Щоранку Роман прокидався не від дзвінка будильника й навіть не від шелесту сосен за вікном. Його будив тихий, сухий кашель матері, що долинав із-за тонкої фанерної перегородки.
Кашель той був незвичайний. У ньому зовсім не відчувалося застуди. Натомість виразно вчувався мовчазний докір усьому світові, а найбільше — жінці, яка саме поралася на кухні.
Романові було тридцять п’ять років. Міцний, жилавий, небагатослівний чоловік, він користувався повагою серед односельців як чудовий спеціаліст із дизельних двигунів. Роман умів лише за звуком вихлопу безпомилково визначити, у якому саме циліндрі важкого трелювального трактора залягло поршневе кільце.
П’ять років тому він одружився з Ольгою — дівчиною-сиротою з районного центру, яка працювала диспетчеркою в пожежній частині. Молоду дружину привів до просторого дерев’яного будинку-п’ятистінка, який колись зводив разом із покійним батьком.
Тоді Роман був переконаний, що місця вистачить кожному. Хата простора, з високими стелями, трьома кімнатами й надійною піччю. Біля будинку ріс сад із горобиною та смородиновими кущами. Перед смертю батько попросив його про одне:
— Матір не залишай, Ромку. Вдача в неї непроста, колюча, але ж, окрім тебе, у неї нікого на світі немає.
Роман і не збирався залишати матір. Проте він не врахував однієї важливої обставини: для Віри Павлівни, яка раніше очолювала селищне поштове відділення, син був значно більшим, ніж просто рідною людиною. Вона вважала його своєю єдиною власністю, головною винагородою за всі прожиті труднощі та захистом від страшної порожнечі самотності.
Протягом першого року свекруха ще дотримувалася зовнішньої ввічливості, хоча кожне слово ніби насилу проціджувала крізь порцелянові зуби. А потім розпочалося повільне, майже непомітне витіснення невістки з дому. Так само тихо й невпинно деревоточець підгризає деревину зсередини.
Вірі Павлівні виповнилося п’ятдесят дев’ять. Вона була худорлявою жінкою з неприродно рівною, негнучкою спиною та пильними сірими очима, від яких, здавалося, нічого не можна було приховати. Кожен крок Ольги, кожна її дія перебували під невидимим, але постійним наглядом свекрухи.
— Знову суп на самій олії зварила, — тихенько бурмотіла мати, начебто звертаючись до власного фартуха, коли Роман повертався після зміни в гаражі й сідав обідати. — Чоловік із морозу прийшов, цілий день біля важкої техніки надривався. Йому б міцного м’ясного бульйону, кісточку мозкову. А тут якась водичка з кропом. Сама в місті звикла чаєм перебиватися, фігуру береже, а чоловіка голодним тримає.
Роман невдоволено морщився, проте продовжував їсти гарячий суп.
— Мамо, цілком нормальний суп. Густий і поживний.
— Та їж, їж, синочку, — зітхала Віра Павлівна з такою скорботною покірністю, наче вже оплакувала когось померлого. — Тобі ж краще знати. Тільки обличчя в тебе від такого сімейного життя зовсім зелене стало. Твій покійний батько у твоєму віці був здоровий, рум’яний, кров із молоком. Бо вмів у власній хаті порядок підтримувати.
Ольга тим часом стояла в кутку кухні й так сильно прикушувала губу, що іноді виступала кров. Вона мовчки переставляла посуд біля мийки, намагаючись стримати образу. За характером була спокійною, терплячою жінкою, але навіть сирітське терпіння не могло тривати безкінечно.
Увечері, коли свекруха йшла до передньої кімнати дивитися телевізор, Ольга кидала кухонний рушник і приглушеним від обурення голосом зверталася до чоловіка:
— Романе! Чому ти знову нічого не сказав? Ти ж бачив, яким поглядом вона мене зміряла, коли я розкладала м’ясо! Найкращий шматок їй поклала, а вона навіть простого «дякую» не спромоглася вимовити! Чому ти жодного разу за мене не заступишся? Я тобі дружина чи порожнє місце? Безправна нахлібниця у власному домі?
