У голодному 1919-му вона зробила вибір не серцем, а розумом, вийшовши за нелюбого, щоб урятувати родину. Їй здавалося, що життя скінчилося, але вона й уявити не могла, які випробування, зради й таємниці, здатні зруйнувати все, приготувала для них із чоловіком доля на довгі роки вперед…
1919 рік видався напрочуд тривожним і нестабільним. Вітер змін гуляв безкраїми полями й дрімотними під сніговими шапками селами, та в маленькому селі Кам’янка життя ще намагалося триматися за звичний, століттями усталений уклад. Тут, на краю лісу, де хати тулилися одна до одної, ніби шукаючи тепла, жила дівчина на ім’я Віра.
Вона була наділена тією рідкісною, справжньою слов’янською красою, що змушувала серця молодих парубків битися частіше. Висока, статна, з довгою, мов стиглий колос, русявою косою, перехопленою простою стрічкою, й очима кольору літнього неба після дощу. На неї задивлялися багато хто, та сватів до їхньої ветхої хати з перекошеним ґанком не засилали. Родина Віри животіла в злиднях. Батько, Демид, працював на заводі в повітовому місті, привозив додому копійки, більша частина яких осідала в міських шинках. У сім’ї панувала нужда. З дев’яти народжених дітей вижили лише чотири доньки. Посагу для них зібрати не могли, а в ті часи навіть найпалкіша юнацька пристрасть розбивалася об суворий розрахунок: кожна родина прагнула отримати в дім роботящу невістку та ще й бодай зі скромним господарством. Що могла запропонувати Віра? Довгу косу та ясний погляд?
Лише для одного молодого чоловіка не мали значення ані копійки за душею, ані бідність її роду. Гліб, син заможного селянина, марив нею. Та його батько й мати були непохитні: вони вже посватали для нього наречену — доньку місцевого мельника, Надію. Віру ж, дівчину з «босоти», вони й на поріг не пустили.
А тим часом у Кам’янці жив інший парубок, чиє серце також належало високій красуні. Звали його Лавр. Він не міг похвалитися статтю Гліба: був невисокий, кремезний, смуглявий і чорноволосий, за що ровесники жартома звали його «циганчам». Зате душа в нього була співуча й світла. Він віртуозно грав на гармоні, і коли його пальці бігли по клавішах, здавалося, сама душа сільської околиці починала співати. Родина Лавра жила в достатку: самі орали землю, тримали худобу. Та дівчата обходили його стороною — надто вже контрастував він із билинним ідеалом сільського красеня. Лавр же розумів усе без слів. Як могла така жар-птиця, як Віра, звернути увагу на такого, як він? Та вечорами, коли молодь збиралася на околиці, він заводив свої мелодії, і ніхто не здогадувався, що кожна нота, кожен перелив присвячені лише їй.
— Батько Лавра приходив, — повідомила мати Віри, Марфа, помішуючи в чавунці рідку пшоняну кашу. Її погляд, втомлений і покреслений зморшками, пильно ковзнув по дочці.
— І чого? Батька нема, він ще кілька днів у місті. Чи йому від тебе щось треба? — озвалася Віра, не відриваючись від латання сорочки молодшої сестри.
— Треба. Та не від мене однієї. Єгор приходив сватати тебе. Для свого сина.
— От іще! — спалахнула Віра, і її блакитні очі блиснули крижаним вогнем. — За цього коротунця заміж не піду. Я Гліба кохаю.
— Забудь, — тихо, з безмежною тугою відповіла Марфа, відсуваючи чавунець убік. — Не судилося цьому бути. Вчора з мельником по руках ударили. Одружиться він із Надією.
Слова матері вдарили Віру з такою силою, що в неї потемніло в очах. Повітря стало густим і в’язким, ним неможливо було дихати.
— Неправда це!
— Піди сьогодні на вечорниці, сама все почуєш.
Укутуючи чавунець у старий, латаний рушник, Марфа сіла навпроти дочки й заговорила пошепки, ніби боялася, що їх почують за стінами хиткої хати:
— Чого ж ти, доню, така недалекоглядна? Наперед дивитися треба. Твій Гліб одразу збагнув — піде проти волі батька, то без даху над головою залишиться. У них, крім нього, ще четверо синів, батько церемонитися не стане. А нам він і поготів не потрібен — живемо й так у тісноті, одне в одного на головах. Рішення прийняте.
