Він привіз її в четвер.
День був сірий. Дрібна мряка висіла в повітрі. Він вів машину мовчки. Мати сиділа поруч — маленька, сухенька, у своїй найкращій хустці. Тій самій, малиновій, із китицями, яку батько колись привіз їй з далекої поїздки. Вона теж мовчала. Не питала: «Куди ми їдемо?» Не плакала. Просто дивилася у вікно — на темні ялинники, що пропливали повз, на низьке сіре небо, на рідкі сільські хати біля дороги.
Він крадькома поглядав на неї. І йому було соромно. Так соромно, що в грудях пекло. Але рішення він уже ухвалив.
— Мамо, — сказав він, не повертаючи голови. — Ти зрозумій. Ми з Аллою весь день на роботі. Діти в місті. Ти вдома сама. А раптом щось станеться? А там догляд. Лікарі. Харчування. Люди поруч.
Мати лише кивнула.
Жодного слова.
Будинок для літніх людей стояв у райцентрі. Двоповерхова цегляна будівля з ґратами на вікнах першого поверху. Усередині пахло вареною капустою й хлоркою. Коридором повільно блукали старі — хто в піжамі, хто в халаті. Одна бабуся сиділа біля вікна й розгойдувалася вперед-назад. Інша спала в кріслі з відкритим ротом.
— Ось бачиш, — сказав він бадьорим голосом, намагаючись, щоб той не тремтів. — Тут добре. Чисто.
Мати стояла посеред вестибюля. Маленька. Пряма. З вузликом у руці — він навіть валізу не дав їй зібрати. Сказав: «Там усе буде, не треба».
Вона повільно обвела поглядом коридор. Старих людей. Ґрати на вікнах. Потім повернулася до сина й подивилася йому просто в очі.
— Додому хочу.
— Мамо…
— Додому, синку. Відвези мене назад. Я тобі не заважатиму. Буду у своїй кімнаті. Тихо сидітиму. Ти мене й не помітиш.
Він зніяковів. Відвернувся до вікна.
— Не можу, мамо. Так треба. Поживи тут трохи. Звикнеш.
Мати помовчала. Потім кивнула й тихо спитала:
— Ти приїдеш?
— Звичайно. На вихідних.
Він поїхав.
А вона залишилася.
Три дні вона була тихою. Не скаржилася. Не плакала. Їла те, що давали. Лягала спати, коли вимикали світло. Медсестра навіть похвалила:
— Хороша у вас бабуся. Спокійна.
Але той спокій був лише затишшям.
На четверту ніч, коли коридори спорожніли, а за вікнами згустилася темрява, вона підвелася. Одягалася при світлі вуличного ліхтаря — повільно, обережно, намагаючись не шуміти. Натягнула дві кофти. Панчохи. Валянки. Малинову хустку. Вузлик, той самий, із яким приїхала, прив’язала до пояса.
Вікно в туалеті було без ґрат. Перший поверх. Вона тихо відчинила його. Потім підсунула табуретку, вилізла на підвіконня й спустилася назовні.
Їй було дев’яносто два роки.
Ніч. Окраїна райцентру. Ліхтарі закінчилися. Далі — темрява, ліс і траса.
Вона постояла на узбіччі. Перевела подих. Десь позаду залишився будинок для літніх людей. Десь іще далі — син. А попереду була дорога. Тридцять сім кілометрів до рідного села.
Вона пішла.
Ліс стояв обабіч чорною стіною. Дорога була порожня. Ні машин, ні випадкових фар. Лише шум дерев і її кроки — дрібні, шаркаючі. Валянки залишали мокрі сліди на темному асфальті.
Вона йшла й рахувала. Як у дитинстві. Раз, два, три. До ста — перепочинок. Раз, два, три. До ста — перепочинок. У голові крутилися уривки: молитва, стара пісенька, слова чоловіка, сказані багато років тому: «Ти, Мотре, міцна. Ти все витримаєш».
Вона й витримувала.
На десятому кілометрі зрозуміла, що може не дійти. Ноги боліли — старі, зношені, важкі. Серце билося десь у горлі. Вона сіла на придорожній камінь. Дістала з вузлика окраєць хліба, який встигла сховати після вечері. Пожувала. Запила водою з канави.
І знову пішла.
На п’ятнадцятому кілометрі її наздогнав лісовоз. Машина різко загальмувала. З кабіни визирнув молодий хлопець — переляканий, з широко розплющеними очима.
— Бабусю! Ви звідки? Куди йдете?
— Додому, — сказала вона.
— Як додому? Ніч! Ліс! Ви ж замерзнете!
