Я впала й зламала ногу. Зателефонувала синові: «Мамо, я зайнятий, не можу говорити»,

Біль була неправильною. Гострою.

Олена Сергіївна Полякова лежала на підлозі в коридорі, і її нога була вивернута під кутом, якого просто не могло бути.

Телефон у руці ще залишався теплим. Секунду тому в ньому звучали короткі, байдужі гудки.

«Мам, я зайнятий, не можу говорити».

І клацання.

Єгор навіть не сказав це по-людськи — просто виплюнув коротке, ділове «з-зайнятий». Наче відмахнувся від настирливої перешкоди.

Вона намагалася сказати: «Єгоре, я впала…»

Але говорила вже в порожнечу.

Біль повернувся, пронизав від щиколотки до самого стегна. Їй шістдесят. Це не просто забій.

Вона тягнулася до вимикача, спершись на маленький табурет. Той посунувся по плитці.

Безглузде, дурне падіння.

Холодна підлога витягала з тіла останнє тепло. В кутку, біля плінтуса, лежала крихітна грудочка пилу. В шахті гудів ліфт.

А Вадим, її чоловік, зараз десь у карельських лісах. Без зв’язку. На цілий тиждень.

Вона ж сама його туди й відправила. «Вадиме, поїдь, відпочинь від усього. Я впораюся».

Вона завжди справлялася. Олена Сергіївна була тією людиною, яка розв’язує проблеми. Організовує. Тримає все на собі.

А тепер не могла навіть поворухнутися. Нудота підкатила до горла, коли вона глянула на ногу.

Телефон у руці здавався важким, марним шматком пластику.

Кому ще зателефонувати?

Світлані? Подрузі? У Світлани сьогодні онуки — вона ж просила не турбувати.

Просити про допомогу — означало визнати поразку. Внутрішнє правило, з яким вона жила десятиліттями.

Але біль був сильнішим за гордість. Біль був справжнім.

Олена Сергіївна натиснула швидкий набір сина. Ще раз.

Може, він просто не почув?

Гудок. Другий. І скидання виклику.

Він скинув.

Це вже було не «зайнятий». Це було свідоме «відчепись».

Її «прагматичний» син. Вічно у справах, у проєктах, на нарадах. Мати, що лежить на підлозі, — ірраціональна проблема, яка не вписується в його розклад.

Холодне, пекуче усвідомлення пронизало її, випередивши біль у нозі.

Рука, що стискала телефон, тремтіла. Але вже не від болю.

Вона відкрила контакти. «Світлана». «Маша Смірнова». «Швидка допомога 103».

Чому «Швидка» була останньою в цьому мисленному списку?

Бо спершу телефонують рідним. Так заведено.

Мабуть, правила змінилися.

Вона натиснула на ім’я «Світлана».

— Свєточко, пробач, благаю… — голос звучав чужо, тихо.

— Лєно? Що з тобою? Що трапилося?

— Здається, я зламала ногу. Єгор…

Вона обірвала себе. Навіщо зараз жалітися на Єгора? Навіщо виправдовуватися, чому дзвонить не йому, а їй?

— …Єгор дуже зайнятий. Я сама. Допоможи мені, Свєто.

Промовити це вголос було принизливо. І водночас необхідно.

— Господи! Адреса та сама? Викликаю швидку й одразу їду до тебе!

Полегшення було таким різким, що перед очима потемніло.

Олена Сергіївна відкинула голову на холодну підлогу.

Біль у нозі не зник — він пульсував, пік.

Але головне було не це.

Головним став той короткий, байдужий голос.

І порожнеча, що залишилася після нього.

Двері розчахнулися так різко, що вона здригнулася.

Лікарі швидкої. Чужі, ділові, втомлені. А слідом — розкуйовджена Світлана в домашній кофті, накинутій поверх сукні.

— Лєночко! Боже мій!

Світлана кинулася до неї, але санітар зупинив.

— Не заважайте. Прізвище? Вік? Що приймали?

Олена Сергіївна відповідала, ніби крізь туман.

Її перекладали на ноші. Кожен рух віддавався спалахом болю. Принизливо. Вона, завжди пряма, мов струна, тепер була просто тілом, яке вантажать.

Світлана бігла поруч, метушилася, простягала пляшку з водою.