— Ну й хай одружується зі своєю мельничихою! — ридання вирвалися з грудей Віри. — А я за Лавра не піду. Де йому до Гліба? Той і статний, і вигляд має гарний…
— Послухай мене, донечко, — голос Марфи став іще тихішим, проникливішим. — Один раз поговорю з тобою чесно, по-материнськи… Не наступай на мої граблі. Кохання — воно сьогодні є, а завтра зникає, як дим. А дітей годувати треба. Я от за твого батька з великої любові пішла. І що? Живемо впроголодь, не знаєш, чим завтра живіт набити, щоб не бурчав, та вас, дівчат, прогодувати. Я батька твого не ганьблю, але глянь на наше життя! Двір порожній, за порогом — голота перекотиполе. Він у місті гроші марнує, а нам крихти перепадають. А з Лавром нужди не знатимеш. Парубок він роботящий, розумний, господарський. Зранку до ночі з батьком у полі, з худобою порався. Годувальник.
Віра гірко розсміялася, і сміх той звучав, мов стогін.
— То ти мені долю, як у його матінки, Фекли, бажаєш? Ну, дякую тобі, рідна…
— Про що ти?
— Та про це! Скільки дітей Фекла Єгорові народила? Дюжину! Чуєш — дванадцять! А вижило лише двоє — Лавр та Мишко. Де решта? На діда Онисима лишали, а самі в поле йшли. Та тільки не справлявся старий: малечі мати потрібна. А яка там мати, коли вона ні відпочинку, ні спокою не має? Єгор свою бабу загнав — вона аж до пологів землю оре та там же дитину на світ приводить!
— З тобою інакше буде, — твердо сказала Марфа. — Ти не Фекла, і характер у тебе не мед. Себе кривдити не даси. А ти послухай… У нас, окрім тебе, ще троє дівчат підростає, мені їх теж треба влаштовувати. А кращої партії для тебе я не знайду. Достаток у хаті — це для жінки, для майбутньої матері найперше. Можеш і не полюбити, але поважати його навчись.
Увечері Віра все ж пішла на вечорниці, де головною новиною стала прийдешня свадьба Гліба з Надією. Тільки-но вона з’явилася, балачки стихли. Подруга Мотря відразу прихилилася до її вуха й прошепотіла: Гліб більше сюди не прийде, велів передати, щоб Віра не чекала. А ще додала, що вінчатимуться в міській церкві — гучно, на весь край.
Віра не витримала й години. Веселий гомін різав слух, а кожне слово й кожен погляд здавалися знущанням. Вона прийшла з потаємною надією побачити Гліба, поговорити, перекреслити материні слова. Та тихо, крадькома, покинула шумний сад і вийшла на польову дорогу. Позаду змовкла гармонь, що ще мить тому лилася безтямним танцювальним потоком.
— Віро! Віро, зачекай! — за спиною загупали квапливі кроки, і вона зрозуміла: то Лавр.
— Чого тобі? — обернулася вона, і в голосі прозвучала втомлена досада.
— Додому проведу. Уже темно.
— Відчепися.
— Веруню… Дай хоч слово сказати. Мати тобі казала, що батько мій приходив?
— Казала. То от тобі й відповідь: твоєю жінкою я не стану.
— Через мій зріст? — у його голосі озвалася така гірка образа, що Вірине серце мимоволі стиснулося.
— Ні, не в зрості річ. Я тебе не люблю. А без любові жити не зможу.
— Зате я тебе люблю, — вимовив він так просто й так страшенно сильно, що дівчина завмерла. — Люблю так, що засинаю з думкою про тебе й прокидаюся, ніби бачу перед очима твоє лице. Верушо… Стань моєю жінкою, і клянуся: ні грубого слова від мене не почуєш, ні краплі зла не побачиш. Любитиму так, як тільки здатне людське серце.
— Я подумаю, — сказала Віра лише щоб відчепився, щоб урвати цю муку. — Дай мені часу. Не квап.
А за місяць, у той самий день, коли в сусідньому селі гуляли весілля Гліба й Надії, Віра, з обличчям, омитим тихими сльозами, сиділа за столом і ледь чутно сказала батькам, що згодна піти за Лавра.