— Олю, досить уже, — глухо відповідав Роман, не відриваючи очей від телефона. — Вона вже немолода людина. Усе життя нас із батьком на собі тягнула. Ну сказала щось недоречне, то не звертай уваги. Навіщо з цього сварку роздмухувати?
— «Не звертай уваги»?! — обурено вигукувала Ольга. — Тобі легко таке радити! Ти на десять годин ідеш до гаража, а я залишаюся тут із нею сам на сам! Учора вона мої зимові чоботи витягла із шафи й виставила на веранду. Сказала, що від них сирістю тхне! Ти взагалі розумієш, що вона навмисно намагається вижити мене з цієї хати?!
І все повторювалося знову й знову. День за днем. Місяць за місяцем. Рік за роком.
Родинне життя перетворилося на справжню окопну війну. Тут не лунали вибухи й ніхто не стріляв відкрито, проте повітря в хаті було таким задушливим, наче його наскрізь просякнув пороховий дим.
Мати ніколи не влаштовувала гучних сварок. Вона діяла обережно й послідовно, день у день вливаючи по краплині отруту в думки сина. Варто було Ользі затриматися на чергуванні хоча б на двадцять хвилин, як Віра Павлівна вже сиділа біля вікна, скрушно похитуючи головою.
— Різні жінки в тій пожежній частині працюють, Ромчику. Водії там молоді, неодружені, у підсобці в карти грають… Дружина в тебе, звісно, гарна, але надто вже непосидюча. Ти б придивився уважніше. Бо ще й не помітиш, як усе селище з тебе сміятиметься.
Роман стискав кулаки, намагаючись стримати роздратування.
— Досить, мамо! Оля на роботі, виконує свої обов’язки, людей приймає!
— Ой, та мовчу вже, мовчу… Тепер материнське слово й ламаного гроша не варте. От помру я, покладете мене в домовину, тоді й згадаєте, що казала. Тільки пізно вже буде.
А Ольга, бачачи, що чоловік так і не здатен поставити матір на місце, сама ставала дедалі жорсткішою. Колишня скромна й тиха дівчина поступово перетворювалася на знервовану, дратівливу жінку з гострим, непривітним поглядом. Вона вже не мовчала у відповідь на свекрушині зауваження, а грубіянила їй, навмисно залишала після неї немиті чашки й дорікала Романові за кожну копійку, яку він давав матері на ліки.
— Твоя матуся знову надумала до платної клініки їхати! А я навіть зимового пальта купити собі не можу! Усі гроші на її забаганки йдуть! Ганчірка ти, Романе, а не чоловік! Так усе життя й просидиш під маминою спідницею!
Вони буквально розривали його між собою.
Кожна тягнула у свій бік, вимагаючи, щоб він виступив проти іншої. Кожне повернення з роботи додому ставало для Романа справжнім випробуванням. Він зупиняв машину біля паркану, вимикав двигун і ще по пів години сидів у темній кабіні, не наважуючись переступити поріг власної оселі.
Бо за дверима на нього не чекали ані спокій, ані домашнє тепло. Там чатували дві заряджені рушниці, готові будь-якої миті вистрілити йому просто у скроню звинуваченнями, сльозами, отруйними зітханнями та нескінченними докорами.
Усе вирішилося наприкінці жовтня.
Того вечора Роман повернувся з депо промоклим до останньої нитки. Поперек нестерпно нив: вони пів дня витягували з річкової протоки важкий трелювальний трактор, що загруз у воді. Чоловік мріяв лише про чашку гарячого чаю, сухі шкарпетки й цілковиту тишу.
Та щойно він переступив поріг, як почув несамовитий крик.
На кухні від галасу аж дзвеніли шибки. Посеред кімнати стояла Ольга, стискаючи в руках розбиту порцелянову супницю. Це була старовинна річ із золотистою облямівкою, яка залишилася ще від Романової бабусі.