— Я Єгору дзвонила, дзвонила! Скидає! Я йому смс написала!

Олена Сергіївна мовчки кивнула. Їй було байдуже.

Машина. Мигалки. Запах ліків і гуми.

Лікарня зустріла її метушнею і яскравим світлом ламп. Коридор. Каталки.

Її відвезли на рентген.

— Перелом шийки стегна. Зі зміщенням. Готуйте до палати, завтра операція.

Її залишили в палаті, що більше скидалася на склад. Чотири ліжка, тьмяне світло, запах дезінфекції й старого супу.

За ширмою хтось стогнав.

Світлана сиділа поруч, тримала її за руку.

— Лєно, мені треба бігти, онуки самі… Я зранку, як штик! Привезу бульйон, халат…

— Їдь, Свєто. Дякую. Ти мене врятувала.

Подруга пішла.

І лише тепер Олена Сергіївна відчула, як їй холодно. Біль у нозі перетворився на тупий, ниючий гул.

Вона подивилася на телефон. Жодного пропущеного від Єгора.

Він отримав смс. Він знав. І не приїхав.

Він з’явився через дві години.

Двері палати відчинилися — увійшов він. У дорогому пальті, від якого пахло морозом і парфумом. Телефон у руці, навіть не прибраний до кишені.

— Мам, ну ти даєш, — сказав він без співчуття, з докором.

— Я ледве вирвався. У мене рада директорів, ти розумієш?

Олена Сергіївна дивилася на нього. На свого дорослого, успішного сина.

— Я дзвонила тобі, Єгоре. Я… мені було боляче.

— Я зрозумів. Мені Свєта написала. Навіщо ти відразу паніку розвела? Ну, впала. Викликала б швидку. Чого всіх підняла?

Він говорив швидко, логічно. І ця логіка лякала більше, ніж байдужість.

— Мені робитимуть операцію, — тихо сказала вона.

Це його трохи остудило. Він насупився, підійшов ближче.

— Серйозно? Так… гаразд.

Поглянув на годинник.

— Я вже зателефонував у клініку Сєченова. Знайдемо найкращого хірурга. Окрему палату я теж організую.

Він дістав телефон і почав швидко щось писати.

Він вирішував проблему. Як завжди.

Олена Сергіївна дивилася на його зосереджений профіль. Він був тут. Він організовував. Купував.

— Єгоре.

Він не відривався від екрана.

— Так, мам, я слухаю. Я зараз домовлюся…

— Подивися на мене.

Він підняв очі. В них — нетерпіння.

— Мені не потрібна була Сєченовка. І не потрібен був найкращий хірург у ту хвилину.

— А що потрібно? — щиро не зрозумів він.

— Потрібно було, щоб ти відповів.

Єгор зітхнув. Тяжко, як завжди, коли мати говорила «нераціональні речі».

— Мам, давай по суті. Я тут. Я вирішую. Що було — те було. Я не міг.

— Ти скинув дзвінок.

— Бо був зайнятий! Я б передзвонив. Через годину. Через дві. Що б це змінило?

Він не вибачався. Він пояснював, як влаштований світ. Його світ.

Олена Сергіївна відвернулася до стіни. Фарба на ній потріскалася.

Вузол затягнувся.

Єгор не зрозумів, що зламалася не лише її нога.

— Гаразд. Я все владнаю. Завтра тебе переведуть, — він поплескав її по плечу. Його рука була чужою.

Він пішов, залишивши по собі дорогий аромат парфумів, що змішався з лікарняною задухою й запахом кислого супу.

Вона заплющила очі.

Вадим був у лісі. Єгор — на нараді.

Вона була сама. Абсолютно сама.

Її перевели.

Палата в приватній клініці нагадувала номер у гарному готелі. Спокій, кнопка виклику медсестри, зручне ліжко.

Операція минула успішно. Титановий штифт. Хірург, найнятий Єгором, заходив вранці, усміхався.

Єгор теж заходив. Щодня, рівно на п’ятнадцять хвилин.

Приносив пакети з екзотичними фруктами, які їй не можна було їсти. Ставив дорогий зволожувач повітря. Найняв найкращого реабілітолога.

Він був ефективним. Бездоганним.

Він жодного разу не спитав: «Мамо, як ти?»

Він питав: «Які показники?», «Що каже лікар?», «Коли можна починати реабілітацію?»