Ледве відгриміло їхнє власне, скромне весілля, як у життя молодих увірвалася низка подій, що назавжди перевернула їхню долю.
Батько Лавра, Єгор Михайлович, був ощадливий аж до скупості. Все життя він із родиною складав копійку до копійки, працювали без наймитів, не розгинаючи спин. Навіть жінка його, Фекла, одежину носила до дір. Мета була одна — золото, тверда й «вічна» цінність. До 1917 року в потайному місці в нього лежало сімнадцять тисяч золотих червінців — неймовірні гроші, за які тоді можна було купити цілу садибу в столиці. Та грянула революція, а за нею — декрет: усе золото міняти на паперові гроші, «керенки». Єгор, скрегочучи серцем, поїхав у місто й повернувся додому з цілою підводою хрустких банкнот. День у день ті папірці ставали порохом, стрімко втрачаючи ціну. А в той день, коли оголосили про повне припинення ходу «керенок», Єгор Михайлович упав на землю, вражений апоплексією. Невдовзі його не стало.
Після похорону Лавр із Вірою вирішили виїхати з Кам’янки до сусіднього села — Семенихи, де Лаврові у спадок дістався дідовий дім. Його брат Михайло лишився на батьківському подвір’ї, поділивши з Лавром господарство. Здавалося, починається нова, спокійна сторінка.
Та щойно вони обжилися на новому місці, доля підкинула і радість, і тривогу: Віра зрозуміла, що при надії. Радість у ній змішувалася з крижаним страхом і соромом. Вона пам’ятала ту зустріч напередодні від’їзду…
Лавр із братом поїхали до міста продавати м’ясо. Феклу, яку після смерті чоловіка сини берегли, лишили вдома. А Віра вийшла в поле. І раптом за спиною почула знайомий тупіт кінських копит. Обернулася — і побачила Гліба, що лихо мчав на вороному жеребці.
— Віро… — він зупинив коня поруч.
— Нащо ти тут? — вихопилося в неї.
— До тебе. Поговорити треба.
— Нема про що нам говорити. Йди до своєї жінки.
Він зіскочив із сідла й підійшов так близько, що вона побачила в його бездонно-блакитних очах бурю відчаю й туги.
— Не міг я, Віро, не міг на тобі одружитися. Батько б не дозволив. Мене б з дому вигнали, тебе — твої. А потім я довідався, що Лавр до тебе сватався… Не став перечити — видно, така Божа воля.
— Я згоду дала в день твого вінчання.
— А мені раніше сказали, — гірко відповів він. — І все думав: чого ж ви так пізно побралися…
Їхні погляди сплелися, і все довкола — минуле й майбутнє, обов’язок і страх — на мить щезло. Лише на кілька подихів вона знов стала тією колишньою Вірою — щасливою й коханою. А потім відступила, поправила хустку й прошепотіла:
— Їдь. Їдь негайно! Так не можна. То гріх.
— Віро!
— Все, Глібе. Ми помилилися. Більше до мене не підходь. Не побачимось ми — ми їдемо.
Вона побігла геть, не озираючись, а він, скочивши на коня, зник у клубах дорожнього пилу. Тепер же, в Семенихі, вона боялася дивитися в майбутнє, не знаючи, чия дитина росте під її серцем.
Вона народила сина й назвали його Прохором. Хлопчик був кремезний, із ясними блакитними очима. Невисокий, смаглявий Лавр, узявши первістка на руки, світився щастям:
— Увесь у матір! Таким самим красенем і богатирем буде!
І лише Віра, помітивши якось у малого на ніжці, під коліном, маленьку родиму плямку — точнісінько таку, як у Гліба, зрозуміла правду. З кожним місяцем Прохор дедалі більше ставав схожим не на неї, а на свого справжнього батька — високою статурою, широкою кісткою. Та довкола, і Лавр теж, лише зворушувалися: «У матір, та й у діда її, Демида, вдався!»
Маючи важке відчуття провини, Віра почала ставитися до чоловіка з ніжністю й теплом, яких раніше не знала. Вона бачила, який він добрий і дбайливий, як без упину працює, щоб родина ні в чому не мала нестатку. На новому місці він підняв господарство: двір наповнився худобою та птицею. Здавалося, так буде завжди.
