Якби камера не записувала, ніхто б не повірив, що зробили зі мною багаті свати через мій дешевий пуховик. Вони виставили мене на мороз і сміялися — а потім… вони навіть не здогадувалися, хто приїде за мною на чорному лімузині…
Ми під’їжджали до елітного котеджного містечка «Срібний Бір», коли Ігор вкотре нервово поправив краватку й приглушив музику в машині.
— Лєно, я тебе дуже прошу, — почав він, не дивлячись на мене. — Не згадуй про свої теплиці. І про те, що ти сама розвозиш замовлення клієнтам, теж не треба. Мама цього не зрозуміє. Скажи просто: «Керую дизайнерською студією». Звучить солідно.
Я сумно всміхнулася, дивлячись на триметрові паркани, що пропливали за вікном.
— Ігорю, я не соромлюся своєї роботи. Я вирощую рідкісні сорти троянд і гортензій. У мене троє людей у підпорядкуванні. Я чесно заробляю свої гроші.
— Я знаю, кохана, знаю, — він накрив мою руку своєю долонею, але пальці в нього були вологі від хвилювання. — Та ти ж знаєш моїх батьків. Для них ручна праця — це тавро. Вони живуть в іншому світі. Просто підіграй мені сьогодні, добре? Заради нашого майбутнього.
Я зітхнула й кивнула. Заради Ігоря я була готова витримати один вечір. Ми були разом два роки, і він здавався мені ідеальним: турботливим, розумним, начитаним. Єдиним його недоліком була патологічна залежність від думки сім’ї. Але я сподівалася, що з часом моя любов додасть йому впевненості.
Особняк батьків Ігоря нагадував не житловий будинок, а декорацію до фільму про життя монархів. Величезний, з червоної цегли, з колонами й кованими балконами, він нависав над нами, мов хижа птаха. У вікнах горіло тепле світло, але від цього виду мені стало тільки холодніше.
Біля масивних дубових дверей нас зустріла не господиня, а хатня робітниця Люда — жінка з вічно стиснутими губами й чіпким, оцінювальним поглядом.
— Одягніть бахіли, — сухо кинула вона, навіть не привітавшись. — Паркет щойно натерли.
— Людо, це ж Лєна, моя наречена, — спробував заперечити Ігор. — Навіщо бахіли? Ми ж роззуємось.
— Розпорядження Регіни Павлівни, — відрубала домробітниця, простягаючи нам сині поліетиленові чохли, у яких зазвичай ходять у районній поліклініці.
Я мовчки натягнула бахіли поверх своїх замшевих чобіт. Приниження почалося з порога. Ми пройшли у величезний хол, де пахло дорогою шкірою, хвоєю і якоюсь стерильною чистотою.
— А, з’явилися! — пролунав дзвінкий голос із широких мармурових сходів.
Регiна Павлівна спускалася до нас повільно, смакуючи мить. На ній була вечірня сукня кольору шампанського, розшита кристалами, що ловили світло люстри й відкидали відблиски на стіни. Їй було за п’ятдесят, але завдяки старанням косметологів і хірургів вона виглядала як застигла воскова лялька — красива, але лячно нежива.
— Добрий вечір, Регіно Павлівно! З прийдешнім! — я всміхнулася якнайщиріше, простягаючи гарно запакований пакунок.
Вона зупинилася на останній сходинці, не роблячи кроку ближче.
— Здрастуй, дитино. Ігорю, поправ комір, у тебе вигляд, ніби тебе душили.
Вона перевела погляд на мій пакунок.
— Що це? Знову… натурпродукт?
— Це варення з лісової суниці, я сама збирала влітку, і скатертина. Ручна вишивка, гладдю, — гордо відповіла я.
Регiна Павлівна гидливо зморщила ніс, ніби я запропонувала їй дохлого щура.
— Людо! — гукнула вона, не озираючись. — Забери це. Віднеси в комору для персоналу. Або ні, краще одразу на веранду, там прохолодно. Боюся, банки можуть вибухнути й зіпсувати мені інтер’єр.
Ігор мовчав. Я відчула, як усередині закипає образа, але стрималася.
— І зніміть ці жахливі сині мішки з ніг, — махнула рукою господиня. — Ви псуєте мені естетику холу. Лєночко, сподіваюся, в тебе є змінне взуття? Туфлі на шпильці по моєму паркету суворо заборонені.
— У мене туфлі на стійкому підборі, — тихо сказала я, знімаючи чоботи.
— Ну звісно, — хмикнула вона. — «Стійкий підбір» — це так… практично. Як і все у твоєму житті, гадаю. Проходьте до вітальні. Батько вже там, дивиться котирування акцій, у нього настрій не дуже, тож постарайся не базікати дурниць.
У вітальні, що нагадувала тронну залу, біля каміна сидів Віктор Сергійович. Огрядний чоловік із важким поглядом — він навіть не відірвався від планшета, коли ми зайшли.
— Тату, привіт! — бадьоро почав Ігор.
— Угу, — буркнув батько. — Долар скаче. Знову постачання обладнання зупиняться. А тут ви ще… зі своїм святом.