— Вона навмисне зіштовхнула її зі столу! — кричала Ольга, задихаючись від люті. Її обличчя вкрилося червоними плямами. — Я підлогу мила, а вона підійшла й штовхнула посудину ліктем! Твоя мати спеціально все псує, щоб потім мене винною виставити! Я тут більше жодної секунди не залишуся! Вибирай, Романе: або завтра вона їде до будинку для літніх людей в районний центр, або я подаю на розлучення! Вирішуй негайно!
Біля печі сиділа Віра Павлівна. Вона притискала до грудей мокру хустинку, важко дихала зі свистом і раз у раз закочувала очі.
— Синочку… Швидку викликай… Серце зупиняється… Вона мене вбиває… Зі світу стару зжила… Вижени її, Ромчику, заради Бога благаю, вижени цю підколодну змію! Інакше я просто тут, на підлозі, помру…
Роман нерухомо стояв у дверях передпокою. З його мокрої куртки стікала вода, утворюючи на чистому лінолеумі темні калюжі з брудом.
Він переводив погляд із матері, яка вправно намагалася викликати жалість, на дружину, що захлиналася пронизливими криками й ненавистю до свекрухи.
І раптом щось у його голові ніби обірвалося.
Тихо й сухо клацнуло, наче луснула надмірно натягнута, перегартована струна.
Уся ця п’ятирічна боротьба, усі дріб’язкові, брудні, задушливі чвари двох дорослих жінок раптом здалися йому настільки жалюгідними й огидними, що він на мить перестав дихати.
Вони його не любили.
Жодна з них.
Їм була потрібна лише влада над ним.
Для матері Роман був запорукою забезпеченої старості й слухняним слугою, який до кінця життя мав розплачуватися за те, що колись вона подарувала йому життя.
Для дружини він став джерелом матеріальної підтримки, певного становища в суспільстві та зручною стіною, об яку можна було вихлюпувати всі образи, накопичені ще за сирітського дитинства.
І обидві методично, майже з насолодою, крапля за краплею витискали з нього самого себе — живу, виснажену людину, яка понад усе прагнула звичайного людського спокою.
Роман не підвищив голосу.
Навіть не вилаявся.
Він мовчки підійшов до столу, стягнув із себе мокру куртку й кинув її просто на уламки родинної порцелянової супниці.
У хаті миттєво запанувала тиша. Настільки моторошна й мертва, що ці стіни не пам’ятали нічого подібного від самого дня батькового похорону.
Ольга завмерла з розтуленим ротом. Віра Павлівна перестала закочувати очі й судомно вчепилася пальцями в край фартуха.
Роман, не промовивши жодного слова, пройшов до спальні.
Витягнув з-під ліжка важку брезентову дорожню сумку, з якою ще до одруження їздив на сезонні заробітки.
Відчинив шафу.
Один за одним почав складати теплі светри, вовняну білизну, шкарпетки, робочий одяг. Потім узяв паспорт, трудову книжку й диплом спеціаліста з дизельних двигунів.
На збори йому знадобилося рівно сім хвилин.
Він діяв чітко, послідовно, без метушні, наче солдат, якого підняли за тривогою.
Коли Роман застебнув тугу блискавку сумки й вийшов у передпокій, обидві жінки вже стояли в коридорі, майже притиснувшись одна до одної спинами.
Їхні обличчя зблідли так, що нагадували щойно побілену піч.
— Ромо… — першою озвалася Ольга тремтячим голосом, намагаючись ухопитися за ремінь його сумки. — Ти куди зібрався? Ромчику, я ж просто згарячу наговорила… Ну розбилася та супниця, та нехай їй грець… Я ж не хотіла ніякого розлучення! Ромо, ти мене чуєш?
— Синочку… — заголосила Віра Павлівна, простягаючи до нього худі тремтячі руки. — Куди ж ти серед ночі підеш? До Михайловича в гараж переночувати? Не йди, рідненький! Я більше жодного слова не скажу. Нехай вона живе, як їй заманеться, хоч на голові ходить… Тільки матір не залишай!
Роман зупинився біля порога.
Опустив важку сумку на дерев’яну підлогу, поправив свою штормівку й уперше за п’ять років подивився на них обох прямо.
Його погляд був довгим, випаленим, зовсім чужим.