Та в 1928 році, коли у них народився другий син — Леонтій, схожий на батька кучерями й смуглявістю, — у країну прийшли нові вітри. А в 1934-му в їхній двір, повний достатку, вперше зайшли люди з холодними очима й офіційними паперами.
— Фаддею, що за самовільство? — Лавр, побачивши голову колгоспу з двома дужими парубками, які тягли їхню тільну корову, перегородив шлях. — За що худобу так безсоромно волочите?
— Час не жде, Лавре Єгоровичу. Лимар, він же Єременко, папір у місто накатав: скаржиться, мовляв, у нього з трьох корів дві забрали, а в тебе двір — повна чаша. Мені вказівка прийшла — заходів уживати.
— Та я ж сам заяву про вступ до колгоспу й передачу майна написав! — обурився Лавр. — Можна було почекати.
— Чекати не велено. Ти один із останніх вступив, у місті питання ставити почали. Вирішуємо сьогодні.
У цю мить на вулиці загуркотів мотор. До хати під’їхала машина, з неї вийшли двоє в шкіряних куртках. Голова зблід.
— Здрастуйте, товариші. Що тут відбувається?
— Добровільна передача майна в колгосп, — швидко відкарбував голова.
— Похвальне починання, — кивнув старший. — Та є відомості, що сім’я живе надто заможно.
— Своїм горбом усе нажито! — не стримався Лавр.
— Є свідчення про експлуатацію праці односельців.
— Брехня, — заступився голова. — Сам бачив: зранку до ночі з жінкою й сином працюють. А Лимар — відомий базіка й ледар.
Та приїжджі були непохитні. Поки тривали сперечання, Віра й Фекла, прислухаючись біля вікна, зрозуміли: пахне лихом.
— Хапай Леонтія, — прошепотіла Фекла. — Через вікно, в город. Ховатися треба.
— А Лавр?
— Чоловік сам дасть раду. Гроші, які є, бери. Трохи лиши, щоб не запідозрили.
З серцем, що розривалося від тривоги за чоловіка, Віра, притиснувши малого до грудей, пішла слідом за свекрухою. Вони сховалися в лісі, не знаючи, що їх чекає далі.
Надвечір їх знайшов Лавр. Він розповів, як набігли сусіди — той самий Лимар із жінкою та інший недруг, Уфімцев — і почали скаржитися, що Віра в нових сукнях виблискує, поки їхні жінки в лахмітті ходять. Багато добра винесли, зокрема й Веруні вбрання. Та ватажок приїжджих, товариш Селіванов, записав це як «добровільну передачу нужденним». Їм, на відміну від багатьох, пощастило — не вислали, лишили в селі.
— Наче життя з чистого аркуша починати, — зітхнув Лавр, обіймаючи дружину. — Та разом. Це головне.
І вони почали знову. Працювали, не розгинаючись. Лавр орав на тракторі, Віра доглядала худобу на колгоспній фермі. Потроху завели й своє невеличке господарство. Пошану односельців повернули чесністю й готовністю допомогти. Лимаря та Уфімцева невдовзі засудили за інший злочин і вивезли з села.
У 1936-му Лавра призначили помічником голови, а згодом довірили завідувати сільською крамницею. Та в 1938 році біда прийшла звідти, звідки не чекали. І винен у ній був їхній старший, улюблений син.
Лавр відправив Прохора до Ленінграда з чималою крамничною виручкою. Хлопець, який уперше опинився у великому місті та ще й у компанії приятеля, перед спокусою не встояв: «на хвильку» зайшли до ресторану — й пропали там на кілька годин. Спершу по чарці, потім іще… П’яна воля затьмарила розум, і казенні гроші полізли з кишень самі собою. Додому Прохор повернувся з порожніми руками та важкою головою.
— Тяжко тобі? А нічого було очі заливати! — низенький, але лютющий Лавр ганяв здоровенного сина подвір’ям із віжками в руках. — Ти мене під розстрільну статтю підвів! Ти розумієш, у який час ми живемо?
Три дні Фекла нишком розпродувала останнє з господарства, аби затулити нестачу. Та чутка, яку пустив Прохорів приятель, поповзла селом, мов дим. Виручку таки здали, але в хаті зависла тиснуча хмара страху. І тоді родина ухвалила гірке рішення — тікати.
