Запах камфори й застарілого поту так глибоко в’ївся в стіни квартири, що його не брали ні тривалі провітрювання, ні дорогі аерозолі. Віра Павлівна ненавиділа цей важкий сморід, але ще більше зневажала власне безсилля перед ним.
— Віро! — голос із спальні звучав вимогливо, з тією особливою верескливою ноткою, яка з’являється в людей, упевнених у своєму «священному» праві наказувати. — Ти що, оглухла там?
Рушник вислизнув із рук і м’яко впав на підлогу, але Віра навіть не вилаялася. Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серцебиття, і поспішила до кімнати чоловіка, на ходу поправляючи домашню сукню.
Ігор лежав на широкому ортопедичному ліжку, обкладений подушками, наче східний падишах на відпочинку. Його ноги, накриті колючим вовняним пледом, були витягнуті рівно й здавалися абсолютно безживними.
— Я тут, Ігорчику, — тихо сказала вона, підходячи до узголів’я. — Що сталося?
— Подушка збилася, — він страждальницьки скривився, ніби терпів нестерпні муки. — Мені жорстко, Віро. Ти ж знаєш, у мене порушений кровообіг, мені не можна, щоб тиснуло на шию.
Віра слухняно нахилилася, звичним рухом підхопила важку голову чоловіка й збила пух. Ігор навіть не спробував допомогти, всією своєю важкою вагою навалюючись на її втомлені руки. Пів року тому його скрутило просто на дачі — і відтоді їхнє життя перетворилося на нескінченний марафон.
Лікарі в районній лікарні тоді довго хитали головами, говорили про складний випадок і защемлення нервів, які «на знімках не видно, але клініка очевидна».
Віра, яка працювала головною бухгалтеркою, звільнилася одним днем, не замислюючись ані секунди. Хіба можна думати про квартальні звіти, коли рідна людина, з якою прожито тридцять п’ять років, стала безпорадним інвалідом?
— Води, — буркнув Ігор, не відкриваючи очей і навіть не подякувавши.
Вона кинулася на кухню, набрала склянку й одразу повернулася, боячись не догодити. Він зробив маленький ковток і демонстративно скривився, відсуваючи її руку.
— Тепла. Я ж просив прохолодну. Ти хочеш, щоб мене знудило? — він показово відкинувся на подушки. — Ти все робиш, щоб мене звести зі світу. Тобі важко за мною доглядати, я ж бачу.
Це була його улюблена платівка, яку він вмикав щоразу, коли Віра дозволяла собі хоча б хвилину перепочинку. Ти хочеш моєї смерті, я тобі заважаю, здай мене в будинок для літніх і живи спокійно. Віра відчувала, як провина липкою павутиною стискає горло, не даючи заперечити.
Вона й справді іноді втомлювалася так, що хотілося просто вийти з дому й більше не повертатися. Мити його важке тіло, слухати нескінченні примхи, бігати на ринок по спеціальний сир, бо магазинний здавався йому кислим.
— Ну що ти таке кажеш, Ігорчику, — Віра обережно погладила його по плечу. — Ти ж мій чоловік, і в горі, і в радості, пам’ятаєш?
— Гаразд, досить лірики, — грубо обірвав він. — Сьогодні прийде Лєночка, масажистка, тож підготуй чисті простирадла. І йди по магазинах, нічого тобі тут сидіти.
— За такої погоди? — розгубилася Віра, глянувши на сірі хмари за вікном. — Там же злива збирається.
— Віро! — він відкрив очі, і в них не було ані краплі безпорадності. — Лєночка сказала, що мені потрібен повний спокій під час сеансу. Твоя присутність мене напружує. Мені соромно своєї немочі перед тобою!
Віра розуміла: звісно, чоловікові соромно, що дружина бачить, як чужа жінка розминає його атрофовані м’язи.
Лєночка, молода, рум’яна медсестра з платної клініки, приходила тричі на тиждень і коштувала чималих грошей. Але Ігор запевняв, що після її сеансів він хоча б відчуває поколювання в пальцях ніг, і це давало надію.
Віра наділа старий плащ, узяла парасолю й вийшла з квартири, почуваючись зайвою у власному домі. Їй було шістдесят, але в такі моменти вона відчувала себе глибокою старою, для якої життя вже закінчилося.
За тиждень Віра відчула дивне й тривожне нездужання. Спочатку свербіж і печіння вона списала на нерви або на новий пральний порошок, яким прала чоловікову білизну. Та симптоми посилювалися, з’явився дискомфорт, і ігнорувати це стало неможливо.
