Він вийшов о шостій ранку.
Ворота відчинилися. Залізні. Важкі. Із тим самим лязкотом, який він чув дванадцять років. Тільки тепер — з іншого боку. Вийшов. Зупинився. Вдихнув.
Повітря було інше. Не казенне. Не задушливе. А живе — з вітром, із запахом прілого листя й далекого диму.
Микола постояв трохи. Озирнувся на зону — сірий бетон, колючий дріт, вишки. Дванадцять років. Чотири тисячі триста вісімдесят днів. Якщо рахувати по-людськи — пів життя. А по-справжньому — усе життя, яке було до того, ніби залишилося в іншому світі.
За спиною грюкнули двері прохідної.
Усе.
Він підхопив речовий мішок із нехитрим скарбом і рушив.
До траси було три кілометри. До райцентру — ще сорок. До рідного села — понад три сотні.
Автобус ходив раз на добу. Квиток коштував грошей, яких у нього майже не було. У довідці про звільнення значилося: «Видати на проїзд». Видали — сміх та й годі. На автобус до райцентру ще вистачило б. А далі?
Він подумав — і не поїхав.
— Пішки дійду, — сказав уголос. — Ногами. Так і правильно.
Чому правильно — він би й сам не пояснив. Але щось усередині підказувало: треба пройти цей шлях. Виносити його на собі. Вистраждати. Щоб не в’їхати в рідне село автобусом, мов випадковий приїжджий, а прийти. Як повертаються. Як каються.
Дорога тягнулася через увесь край.
Траса. Ґрунтовки. Польові шляхи. Ліси — безкраї, північні. Сосни й ялини стояли суцільною стіною. Іноді дерева розступалися, і відкривалася річка — широка, спокійна, свинцева під осіннім небом. Іноді траплялося болото з пожухлою травою та хирлявими берізками.
Він ішов.
Перші дні ноги гули. Від незвички. У колонії він працював у столярці — руки були зайняті, а ноги ні. Тепер кожен крок віддавався болем. Але він терпів. Ішов і йшов.
Ночував де доведеться. У покинутих хатах — їх у тих краях було багато: села порожніли, будинки стояли з вибитими шибками. У скиртах сіна. Одного разу — просто в лісі, біля маленького вогнища, на ялиновому гіллі.
Люди траплялися різні.
У першому ж селі, кілометрів за шістдесят, його окликнула стара жінка біля криниці.
— Ти чий? Звідки?
— Здалеку я. До матері йду.
— А сам звідки?
Микола зам’явся. Він уже не вмів ані брехати, ані правду казати — люди, почувши про тюрму, одразу темніли обличчям. Але стара була проста.
— Із тюрми я, — сказав він. — Відсидів. До матері йду.
Вона не відсахнулася.
— Сідай. Зараз картоплі дам. І сала.
Він сидів на лавці біля її хати. Їв. Стара дивилася на нього.
— Мати хоч жива?
— Має бути, — відповів він. — Листи писала. Останній — півтора року тому. Може, пошта погано ходить.
Стара промовчала. Але в її мовчанні було щось таке, від чого в Миколи похололо всередині. Він доїв. Подякував. І пішов далі.
А думка залишилася. Засіла скалкою.
«А раптом?..»
Він гнав її від себе. Ішов швидше. Наче можна було обігнати біду.
Листи від матері приходили.
Спочатку — щотижня. Потім — раз на місяць. Далі — раз на пів року. Останній був півтора року тому. Рівні, акуратні рядки. Почерк — учительський, гарний. Мати все життя пропрацювала в сільській школі. Учила дітей читати. А власного сина навчити життя не змогла.
Або змогла — та запізно.
Микола пам’ятав той день. Дванадцять років тому. Бійка. Безглузда. П’яна. Сусід сказав щось про матір. Зле. Брудне. Микола не стерпів. Ударив. Один раз. Але удар вийшов таким, що сусід упав невдало. Головою об кут. І все. Насмерть.
Суд дав йому дванадцять років. За тяжкі тілесні, що призвели до смерті. Хоч який там намір? Гнів. Лють. Дурість.
Мати на суді сиділа в першому ряду. Маленька. Сухенька. Плакала тихо. А коли оголосили вирок, підвелася й сказала:
— Я дочекаюся, синку. Ти тільки тримайся.
І він тримався.
На п’ятий день дороги погода зіпсувалася.
Північна осінь лагідною не буває. Вітер пробирав до кісток. Дощ то сіяв дрібно, то лив стіною. Куртка промокла. Черевики теж. Він ішов, згорбившись, ховаючи обличчя від вітру.
Назустріч трапився лісовоз. Водій — чоловік років п’ятдесяти, у кепці — пригальмував.
— Сідай! До розвилки підвезу.
Микола сів. Мовчки грівся в кабіні. Водій косився на нього. Бачив: чоловік не місцевий. Іде пішки трасою. Одягнений бідно. Обличчя сіре. Але не розпитував. Північні люди вміють не лізти в душу.
Біля розвилки Микола вийшов.
— Дякую.
— Дійдеш? — спитав водій і махнув рукою кудись уперед.
— Дійду, — сказав Микола. — Мені не звикати.
Водій кивнув. Лісовоз покотив далі, лишивши за собою хмару сизого диму. А Микола пішов далі.
Залишалося сорок кілометрів.
Він ішов увесь день і всю ніч. Не міг зупинитися. Боявся. Чим ближче було село, тим страшніше ставало. А раптом щось не так? А раптом мати хвора? А раптом дім забитий дошками?
