Радянський пасажир, сідаючи в автобус, рідко замислювався про швидкість. Головне було одне — щоб довезли до місця. Та інженери мислили ширше. У часи, коли власне авто вважалося розкішшю, а міжміські траси лише формувалися, поява швидких автобусів стала справжнім технологічним проривом.
У 1970–1980-х роках на дорогах СРСР все частіше з’являлися білі автобуси з червоними смугами, привезені з Угорщини. Ikarus-250 швидко завоював симпатії пасажирів не лише комфортом, а й динамікою. Для важкої машини масою близько 16 тонн швидкість понад 100 км/год виглядала вражаюче.
Серцем автобуса був шестициліндровий дизель RABA-MAN. Перші версії розвивали близько 192 к.с., але угорські інженери постійно вдосконалювали агрегат. Уже на початку 80-х потужність підняли до 220, а згодом і до 280 кінських сил. У такому виконанні модифікація 250.58 впевнено розганялася до 113 км/год, а найбільш форсовані варіанти могли досягати і 120 км/год.
Переважна більшість цих автобусів — майже 90 % — постачалася саме до СРСР. У період з 1971 по 2003 рік було випущено близько 130 тисяч машин. Усередині пасажирів чекали м’які крісла авіаційного типу з відкидними спинками, а бічні багажні відсіки вміщували понад 10 кубометрів речей.
ЛАЗ-699 створювався як туристичний флагман. Перший дослідний зразок під назвою «Карпати» з’явився ще у 1960 році та вразив сучасників рівнем оснащення. Холодильник, термоблок, гардероб, навіть туалет — для того часу це було майже фантастикою. І при цьому автобус не повз трасою, а йшов упевнено і швидко.
З двигуном ЗІЛ-375 об’ємом 7 літрів і потужністю 180 к.с. львівський лайнер розганявся до 102 км/год, що робило його одним із найшвидших міжміських автобусів радянського виробництва. До 60 км/год машина набирала швидкість приблизно за 37 секунд — цілком гідний результат для 13-тонного гіганта.
Крейсерська швидкість трималася в межах 80–90 км/год, дозволяючи впевнено рухатися магістралями. Салон на 41 пасажира оснащувався регульованими сидіннями з підголівниками, а над кожним місцем були індивідуальні вентиляційні дефлектори та освітлення. Наймасовішою стала серія ЛАЗ-699Р, яку випускали з 1978 по 2002 рік.
ЗІЛ-127 з’явився у 1955 році й став першим повноцінним міжміським автобусом СРСР. Його зовнішність явно навіювала асоціації з американськими лайнерами: гофровані алюмінієві боковини, хромовані деталі, футуристичні лінії. У народі автобус швидко отримав прізвиська «реактивний» і «король траси».
Технічно машина могла розвивати до 111 км/год, але офіційно швидкість обмежили 95 км/год — і це все одно було рекордом для середини 50-х. Дизель ЯАЗ-М206Д потужністю 180 к.с. розмістили ззаду, завдяки чому в салоні було тихіше і менше вихлопних газів. Тридцять два пасажири сиділи в комфортних кріслах з регулюванням спинок.
Над лобовим склом встановили потужний прожектор, який освітлював дорогу на 200 метрів уперед. У салоні були радіо, годинник і навіть термометр. Один із автобусів Сімферопольського автопарку без капітального ремонту пройшов 2,5 мільйона кілометрів — результат, який так і не вдалося перевершити.
Випуск ЗІЛ-127 припинили у 1961 році, зібравши лише 851 екземпляр. Завод зосередився на вантажівках ЗІЛ-130, а міжміські маршрути поступово перейшли до угорських Ikarus і львівських ЛАЗів.
ПАЗ-672 не претендував на рекорди швидкості, але для автобуса малого класу 80 км/год були цілком пристойним показником. Павловський завод випускав ці машини з 1967 по 1989 рік для приміських і районних маршрутів.
Під капотом працював бензиновий V8 ГАЗ об’ємом 4,25 літра і потужністю 115 к.с. Салон розраховувався на 23 сидячі місця, а загальна місткість доходила до 45 пасажирів. Витрата пального близько 20,5 л на 100 км вважалася доволі помірною.
Конструктивною особливістю була задня дверця для завантаження нош, тому «Пазик» часто використовували як санітарний транспорт або навіть катафалк. Автобуси славилися надійністю та добре прогрітим салоном узимку.
ЛіАЗ-677 не міг похвалитися жвавою динамікою — максимальна швидкість становила близько 70 км/год. Проте для міського автобуса цього було достатньо. Натомість саме ця модель стала справжнім символом епохи: з 1967 по 1994 рік виготовили близько 200 тисяч машин.
Автобус перевозив до 110 пасажирів, хоча сидячих місць було лише 25. У години пік салон заповнювали вщерть, через що він отримав прізвисько «скотовоз». Інша назва — «лунохід» — з’явилася завдяки м’якій пневматичній підвісці.
V-подібний восьмициліндровий двигун ЗІЛ-509 об’ємом 7 літрів і потужністю 175–180 к.с. працював у парі з двоступеневою автоматичною коробкою передач. До 60 км/год автобус розганявся майже за 47 секунд. Зате водії цінували комфорт: не потрібно було постійно працювати зчепленням, а гідропідсилювач значно полегшував керування.
Витрата пального лякала — до 35 літрів на сотню при швидкості 40 км/год. Двигун грівся поруч із водієм, улітку в кабіні було задушливо, а на підйомах автобус важко тягнувся вгору. Проте простота конструкції та витривалість часто переважували всі ці недоліки.