Згораючи від сорому, вона записалася до жіночої консультації, обравши час, коли там найменше людей. Сидіти в коридорі, закутавшись у хустку й ховаючи погляд від молодих дівчат, було нестерпно принизливо. У кабінеті стояв різкий лікарняний запах, змішаний із ароматом дешевого кави.
Лікар — кремезний чоловік із пом’ятим обличчям і втомленим поглядом — мовчки взяв мазки й наказав чекати експрес-аналізу. Ці двадцять хвилин здалися Вірі довшими, ніж усі останні пів року біля ліжка чоловіка. Вона перебирала в пам’яті місця, де могла підхопити інфекцію: громадський транспорт, поліклініка, чужа ванна?
Коли її знову покликали, лікар уже щось швидко писав у картці, навіть не дивлячись на пацієнтку. Потім він підняв очі поверх окулярів, і цей погляд був оцінювальний, важкий і неприємний.
— Сідайте, голубонько, — відклав він ручку. — Ситуація у нас, скажімо прямо, доволі пікантна.
— Там запалення? — голос Віри затремтів. — Я десь застудилася?
Лікар хмикнув і підсунув до неї аркуш із результатами, густо списаний латинськими термінами й жирними плюсами.
— Запалення, так. Але дуже специфічне. В активній фазі, плюс супровідний «букет».
Віра завмерла, відчуваючи, як повітря в кабінеті стає тягучим, мов кисіль.
— Це помилка, — прошепотіла вона змертвілими губами. — Такого просто не може бути.
— Аналізи — річ уперта, — байдуже відрізав лікар, бридко скривившись. — Де ви примудрилися підчепити таку гидоту у свої шістдесят років?
Щоки Віри спалахнули так, ніби її щойно вдарили відкритою долонею.
— Лікарю, як ви смієте таке казати?! Я тридцять п’ять років у шлюбі, я порядна жінка!
— Усі ми порядні, доки не побачимо результати аналізів, — спокійно відповів він, знову взявшись за ручку й виписуючи рецепт. — Партнера лікувати обов’язково. Інакше ви будете ганяти інфекцію по колу без кінця.
— У мене немає жодних партнерів! — вигукнула Віра, й голос її зірвався на пронизливий крик. — У мене чоловік майже повністю паралізований, він пів року не встає з ліжка, я його з ложечки годую! Раз на рік намагається виконати подружній обов’язок… ну, як виходить.
Лікар перестав писати й подивився на неї вже не з огидою, а з холодною, професійною іронією.
— Паралізований, кажете? — він легко постукав ручкою по столу. — Тоді, виходить, вітром надуло або святим духом нагородило, якщо ви така безгрішна.
Він нахилився вперед, вторгаючись у її особистий простір, і заговорив майже пошепки, але різко:
— Послухайте уважно, Віро Павлівно. Біологію неможливо обдурити. Ця інфекція не передається побутовим шляхом: ні через рушники, ні через руки. Лише прямим контактом.
Віра похитала головою, відмовляючись приймати почуте, та світ навколо вже почав тріскатися по швах.
— Якщо ви чисті, — жорстко припечатав лікар, — значить, ваш «паралізований» чоловік не такий уже й нерухомий. Або хтось до нього в ліжко стрибає, поки ви судно виносите.
З клініки Віра вийшла, майже не пам’ятаючи, як спустилася сходами й опинилася на вулиці. У руках вона до болю зминала аркуш із рецептом, а в голові відлунювали слова: «не такий уже й нерухомий».
Вона сіла на мокру лавку в сквері, зовсім не відчуваючи холоду. Перед очима, немов кадри з чужого фільму, вставали сцени: Ігор, який вимагає щільно зачиняти двері; Ігор, що виганяє її з квартири під час візитів «масажистки» Лєночки, нібито соромлячись; рум’яна, міцна Лєночка з сильними руками й той дивний солодкуватий запах у спальні після її відходу.
Усі дрібні деталі, які раніше Віра відганяла від себе, тепер склалися в єдину, потворну й до болю очевидну картину. Там, де роками жила жалість і турбота, починала підійматися холодна, зосереджена лють. Віра підвелася, струсила плащ і впевнено пішла спочатку до аптеки, а потім — до господарського магазину.
Додому вона повернулася вже затемна, коли вікна сусідніх будинків світилися теплим жовтим світлом. У квартирі пахло ліками й тим самим солодким дешевим парфумом, яким користувалася Лєночка. Колись Віра не звертала на це уваги, а тепер цей запах різав ніс, мов нашатир.