Перед світанком він увійшов у село.
І не впізнав його.
Ні, дорога була та сама. І річка. І стара модрина біля околиці. Але багато хат стояли порожніми. Забиті вікна. Похилені паркани. Тиша. Тільки десь гавкав собака — і той хрипко, безголосо.
Він звернув на свою вулицю. Пройшов повз колишню сільраду, повз криницю з журавлем.
І застиг.
На місці його дому був пустир.
Бур’ян. Високий, жорсткий, майже по людський зріст. Кропива. Іван-чай. Залишки фундаменту, затягнуті травою. Ні стін. Ні даху. Ні ґанку, на якому мати вечорами сиділа й дивилася на дорогу — чекала його.
Нічого.
Микола стояв і дивився. Серце билося десь у горлі.
— Мамо? — тихо промовив він.
Тиша.
Він зробив крок. Потім ще один. Зайшов у бур’ян. Розсував траву руками, ніби сподівався знайти те, чого вже не існувало. Ось тут була піч. Тут — сіни. Тут — його кімната. А ось на цій стіні висіла фотографія: він, десятирічний, із вудкою…
Нічого.
Він сів просто на землю. Просто в кропиву. І сидів. Без думок. Без сліз. Лише порожнеча. Така порожнеча буває тоді, коли руйнується все.
— Гей, — гукнули його. — Ти хто такий?
До хвіртки — точніше, до того, що від неї лишилося, — підійшла жінка. Літня. У хустці. З відром. Сусідка. Тітка Клава. Він пам’ятав її. Вона його теж упізнала — не одразу, але впізнала.
— Господи… Колю? Це ти?
— Я, тітко Клаво. Я.
— Ой, біда ж яка… — вона притиснула долоню до рота. — Ой, Колю… Ти ж, значить, ідеш… А тут…
— Де мати? — спитав він. — Де дім?
Тітка Клава мовчала. Потім сказала:
— Дім продали. А мати твоя… вона ж майже два роки як… — жінка перехрестилася. — Узимку це було. Морози стояли люті. Вона піч топила. Видно, за вуглинкою не догледіла. Іскра впала — половик зайнявся. Поки гасила, надихалася диму. Сама вибралася, а легені… Запалення. Швидка не встигла. Дороги замело. Померла вона, Колю. Через три дні померла. У районній лікарні. Уже без тями була.
— А дім?
— А що дім? Старий був дім. Без господарського ока зовсім занепав. Піч розвалилася. Дах повело. Сільрада визнала його непридатним для життя. Розібрали. Ділянка тепер нічия.
Микола мовчав. Тітка Клава дивилася на нього й плакала. А він не міг плакати. Не виходило. Наче все виплакав за дванадцять років.
— Листи, — нарешті сказав він. — Вона мені писала. Увесь час. А потім перестала. Я думав — пошта.
— Писала, — кивнула тітка Клава. — До останнього писала. А коли померла — писати вже нікому стало. Я сама хотіла тобі відписати в колонію. Та адреси не знала.
— Де її поховали?
— На нашому кладовищі. Біля гаю. Ходімо. Там хрест дерев’яний. Я покажу.
Вони пішли разом — Микола й тітка Клава.
Кладовище було на пагорбі. Березовий гай, за яким село колись і прозвали Березівкою, обступав його з трьох боків. Вітер гуляв між могилами. Листя — жовте, мокре — шаруділо під ногами.
Хрест був простий. Дерев’яний. І табличка.
«Анна Петрівна Семенова». І роки життя.
Микола стояв. Дивився. Зняв шапку. Опустився навколішки — просто в мокру траву.
— Прости мене, мамо, — сказав він. — Не встиг. Запізнився. Прости.
Тітка Клава стояла осторонь. Не заважала.
Він просидів біля могили годину. Може, й більше. Розмовляв — тихо, самими губами. Про що говорять сини з матерями, коли матерів уже немає? Про те, чого не сказали за життя. Про те, що обіцяли, але не виконали. Про те, як соромно й боляче.
Потім підвівся. Підійшов до тітки Клави.
— Дякую вам. За все.
— Куди ж ти тепер, Колю?
— Не знаю, — відповів він. — Ще не думав.
— А ти залишайся, — несподівано сказала вона. — Дім — то що дім. Місце є. У мене літня банька стоїть, там поки поживеш. А далі видно буде. Руки ж у тебе є?
— Є, — сказав він і подивився на свої долоні. Широкі. У мозолях від столярки. — Є руки.
— Ну от. З Божою поміччю якось і налагодиться. Мати твоя на тому світі раділа б. Вона ж тільки про тебе й думала. Усе життя.
Микола залишився.
Спершу жив у баньці в тітки Клави. Потім розібрав завали на своїй ділянці. Викосив бур’ян. Очистив фундамент. Селяни спочатку дивилися на нього з недовірою, а згодом — із повагою. Людина з тюрми, а працювати не розучилася.
До зими він поставив невеличкий зруб — одну кімнату, зате добротну. Сам. Своїми руками. Тітка Клава допомагала чим могла. Інші сусіди — хто дошками, хто цвяхами, хто інструментом.
На новосілля прийшло пів села. Пили чай. Говорили про життя.
А перед тим як лягти спати, Микола вийшов на ґанок. Подивився на пагорб, де в темряві вгадувався березовий гай. На материну могилу.
— Ось, мамо, — тихо сказав він. — Я повернувся. Пізно. Але повернувся.
Вітер хитнув березові гілки.
І Миколі здалося, що мати почула.