Вони зібрали нехитрий скарб і подалися в Ярославську область, до містечка Пошехоння: там, за рекомендацією колишнього голови, Лаврові знайшли місце тракториста. Виділили їм малий будиночок на околиці. Прохор пішов у вантажники, Леонтія визначили до школи. Лише Фекла відмовилася залишати рідну Семениху — не змогла покинути дім, що тримався на пам’яті поколінь.
1941-й увірвався в їхнє життя громом гармат і великою бідою. Прохора забрали одним із перших — дужий, міцний хлопець. Лаврові ж дали «бронь»: він був потрібним фахівцем, годувальником у тилу. Він рвався на фронт, та його спинили: «Хто ж землю оратиме? Хто країну годуватиме?»
Взимку 1942-го прийшла похоронка: «Зник безвісти». Вера не могла з цим змиритися — вірила, що первісток живий. Лавр, ховаючи власний біль, повторював: «Живий, чуєш, живий!» Та в душі знав: «безвісти» часто означає — назавжди.
Після Перемоги один із Прохорових побратимів розшукав їх і розповів, як усе сталося: поранення в ключицю, відставання від своїх, стрімкий німецький наступ… Далі — суцільна темрява, і доля Прохора так і лишилася невідомою.
Зате в 1943-му до них прийшла Фекла — виснажена, постаріла, але жива. Вона розповіла, як німці жили в її хаті, як вона прала їм і готувала, як ледве не згасла від голоду. А відступаючи, фашисти спалили село вщент, не пощадивши й дідівського дому.
— Дарма я тоді залишалася, — хитала головою стара. — Все одно попелище дістала.
Лавр знову подумав, що та давня, фатальна гульня сина в ресторані дивним чином урятувала їх усіх від німецької окупації. Так химерно в житті переплітаються нитки добра й зла.
Вони намагалися будувати далі. Мріяли про донечку, та Бог більше дітей не дав. Вера картала себе за давній гріх, Лавр — думав, що як батько не вдався. Але вони трималися разом — у тихій, міцній любові, що виросла з поваги та спільної долі.
І Вера з подивом усвідомила: тепер не проміняла б свого невисокого, працьовитого Лавра ні на кого в світі. Він став її долею, її опорою, її справжнім і єдиним коханням.
Та доля берегла для них останнє, найжорстокіше випробування. Листопад 1945-го видався сирим і дощовим. Лавр, допомагаючи витягти з багнюки підводу з колодами, надірвався, а потім його притисло вантажем, що зірвався. Цілу годину він пролежав під холодним дощем, доки його не знайшли. У лікарні він помер за кілька днів, не доживши й до п’ятдесяти. Йому було лише сорок вісім.
—
Коли Вера лишилася сама, їй ішов сорок четвертий. Вона й досі була вродлива, а в очах, крізь скорботу, світилася невичерпна внутрішня сила. Чоловіки поглядали на ставну вдову, та вона нікого до себе не підпускала. Її серце назавжди залишилося там, де спочив її Лавр — чоловік непоказний, зате з душею великою й щедрою, із золотими руками та тихим, вірним серцем.
Вона підняла Леонтія на ноги, допомагала ростити онуків. Жила пам’яттю. І часто, вдивляючись у швидкі води Шексни біля Пошехоння, думала про химерні повороти долі: річка тече лише вперед — невблаганно й прямо, а людське життя петляє, повертається на старі кола, аби дати шанс щось збагнути, щось спокутувати, щось по-справжньому полюбити.
Сліди її дороги — і легкі, й важкі — лишилися на пилюжних шляхах трьох губерній: у Каменці, де народилося перше, юнацьке кохання; у Семенихі, де розквітла зріла, гірко-солодка любов до чоловіка; у Пошехонні, де вона цю любов поховала. Та любов, як і пам’ять, не вмирає: вона перетворюється на тиху світлу печаль, що гріє душу довгими зимовими вечорами, на мудрість, передану дітям і внукам, на нечутну пісню, що звучить десь там, за обрієм — де немає ні воєн, ні розлук, ні гірких жалів. Де ріка долі нарешті впадає в спокійне й вічне море.