— Де тебе чорти носили?! — почувся звичний крик зі спальні. — Я голодний, судно з обіду не виносили! Ти вирішила мене тут згноїти?!
Віра зайшла до кімнати. Ігор лежав у знайомій позі страждальця, з очима, закоченими до стелі. На тумбочці стояла порожня кружка, хоча Віра точно знала, що перед виходом не залишала йому пиття.
— Пробач, Ігорчику, — її голос звучав дивно рівно, майже байдужо. — В аптеці була величезна черга. Я нові вітаміни тобі купувала.
— Які ще вітаміни?! — гаркнув він. — Мені нічого не треба, окрім спокою й нормального догляду!
Віра приготувала вечерю й нагодувала його, уникаючи його нервового погляду. Тепер кожен його рух здавався їй фальшивим, удаваним, мов погана акторська гра. Вона помічала, як напружуються м’язи на його «паралізованих» ногах, коли він зручніше вмощувався, впираючись п’ятами в матрац.
— Я сьогодні страшенно втомилася, — сказала вона, миючи посуд. — Вип’ю ліки й ляжу раніше. Не буди мене.
— Давно пора, — буркнув він, повертаючись до стіни. — Двері добре зачиняй і телефон вимкни.
Віра пішла у свою кімнату, гучно грюкнула дверима й демонстративно клацнула вимикачем. Вона приготувала постіль, збила подушку, але лягати не стала. Замість цього сіла в крісло в кутку, звідки її не було видно з дверей, і перетворилася на слух.
Час тягнувся повільно й важко, немов тягучий сироп. Опівніч, перша ночі — звуки міста поступово стихли. Та в квартирі панувало напружене чекання.
Близько пів на другу зрадницьки рипнула дошка в коридорі. Віра завмерла, вчепившись пальцями в підлокітники. Пролунав ще один шурхіт, а потім упевнені кроки — не шаркання хворого, а хода здорової людини. Клацнув замок вхідних дверей.
— Де ти, мій тигре? — почулося кокетливе шепотіння Лєночки. — Твоя церберша спить?
— Спить, зараза, я сказав їй подвійну дозу випити, — пролунала бадьора відповідь Ігоря, без жодної хрипоти чи слабкості. — Заходь, красуне, коньяк у барі.
Віра підвелася, відчуваючи, як усередині все стискається в пружний клубок. Вона дочекалася дзенькоту келихів і характерного хлопка корка. Коли з кухні долинув веселий жіночий сміх, Віра вийшла в коридор.
Світло на кухні різонуло очі. Двері були прочинені, і Віра відчинила їх ногою. Побачене змусило її завмерти, хоч вона й була готова до найгіршого. Її «паралізований» чоловік стояв посеред кухні на двох міцних ногах і пританцьовував. В одній руці він тримав пляшку дорогого коньяку, другою обіймав за талію Лєночку, одягнену лише в короткий халат.
Лєночка пискнула й відскочила до холодильника. Ігор закам’янів, пляшка вислизнула з пальців і з гуркотом розбилася об підлогу. Коньяк розтікся бурою калюжею, наповнюючи кухню різким запахом спирту.
— Верочко… — прохрипів він, смертельно збліднувши.
Він схопився за край столу й спробував зіграти раптовий напад.
— Ноги… відпустило… це ж диво…
— Диво, кажеш? — Віра ступила просто в калюжу. — Ану стій рівно.
— Віро, ти не розумієш, це шокова методика! Лена розробила нову систему… — забелькотів він.
— Я сказала: стій рівно! — гаркнула вона так, що Лєночка вжалася в холодильник.
Ігор випростався. У розтягнутій майці й старих трусах, з обвислим животом, він виглядав жалюгідно, смішно й до нудоти огидно.
Віра перевела важкий погляд на коханку чоловіка:
— А ти, дівчинко, одягайся і щоб за хвилину твого духу тут не було.
— Я… мої речі в спальні… — тремтячим голосом прошепотіла Лєночка.
— Плювати. Виносься як є — в халаті, — холодно сказала Віра, зробивши крок уперед.
Лєночка пискнула, вихопила сумочку з підвіконня й кинулася в коридор, ледь не збивши Віру з ніг. Грюкнули вхідні двері, й Ігор залишився сам на сам зі своєю «доглядальницею». Він тупцював на місці, ховаючи погляд, немов школяр, упійманий на дурниці.
А Віра дивилася на нього й бачила вже не чоловіка, а паразита, який пів року методично висмоктував із неї життя.
