Завжди було цікаво, що змусило керівництво заводу ім. Сталіна розробити «150-й» ЗІС. Причому відстоювати цю машину на всіх рівнях міністерств і відомств. І, зрештою, запустити її у серійне виробництво в 1947 році, а вже через десять років, у 1957-му, без проблем від неї відмовитися. Якщо уважно розглянути історію створення першого середньотоннажного вантажівки, можна сказати, що автомобіль став результатом постійних суперечок між КБ та керівництвом заводу.
Це був ЗІС-15 – по суті, нове покоління ЗІС-5, яке кілька разів модернізували. Але в країну почали завозити американські «Студебекери». Було очевидно, що найкраще рішення – використати готовий закордонний зразок. Таким прототипом став американський International KP11. Його скопіювали дуже старанно, включаючи конструкцію і загальні обриси кабіни.
Відмінності, звичайно, були, але здебільшого косметичні й пов’язані з умовами роботи водія. Тобто, комфорт був навіть гіршим, ніж у ЗІС-5. Американські машини мали підкапотний ліхтар, що дозволяв легко працювати з двигуном у темряві, а також хорошу пічку, повстяне утеплення кабіни і м’яке сидіння. У ЗІС-150 із цих зручностей залишилося лише сидіння, та й те було доволі жорстким. Проблеми були і з ущільненням вікон, великими щілинами в дверях, а акумулятор водіям доводилося ховати прямо в салон. Кабіна ж мала дерев’яний каркас, обшитий металевими листами.
Далі було ще цікавіше. Перший зразок ЗІС-150, виготовлений майже вручну, був готовий у 1944 році. Сталін тоді поставив завдання створити середньотоннажну вантажівку, не гіршу за американські аналоги. Адже було зрозуміло, що «Студебекери» доведеться повернути, а замінити їх нічим. Було урочисто обіцяно зробити машину за два роки.
Але ніхто не врахував, що зовнішні обставини фактично паралізували роботу КБ. Головного конструктора Є.В. Важинського арештували, деякі інженери самі покинули завод. Залишилися тільки ветерани та молоді спеціалісти. Тому перший ЗІС-150, фактично копія американського прототипу, зупинили через брак технологій і виробничого обладнання. Під тиском керівництва заводу КБ почало змінювати конструкцію: дещо прибирали, замінювали на вузли радянського виробництва. Атмосфера була напруженою – колективу постійно доводилося виправдовуватися перед партійним керівництвом за свої рішення. У результаті наступний прототип, створений у 1945 році, наполовину складався з радянських деталей, а наполовину – з американських вузлів, вироблених кустарним способом у цехах заводу.
Другий варіант ЗІС-150 отримав двигун об’ємом 5,5 л потужністю 90 к.с. Розхід пального становив 29 л на 100 км, а максимальна швидкість – 80 км/год, але на практиці більше 70 км/год водії боялися розганятися. Проблема була у карданному валу. У «американця» стояли два карданні вали з проміжною опорою, у ЗІС-150 – один, але надто довгий, що викликало сильну вібрацію на високих швидкостях.
На фінальних випробуваннях у 1947 році машина була представлена державній комісії. Особливо сподобалися масивні колеса, які водії згодом часто лаяли – замінити таке колесо самотужки було надзвичайно складно. Крім того, ЗІС-150 був дуже холодним і продувався з усіх боків, а пічку отримав лише перед зняттям з конвеєра у 1956 році. Двигун, у принципі, був непоганим, але мав спрощений радянський карбюратор. У 1950 році карбюратор та впускний колектор замінили, але це не дало значного покращення.
Основний недолік ЗІС-150 – складне управління і висока аварійність через низьку якість збірки. Завод ЗІС отримував величезну кількість скарг на автомобілі, але виправлення недоліків просувалося дуже повільно.
Конструкторський колектив заводу ЗІС, пізніше перейменованого на ЗІЛ, поступово виправляв проблеми. У 1955 році з’явилися модифікації ЗІС-150П, а також був готовий прототип кардинально оновленого ЗІС-151 – одного з найкращих радянських вантажівок цієї марки. Якість збірки покращилася, але продовжувати випуск ЗІС-150 не стали. Частину виробництва передали до Кутаїсі для місцевої збірки вантажівок. А у 1957 році модель повністю замінили на ЗІС-162.