Він керував проєктом «Зламана мати».

На четвертий день увечері зателефонував Вадим.

Голос тріщав від жаху й люті.

— Лєночко! Рідна! Що трапилося?! Я виїжджаю! Як ти? Цей… — він задихнувся, — цей негідник… я йому… я йому шию скручу!

— Вадиме, не треба. Заспокойся, — її голос був рівний, холодний, мов лід. — Зі мною все гаразд. Операцію зробили.

— Як «гаразд»?! Лен, я… я ж… чому він…

— Бо він був зайнятий, Вадиме.

Чоловік замовк. Він почув.

— Буду післязавтра вранці. Я все кидаю. Їду, як зможу.

— Чекатиму, — сказала вона й поклала слухавку.

Увечері прийшов Єгор. Не сам.

З ним — дівчина у строгому костюмі з планшетом.

— Мамо, привіт. Це Вероніка. Вона фахівець із… геріатричних рішень.

Олена Сергіївна підняла брову.

— Із чого, пробач?

— Мам, я подумав: цей випадок показав усе ясно. Ти вже не справляєшся одна. Вадим постійно в своїх лісах. А якби я був у відрядженні? Ти ж розумієш, це нераціонально — жити в порожній квартирі.

Він говорив тихо, переконливо, як під час презентації.

— І що ти пропонуєш, Єгоре? — вона не дивилася на сина, її погляд упав на жінку поруч, котра професійно усміхалася.

— Я знайшов ідеальний варіант. Пансионат. Преміум-класу. Це не будинок престарілих, мамо, не думай. Це скоріше санаторій: сосни, догляд цілодобово, фізпроцедури. Це інвестиція у твою безпеку. Вероніка зараз усе покаже.

Дівчина відкрила планшет — на екрані закружляли фотографії затишних кімнат, схожих на ту, де тепер лежала Олена Сергіївна. Вона роздивлялася усміхнених сивих людей на світлинах — бадьорих, доглянутих.

Але те, що говорив син, зачіпало не лише фізичну опіку — він посягав на її життя. Він уже прийняв рішення. Він фактично списав її, позначивши як проблему, котру треба вирішити. Це було більше, ніж просто скинутий дзвінок — це було остаточне «скидаю» всієї її особистості.

— Я вже вніс аванс, — діловито додав Єгор. — Лікар сказав, через два тижні можна буде транспортувати. Що робити з квартирою — потім вирішимо: продати чи здати, зараз це не головне.

Погляд Олени Сергіївни повільно ковзнув по його дорогому краватці, впевненому обличчю. У ній не було гніву чи образи — лиш холод і пустота, мов у космосі. Вона думала, що найнижчою точкою було лежати на підлозі коридору. Та виявилось: дно — це коли твоя дитина дивиться на тебе не як на матір, а як на проблему, що потребує «вирішення».

Вона довго дивилася на нього, аж він почав нервово ерзати.
— Мам? Ти ж розумієш? Це ж раціонально.
Олена Сергіївна ледве помітно кивнула.
— Так, Єгоре. Розумію.

Вона звернулася до дівчини:
— Вероніко, залиште, будь ласка, ваші матеріали. Я перегляну.
Дівчина з видимим полегшенням поклала на тумбочку глянцеву папку «Золота Осінь».
— Добре.
— А тепер йдіть. Ви обидва. Мені потрібно відпочити перед процедурами.

Єгор був здивований такою покірністю: він чекав сцен, сліз, протестів, а отримав мовчазну згоду.
— Чудово, мам. Я знав, що ти все зрозумієш, — усміхнувся він і пішов.

Олена Сергіївна взяла в руки ту глянцеву папку й підвела трубку. Не Вадиму — вона не стала турбувати чоловіка, що був у лісах. Натомість вона зателефонувала юристу, з яким свого часу оформляла дарчу на квартиру синові.
— Кириле Степановичу? Це Полякова. Мені потрібна термінова консультація.

Вона згадала: п’ять років тому саме Єгор порадив того юриста, мовляв, «просто оформімо дарчу, щоб не було проблем із спадщиною». Вона, довірлива і стримана, підписала.
— Чи можна скасувати дарчу? — запитала вона.
Юрист чесно відповів: скасування майже нереальне. «Лише в разі доведеної загрози життю, пані Олено…» — почувся тон, що не додавав оптимізму.