У ньому вже не залишилося ні злості, ні докору.
Лише крижана порожнеча, холодна й безмежна, наче північна пустеля.
— Слухайте мене уважно, жінки, — промовив він неголосно, проте так виразно, що кожне слово падало важко, мов чавунна гиря. — Діліть цей будинок. Хоч навпіл розпилюйте колоди, тарілки, каструлі, город. Робіть усе, що вам заманеться. Можете просто на цьому ґанку одна одній горлянки перегризти. Мені відтепер байдуже.
— Ромо, ти що, з глузду з’їхав?! — скрикнула Ольга, і з її очей бризнули сльози. — А як же я?! Ми ж перед Богом вінчалися! Ми ж родина!
— Немає в нас ніякої родини, Олю, — спокійно відповів Роман. — Родина буває там, де люди дбають одне про одного. А ти всі п’ять років вимотувала мені душу, вимагаючи, щоб я зненавидів власну матір.
— А як же я, Ромчику?! — заридала Віра Павлівна, безсило опускаючись на стару скриню. — Я ж тебе дев’ять місяців під серцем носила! Я ж усе своє життя тобі присвятила!
— І собі також, мамо, — так само безжально обірвав її Роман. — Ти мене з ложечки годувала, а потім щодня труїла своїми словами, аби тільки біля себе втримати. Ви обидві мене з’їли. До останньої кісточки обгризли. Тепер хоч подавіться. Чоловіка в цій хаті більше немає.
Він перекинув ремінь важкої сумки через плече, штовхнув масивні вхідні двері й вийшов у темну жовтневу ніч, просякнуту холодною мрякою.
Обидві жінки вибігли слідом на ґанок. Різкий вітер шарпав поли їхніх халатів, жбурляв просто в обличчя мокрі сніжинки. Вони кричали Романові вслід, кликали його, благали повернутися, але чоловік жодного разу навіть голови не повернув.
За парканом спалахнули фари старенького службового позашляховика. У машині на нього чекав напарник із депо, з яким Роман ще опівдні домовився про поїздку на північ, де терміново набирали працівників для вахтової роботи.
Автомобіль голосно заревів двигуном, розкидав колесами грудки мокрої землі й незабаром зник за поворотом на велику дорогу.
Наступні два тижні селище здригалося від жіночих голосінь.
Спочатку свекруха й невістка звинувачували одна одну в Романовому від’їзді. Їхня лайка лунала на всю вулицю, а образливі слова сипалися без упину. Згодом обидві поступово вщухли.
Ольга кинулася на вокзал у районному центрі, сподіваючись розшукати чоловіка. Проте квитки на північні напрямки продавали за паспортами, а жодних відомостей про Романове місцеперебування їй отримати не вдалося.
Віра Павлівна тим часом оббивала пороги місцевої адміністрації та військкомату. Вона благала допомогти повернути додому годувальника, однак скрізь чула однакову суху відповідь: її син повнолітній, дієздатний чоловік, який добровільно виїхав працювати за трудовим контрактом.
Через місяць до селищного банківського відділення надійшли два грошові перекази.
Перший призначався Вірі Павлівні. Рівно тридцять тисяч гривень із сухою офіційною приміткою: «На утримання матері».
Другий переказ був оформлений на Ольгу. Сума дорівнювала половині офіційної заробітної плати Романа, а в призначенні платежу зазначалося: «Аліментні виплати до оформлення розлучення».
У платіжних документах не було ні зворотної адреси, ні короткого повідомлення, ні номера телефону. Кошти надходили через розрахунковий центр великої газовидобувної компанії.
Минуло три роки.
Заполярна тундра не знала жіночих істерик, удаваних непритомностей і розбитого посуду. Тут існували зовсім інші випробування: вітер, що розганявся до тридцяти метрів за секунду, вічна мерзлота під ногами та безперервний гуркіт дизельних двигунів бурових установок, які забезпечували промисел електроенергією.
Роман за цей час помітно змінився.