— Віро, давай поговоримо спокійно, — занив він, знову вмикаючи звичний тон жертви. — Ну, оступився… чоловікові захотілося ласки, ти ж постійно в клопотах. А з ногами… так, полегшало, хотів сюрприз до ювілею зробити.
— Сюрприз справді вийшов, — сухо кивнула Віра й витягла з кишені халата зім’ятий аркуш.
Вона жбурнула рецепт йому просто в обличчя. Папірець, злітаючи, впав на вологу підлогу.
— Що це? — він скосив погляд.
— Це твій діагноз, Ігорчику. І мій теж. Свіжа активна гонорея, яку я, уяви собі, «підхопила» у свої шістдесят.
Ігор почервонів так сильно, що здавалося — ще мить, і з вух піде пара.
— Це… це помилка… в лікарні інструменти брудні…
— Замовкни, — втомлено, але твердо сказала Віра. — Просто замовкни. У тебе є п’ять хвилин зібратися й забратися з моєї квартири.
— Ти не маєш права! — заверещав він. — Куди мені йти вночі? Я хворий!
— Ти здоровий, як бик, Ігор. Ти щойно стояв і пританцьовував. А квартира ця — батьківська, ти тут ніхто. Забув?
— Я нікуди не піду! Викликай поліцію, подавай до суду! — він спробував набути грізного вигляду.
Віра посміхнулася — і саме ця посмішка налякала його більше, ніж крик.
— Поліцію? Чудова ідея. Я їм розповім, як ти удавав інваліда заради виплат. А ще поясню твоєму «рибальському клубу», як ти змушував дружину судно виносити, поки сам розважався з молоденькими.
Ігор остаточно зблід. Добру славу серед знайомих він цінував вище за будь-яку порядність.
— Ти відьма, — прошипів він, відступаючи до дверей. — Яка ж ти тварюка, Віро… я ж пів року страждав.
— Час пішов, — вона демонстративно поглянула на настінний календар.
Ігор заметушився й кинувся до спальні. Віра чула, як він нервово гримить шухлядами, жбурляючи речі до сумки. За чотири хвилини він вискочив у коридор у вивернутих штанях і розстібнутій куртці.
— Ти ще пошкодуєш! — крикнув він із порога, захлинаючись слиною. — Ще приповзеш! Кому ти потрібна, стара?!
— Ключі, — Віра просто простягнула руку.
Він люто жбурнув зв’язку на підлогу, вилаявся й вискочив на сходовий майданчик. Віра спокійно підняла ключі, двічі замкнула двері, накинула ланцюжок. Потім повернулася на кухню, взяла ганчірку — улюблену футболку Ігоря зі спинки стільця — і кинула її в калюжу коньяку.
Епілог
Наступного дня Віра викликала майстра й замінила замки на надійніші. Потім зателефонувала до служби дезінфекції та замовила повну обробку квартири, пояснивши диспетчерці, що потрібно позбутися паразитів. Вона не плакала — сльози вигоріли ще напередодні, залишивши після себе лише холодну ясність.
Ортопедичне ліжко забрали надвечір: молоді хлопці придбали його для хворої бабусі.
Коли меблі винесли, у спальні запанувала дивна порожнеча. Вона не лякала — вона обіцяла свободу. Тут залишилися її хрест, тридцятип’ятирічний шлюб і наївні ілюзії, які нарешті зникли.
Віра навстіж відчинила вікно, впускаючи холодне осіннє повітря з ароматом мокрого листя.
Вона підійшла до дзеркала: з нього дивилася втомлена жінка з темними колами під очима, але в погляді більше не було затравленості.
Ігор телефонував багато разів — спершу з погрозами, потім із п’яними благаннями. Віра просто занесла його номер до чорного списку. Заяву на розлучення вона подала онлайн, додавши скан довідки з диспансеру як єдине й достатнє пояснення.
Увечері Віра заварила собі міцний чай із чебрецем — такий, який любила саме вона. Налила напій у гарну порцелянову чашку, до якої чоловік раніше не дозволяв торкатися, боячись, що вона її розіб’є.
У квартирі панувала тиша, але вона вже не тиснула — вона огортала, дарувала спокій.
Зробивши ковток і відчувши тепло всередині, Віра глянула на порожній кут, де колись стояв ненависний чоловіків фікус. Завтра вона поставить там пальму або заведе собаку — тепер повітря й життя в цьому домі вистачить із надлишком.
Напишіть, будь ласка, що ви думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно.