Вона попрощалася, поклала слухавку. Слово «загроза життя» звучало реалістично. Хіба не вона сама — постраждала, принижена — була цією загрозою? Її спокій ставав крижаним, прозорим і твердим. Сльози більше не приходили; замість них — чіткий розрахунок. Вона знала: у них із Вадимом є накопичення, про які Єгор не здогадується, та дача в годині їзди — простий, але надійний актив. Її стійкість не зникла, просто змінила мету: раніше вона терпіли заради інших, тепер діятиме заради себе.

Наступного дня Вадим влетів до палати, небритий, схвильований, з рюкзаком. Він впав на коліна біля ліжка і притулився лобом до її руки.
— Лєнко! Пробач мені… — несміливо вимовив він.
Вона гладила його по волоссях.
— Все гаразд, Вадиме. Ти тут.

— Я його вб’ю, — глухо прошепотів він про сина. — Пансионат… він…
— Не треба крові, — холодно відповіла вона. — Не марай руки.

Вона дозволила йому підвести очі на неї, просила допомогти одягнутися.
— Куди? — сперечався він. — Тобі ж не можна…
— Мене виписують під твою відповідальність. Поїдеш до лікаря, підпишеш документи.
Вадим похитався: — Але куди ми? Додому? Я боюсь зустріти його там…
— Ми не поїдемо додому, Вадиме. Цей дім більше не наш. — слова пролунали рівно, без жалю. Він не відразу збагнув, що вона має на увазі.

— Як?

— Ця квартира — подарунок Єгору. Він свій подарунок прийняв. Тож хай користується.

— Але, Лєно!..

— Ми їдемо на дачу. Просто зараз.

— Та надворі ж зима! — він глянув на неї так, ніби вона збожеволіла.

— Там є дрова. І піч. Ти натопиш. А Свєта привезе мені милиці й речі.

Її голос не допускав заперечень.

Вадим дивився на неї секунду, дві — і раптом усе зрозумів. Перед ним була та сама Лєна, яку він колись покохав. Та, що одного разу витягла його з глибокої депресії. Тільки тепер вона витягала саму себе.
— Гаразд, — кивнув він. — Я все зроблю.

Єгор приїхав у свій звичний час.

Він зайшов до палати — і застиг.

Олена Сергіївна сиділа в інвалідному кріслі, вдягнена у вуличний одяг. Поруч стояв Вадим із дорожньою сумкою.

— Мамо? Що це означає? Куди ви зібралися? Тебе ж не виписують!

— Мене виписують, Єгоре.

— Але ж… реабілітація! Пансионат! Я домовився!

— Це було твоє рішення, Єгоре. І ти його вже прийняв.

— Мам, це ж нерозумно! — він почав дратуватися: проєкт «Зламана мати» виходив з-під контролю. — Ти не можеш зараз…

— Можу.

— Куди ви їдете? У квартиру? Добре, я вас підвезу.

— Нам не потрібно до твоєї квартири, Єгоре.

Він завмер.

— Як це — «до моєї»?

— Ти ж сам збирався її продати чи здати. От і вирішуй. Тепер вона твоя.

І тут до нього дійшло.

— Ви… ви що, образилися?! Мам, це ж просто формальність! Я ж…

— Ти був зайнятий, Єгоре, — її голос звучав спокійно, майже лагідно. — Я це добре засвоїла. Тепер я теж зайнята.

— Але ж… аванс! Я ж уже вніс аванс за «Золоту Осінь»!

Олена Сергіївна глянула на чоловіка.

— Вадиме, ходімо. Мені холодно.

Вадим штовхнув крісло-каталку до виходу.

Єгор залишився стояти посеред дорогої палати, стискаючи в руках ту саму глянцеву папку. Його обличчя зблідло. Він не міг зрозуміти, як так — його чіткий, логічний план розсипався на порох.

— Мам! Зачекай! Це безглуздо!

Вони вже були в коридорі.

На дачі пахло дровами і сухими травами.

Вадим приніс із сараю старе крісло-гойдалку і поставив біля вікна.

Вона сиділа, загорнута в плед, нога лежала на лавочці.

Було прохолодно, але Вадим розтопив піч так, що в хаті стояло густе, сухе тепло. Він притягнув обігрівачі, законопатив щілини у вікнах. Він зводив фортецю.