У свої тридцять вісім років він нагадував досвідченого тайгового вовка. Широкоплечий, загартований морозами й вітрами, з густою охайною бородою, у якій уже пробивалася срібляста сивина, та спокійним, важким поглядом сірих очей.
На промислі його цінували надзвичайно високо. Він працював старшим механіком вахтового селища й отримував таку зарплатню, про яку чоловіки в його рідному селі навіть не наважувалися мріяти.
Жив Роман у чистому, добре опалюваному житловому вагончику. Міцно спав ночами, досхочу їв і, найголовніше, нарешті міг вільно дихати.
Ніхто більше не дошкуляв йому вечірніми сварками. Ніхто не шипів за спиною образливих слів. Ніхто не вимагав розриватися між обов’язком і власною совістю.
У листопаді, незадовго до початку полярної ночі, на промисел прилетів санітарний гелікоптер. Він доставив пошту та нові сім-картки з материка.
Серед поштових відправлень для Романа знайшовся товстий рекомендований пакет із районного центру.
Чоловік повернувся до свого вагончика, увімкнув настільну лампу й розкрив конверт.
Усередині лежало свідоцтво про розірвання шлюбу. Ольга все-таки звернулася до суду й оформила розлучення без його присутності.
До документа була прикріплена невелика записка, написана знайомим нерівним почерком колишньої дружини.
«Ромо, пробач мені, якщо зможеш. Я тепер усе зрозуміла, тільки надто пізно. Із твого будинку я пішла ще рік тому. Зняла кімнату в районному центрі, працюю. Твоя мати залишилася сама. Вона дуже здала, ноги майже перестали слухатися, сусіди за нею доглядають. Щодня виходить до хвіртки й чекає на тебе. Якщо в тобі залишилася бодай краплина жалю, зателефонуй їй. Номер я додала».
Роман довго не відводив очей від аркуша.
Перед ним немов наяву постала рідна дерев’яна хата-п’ятистінок, яблуня під вікном, старий ґанок, дошки якого завжди поскрипували під ногами.
На коротку мить у грудях знову ворухнувся знайомий, ниючий біль.
Йому раптом захотілося схопити телефон, набрати написаний номер і почути материнський голос — рідний, хоч і старечий, надтріснутий.
Та наступної миті пам’ять підкинула зовсім інші картини.
Отруйний шепіт на кухні. Сльози, сповнені заздрості. Ненависть у поглядах обох жінок. Уламки старовинної порцелянової супниці.
І те страшне, липке відчуття задухи, через яке у тридцять п’ять років він ледь не наклав на себе руки.
Роман неквапливо склав лист удвоє, потім перегнув його ще раз і підніс край паперу до полум’я конфорки маленької газової плитки.
Аркуш миттєво зайнявся рівним жовтим вогнем.
Він кинув його в металеву попільничку й мовчки спостерігав, як легкі сірі пластівці попелу осідають на дно.
Після цього дістав із кишені робочого комбінезона свій старенький кнопковий телефон.
На екрані світився єдиний вхідний контакт, залишений головою сільської ради для екстреного зв’язку: «Мати — сусідка».
Романів палець завмер над зеленою кнопкою виклику.
Серце важко вдарилося об ребра.
Раз.
Удруге.
А потім чоловік натиснув червону клавішу завершення виклику.
Зняв задню кришку телефона, витягнув сім-картку, акуратно переламав її навпіл і викинув у сміттєве відро.
Роман накинув важку штормову куртку, застебнув блискавку аж до підборіддя й вийшов на ґанок свого житлового вагончика.
Над ним розкинулося безмежне крижане полотно полярного неба.
Північне сяйво спалахувало зеленими, смарагдовими й фіолетовими хвилями, осяваючи нескінченні засніжені простори тундри неземним, кришталево чистим світлом.
Мороз перевищував сорок градусів. Повітря обпікало легені своєю первозданною, пронизливою свіжістю.
Роман на повні груди вдихнув крижане повітря безкрайньої півночі, розправив плечі й попрямував до бурової установки, що рівномірно гуділа вдалині.
Туди, де працювали потужні машини, де не було місця брехні й де він нарешті знайшов такий довгоочікуваний спокій.