— Не замерзну, — відповіла вона. — Їдь собі.
Хлопець хотів вийти. Допомогти. Посадити її в кабіну. Але вона так подивилася на нього, що він чомусь не наважився. Посидів кілька секунд, грюкнув дверцятами й поїхав далі.
А вона знову рушила вперед.
Світанок вона зустріла на розвилці.
Сонце підіймалося з-за лісу — червоне, холодне. Почали співати птахи. Небо прояснилося, обіцяючи погожий день. Вона трохи постояла, дивлячись на схід сонця. Потім звернула з траси на польову дорогу — ту саму, якою ходила все життя.
Залишалося ще вісім кілометрів.
Тут дерева вже були іншими. Рідними. Старі ялини, під якими вона колись збирала гриби. Місток через струмок — скрипучий, з одним поручнем. Березовий гай, де колись косили сіно.
З кожним кілометром вона йшла все повільніше. Зупинялася частіше. Але зовсім не зупинялася.
На двадцять п’ятому кілометрі вона загубила валянок. Наступила в яму, повну талої води. Валянок засмоктало в багнюку. Вона потягнула — не виходить. Смикнула — марно. Плюнула й пішла далі босою ногою.
Лісова дорога була холодна. Колюча. Болісна.
Але вона йшла.
І нарешті за поворотом показалася околиця.
Село стояло, як і раніше. Хати. Паркани. Пічний дим над дахами. Десь загавкав собака. Закричав півень. І вона побачила свій дім — із різьбленими лиштвами, з перекошеним ґанком, із порожнім городом.
Вона підійшла. Взялася за хвіртку.
І заплакала.
Син знайшов її за годину.
Йому зателефонували з будинку для літніх людей о шостій ранку.
— Ваша мати зникла.
Він схопився з ліжка. Викликав поліцію. Кинувся до машини. Дружина щось кричала йому вслід, але він уже не чув.
Він гнав трасою й думав. Точніше — не думав, а відчував. Страх. Сором. І ще щось. Таке, чому він не хотів давати назви.
Біля повороту на село стояв поліцейський автомобіль. Він різко загальмував і вискочив із машини.
— Знайшли?
— Знайшли, — сказав поліцейський. — У себе вдома. Сидить на ґанку.
— Жива?
— Жива. Тільки… — поліцейський затнувся. — Ви там обережніше.
Він не зрозумів. Побіг до хати.
Мати сиділа на ґанку. У брудному одязі. В одному валянку. У малиновій хустці, насунутій на лоб. Одна нога була боса, чорна від багнюки, подряпана. Вона сиділа й дивилася на нього.
І він раптом застиг на місці. Не міг зробити й кроку.
— Мамо, — ледве вичавив він. — Навіщо ти? Як ти?..
Вона мовчала. Потім розв’язала вузлик. Дістала з нього щось, загорнуте в чисту ганчірку, і простягнула йому.
— Ось. Візьми.
Він узяв. Розгорнув.
Це були гроші. Дві тисячі — зім’яті, старі купюри, перев’язані гумкою.
— Це тобі, — сказала мати. — На мій похорон відкладала. А ти, мабуть, боявся, що тобі грошей не вистачить. Ось. Тепер не бійся. Вези назад. Я більше не втечу.
Він стояв і тримав ці гроші в руках. Тримав і мовчав. Бо сказати було нічого.
Він дивився на матір — на її босу ногу, на брудні руки, на спокійні очі. І відчував, як усередині нього щось рветься. Якась перегородка. Якийсь затор, який він сам поставив, щоб не відчувати.
І заплакав.
Дорослий чоловік. Шістдесят п’ять років. Стояв посеред двору з тими купюрами в кулаці й плакав.
— Мамо, — сказав він. — Мамо, пробач мене. Пробач.
Вона кивнула. І погладила його по голові — як у дитинстві. Наче це йому було десять років, а не їй дев’яносто два.
Вона залишилася у своєму домі.
Син більше ніколи не заводив розмови про будинок для літніх людей. Приїжджав кожні вихідні. Привозив продукти. Ліки. Внуків. А коли в матері зовсім відмовили ноги, він узяв відпустку й переїхав до неї. Дружина спочатку сварилася, потім зрозуміла. Зрозуміла — і приїхала теж. Вони доглядали її разом.
Мати померла через два роки.
Тихо. Уві сні. У своєму ліжку. У своєму домі.
А ті дві тисячі — зім’яті, старі — син поклав їй у труну. Під подушку. Про всяк випадок. Щоб там, куди вона пішла, у неї теж усе було своє.
