму. Я не хочу, щоб мої досягнення стали предметом поділу, якщо в нас нічого не складеться».
— Ну ось, не склалося, — він розвів руками, ніби вибачався за негоду. — Ми розлучаємося. І тепер цей договір створює проблеми для нас обох. Він лише ускладнює всю процедуру. Навіщо нам зайва бюрократія? Припинимо його дію, а майно розділимо за законом, як цивілізовані люди. Навпіл.
Марина поклала ножиці й витерла руки об фартух. Дванадцять років тому, коли чоловік поставив перед нею умову підписати шлюбний договір, вона два вечори поспіль проплакала. Їй здавалося, що Ігор їй не довіряє і вже заздалегідь допускає можливість розлучення. На той час його справи справді йшли вгору: він щойно придбав трикімнатну квартиру, поміняв автомобіль і відкрив другу фірму. А в неї не було нічого, крім диплома агронома та вміння складати гарні букети. Вона поставила підпис, бо кохала його й хотіла довести, що не потребує його грошей.
Але за роки спільного життя багато чого змінилося. Будівельна компанія Ігоря не витримала низки криз і наслідків його власних амбітних, проте необдуманих рішень. Квартиру довелося продати, аби розрахуватися з постачальниками. Останні чотири роки подружжя мешкало у скромній двокімнатній квартирі, що дісталася Марині від бабусі.
А Марина весь цей час працювала. Спочатку орендувала маленький закуток у торговельному центрі, згодом оформила кредит, щоб придбати першу невелику теплицю. Вона самотужки возила ґрунт, домовлялася з гуртовими продавцями, щоранку розвозила замовлення, поки Ігор відсипався після чергових «важливих переговорів», які зазвичай нічим не закінчувалися. Тепер її оранжерея постачала рослини десяткам кафе й офісів, а на околиці міста вже будували новий розсадник, повністю обладнаний для роботи. І все це, згідно з тим самим договором, належало виключно їй.
— Навпіл? — Марина обійшла стіл і зупинилася навпроти чоловіка. — Тобто ти пропонуєш поділити мою оранжерею, розсадник, який ще будується, і бабусину квартиру, яку минулого року я переоформила на себе?
— Ми ж сім’я, Марино, — голос Ігоря став лагіднішим, у ньому з’явилися м’які, майже медові нотки. — Ми разом облаштовували наше життя. Так, останнім часом у мене були тимчасові труднощі. Але я ж тебе підтримував. Підказував, як розвивати справу. Не заважав тобі займатися своїми квіточками.
— Твої підказки зводилися до того, що ти називав мій бізнес копирсанням у бруді, — спокійно відповіла вона. — А коли взимку мені знадобилися гроші, щоб замінити опалення в теплиці, ти заявив, що це мої клопоти й за договором не зобов’язаний фінансувати мої захоплення.
— Я сказав це зопалу! — роздратовано смикнув плечем Ігор. — Ти постійно чіпляєшся до кожного слова. Зараз зовсім не про це йдеться. У мене непростий період. Мені потрібні початкові кошти, щоб знову стати на ноги. Було б справедливо, якби ми продали частину твоїх активів. Зрештою, ти нічого б не досягла, якби в перші роки я не створив для тебе надійного тилу.

Марина дивилася на чоловіка, з яким прожила стільки років, і не відчувала ні образи, ні злості. Лише глибоке здивування. Він справді був переконаний, що має право на плоди її безсонних ночей і праці, від якої руки вкривалися мозолями.
— Знаєш, Ігорю, — промовила вона, повернувшись до столу й узявши папку. Відкривши її, Марина побачила зверху проєкт угоди про припинення дії шлюбного договору. — Коли ти вперше приніс мені той документ, я почувалася неймовірно самотньою. Але саме він навчив мене покладатися лише на власні сили. Ти сам установив правила. «Кожен залишиться при своєму». Тоді ці слова здавалися мені жорстокими, а тепер я розумію, наскільки вони справедливі.
— Ти не можеш так зі мною вчинити! — обличчя Ігоря почервоніло. Від його попередньої м’якості не залишилося й сліду. — У мене два кредити, оформлені на мене особисто. Якщо ми розійдемося за умовами договору, я залишуся з ними сам, без жодних грошей. А ти будеш купатися в розкоші завдяки своїм теплицям?
— Твої кредити — це твоя відповідальність. Ти брав їх для своїх сумнівних оборудок, навіть не порадившись зі мною, — Марина закрила папку й простягнула її чоловікові. — Я підпишу лише заяву на розлучення. Шлюбний договір залишається чинним.
Ігор не простягнув руки по папку. Він дивився на Марину примруженими очима, ніби бачив її вперше в житті.
— Завжди знала, що ти дріб’язкова, — процідив він, відступивши на крок. — Я вважав, що ти вища за це. Думав, у тебе є совість. Побачимо, як ти заспіваєш, коли я знайду досвідчених юристів. Цей договір можна оскаржити. Я доведу, що він ставить мене в украй невигідне становище!
— Спробуй, — відповіла Марина й знову взялася до гортензії. — Тільки юристам потрібно платити наперед. А з цим, наскільки я розумію, у тебе зараз складнощі.
Вона навіть не стала дивитися йому вслід. Просто слухала, як його важкі кроки віддаляються бетонною підлогою, а потім рипнули вхідні двері. В оранжереї знову запанував спокій. Марина взяла маркер, охайно заповнила картку для доставки й прикріпила її до мотузки на горщику. Попереду був довгий робочий день, але вперше за багато часу вона не сумнівалася, що чинить правильно.