Нога боліла. Реабілітація обіцяла бути довгою.

Але вона була не в «Золотій Осені».

Телефон, що лежав на підвіконні, завібрував. «Єгор».

Вона подивилася на екран. Потім ще раз. І не відповіла.

Дзвінок тривав довго, настирливо. Потім стих.

Прийшла СМС: «Мамо, де ти? Передзвони!»

Ще одна: «Тату, візьми слухавку!»

І ще: «Я нічого не розумію!»

Олена Сергіївна поклала телефон убік.

Вона дивилася у вікно на голі гілки яблунь, вкриті інеєм.

Уперше за багато років їй було цілком спокійно.

Єгор був зайнятий, коли потрібен був їй. Тепер вона була зайнята, коли потрібна стала йому.

Це не була помста. Це був баланс.

Минуло чотири місяці.

Зима відступила, і на подвір’ї запахло вологою землею та першою зеленню.

Олена Сергіївна, спираючись на елегантну тростину (не милиці, саме тростину, яку Вадим вирізав для неї з ліщини), повільно крокувала подвір’ям.

Вона вже не шкутильгала, лише вранці нога нагадувала про себе.

Вадим прибивав до ґанку широкий дерев’яний настил — не пандус, радше терасу, щоб їй було зручно виходити надвір.

Вони облаштувалися. Перевезли за допомогою Свєти книжки, фотографії.

Дачний будиночок, який колись був просто «складом для рибалки» чоловіка і її «літнім засланням» із розсадою, став домом.

Маленьким, скрипучим, але своїм.

Телефон дзвонив рідко. Вона змінила номер. Єгор, звісно, дізнався його через Свєту, але дзвонив уже нечасто.

Сьогодні він приїхав.

Чорний блискучий позашляховик виглядав чужорідно на їхній скромній вулиці.

Єгор вийшов із машини. Він схуд, осунувся. Дороге пальто замінила дорога куртка.

Він стояв біля хвіртки, не наважуючись увійти.

Вадим перестав стукати молотком.
— Лєно? — тихо спитав він.
— Я сама, — відповіла вона й повільно підійшла до хвіртки.

— Мамо.

Його голос був інший — без холоду, без «раціональності», у ньому чулося виснаження.
— Здрастуй, Єгоре.

— Я… я привіз. Ось. Це твій аванс. Той, що я вносив. Я його забрав.

Він простягнув їй конверт.

Вона не взяла.

— Це твої гроші, Єгоре. Ти їх вніс — ти їх і забрав.

— Мам, годі. Будь ласка.

— Годі чого?

— Усього цього. Цієї дачі. Цього… покарання. Я все зрозумів. Я був неправий.

Він стояв, чекав. Він прийшов по прощення.

— Ти зрозумів? — вона подивилася прямо в очі. — Що саме зрозумів, Єгоре?

— Що не можна було так… із пансионатом. Це була помилка.

Вона повільно похитала головою.

— Пансионат — це було не початком, Єгоре. Це був кінець.

— Мам, я тоді не міг відповісти! Я був на нараді!

— Ти завжди на нараді, Єгоре. Все своє життя. А я завжди — на телефоні.

Він мовчав.

— Я… я зробив ремонт у квартирі. У твоїй кімнаті. Все, як ти хотіла.

Вона гірко всміхнулася.

— Це твоя квартира, Єгоре. Ти так і не зрозумів. Вона твоя. Ти отримав те, чого прагнув.

— Я не цього хотів! — він майже вигукнув.

— А чого ж ти хотів? Щоб у тебе була і квартира, і мати, яка сидить у «Золотій Осені» й не заважає? Щоб можна було навідуватися з дорогими фруктами раз на тиждень?

Він опустив голову.

— Я не знаю…

— А я знаю. Ти хотів бути вільним. Ти ним став.

Олена Сергіївна розвернулася, щоб піти.

— Мамо! — він схопив її за руку.

Вона повільно звільнила долоню.

— Не торкайся мене.

Він відступив.

— Я… Я телефонуватиму.

— Дзвони, — спокійно відповіла вона. — Тільки врахуй: я можу бути зайнята.

Вона пішла до дому, спираючись на тростину.

Єгор дивився їй услід — на цю пряму, непохитну спину.