— Вікторе, не будь букою, — Регiна Павлівна граційно опустилася в крісло, розправивши складки сукні. — У нас гості. Лєна приїхала зі своєї… як там її… Грязівки?
— Із Сосновки, — поправила я, відчуваючи, як палають щоки. — Селище міського типу Сосновка.
— Яка різниця, — відмахнулася вона. — Головне, що ти вибралася до нас. Напевно, довго збирала на квиток до міста? Чи Ігор оплатив таксі?
— У мене своя машина, — твердо сказала я. — І бізнес, який дозволяє мені не рахувати копійки на проїзд.
Віктор Сергійович нарешті підняв очі. У них читалася насмішка.
— Бізнес? Це ті грядки з кропом? Ну-ну. Масштабно. Мислиш глобально, дівчинко. І скільки ж твій холдинг приніс цього кварталу? Вистачить на нову сумочку, чи доведеться в Ігоря випрошувати?
— Тату, ну навіщо ти так, — мляво заступився Ігор, сідаючи поруч зі мною на диван, але відсуваючись на безпечну відстань. — Лєна молодець, вона старається.
— Старається — це коли отримуєш MBA у Лондоні, — відрізала Регiна Павлівна. — А копатися в землі — це, синочку, агрономія. Або, простіше кажучи, селянська праця. Це в генах. До речі, Лєно, ти не могла б не торкатися оббивки дивана? У тебе, здається, руки в кремі, можуть лишитися жирні плями. Це італійський оксамит, він дуже примхливий.
Уся наступна година минула в такому ж ключі. Мене розглядали як екзотичну комаху, що випадково залетіла в стерильну лабораторію. Оцінювали мою сукню («скромненько, але чисто»), зачіску («натуральний колір зараз не в моді, люба, це виглядає як недоглянутість»), манікюр («короткі нігті? Ах так, із землею ж незручно з довгими»).
Я трималася з останніх сил. Дивилася на Ігоря, шукаючи підтримки, але він перетворився на маленького хлопчика. Він хихикав над жартами матері, підтакував батькові й старанно уникав мого погляду. У цьому домі він не був чоловіком — він був «спадкоємцем», «синочком», зручним аксесуаром своїх владних батьків.
Ближче до десятої вечора почали збиратися гості. Це були партнери Віктора Сергійовича по бізнесу, подруги Регіни зі світського кола та їхні «золоті» діти. Дім наповнився шумом, дзвоном келихів і запахом дорогих сигар.
Мене нікому не представляли. Якщо хтось запитував, хто ця дівчина в синій сукні, Регiна Павлівна недбало кидала: «А, це знайома Ігоря, інколи нам допомагає». Слово «наречена» було під забороною. Я почувалася невидимкою, примарою, яка випадково матеріалізувалася на чужому святі життя.
Але найстрашніше було попереду. Серед гостей з’явилася Вероніка — донька якогось нафтового магната, висока блондинка в сукні від Dior. Вона поводилася так, ніби цей дім уже належить їй. І, що найгірше, Регiна Павлівна одразу посадила її поруч з Ігорем.
— Ігорчику, ти пам’ятаєш Вероніку? Ви ж у дитинстві в одній пісочниці гралися! — щебетала мати. — Дивися, яка красуня виросла! Вероніко, розкажи Ігореві про своє стажування в Парижі. Йому буде так цікаво, а то він зовсім закис у своїй юриспруденції.
Ігор ожив. Він із цікавістю слухав Вероніку, сміявся з її жартів, підливав їй шампанське. А я сиділа навпроти, стискаючи в руці келих із теплою мінералкою, і розуміла: мене тут не просто не люблять. Мене тут стирають. Методично й жорстоко викреслюють із життя Ігоря, показуючи йому «правильну» картинку.
— А ви, дівчино, чим займаєтеся? — ліниво спитала мене Вероніка, помітивши мій пильний погляд. — Теж десь стажувалися?
— Я працюю в Україні… точніше, у себе вдома, — відповіла я. — Створюю сади.
— Садівниця? — вона розсміялася, і цей сміх підхопили інші. — Ой, як автентично! Регіно Павлівно, у вас тепер є власний садівник? Можна зекономити на персоналі!
За столом гримнув регіт. Ігор теж усміхнувся — винувато, але усміхнувся. У цю мить я зрозуміла: справа не в батьках. Справа в ньому. Він зрадив мене не зараз, а тоді, коли дозволив матері назвати мене «знайомою».
— Ну що ви, Вероніко, — голосно сказала Регiна Павлівна, постукавши виделкою по келиху, закликаючи до тиші. — Не треба сміятися з Лєночки. Праця шляхетнішає. І, до речі, ми підготували подарунки! Скоро північ, час вручати сюрпризи!
Її очі горіли недобрим вогнем. Я відчула, як по спині пробіг холод. Це був погляд хижака перед стрибком.
Після бою курантів, коли відгриміли тости «за процвітання» і «за примноження капіталів», почалася церемонія вручення подарунків. Це скидалося на змагання: хто витратив більше. Віктор Сергійович подарував дружині ключі від вілли в Іспанії. Регiна Павлівна вручила чоловікові антикварну рушницю XIX століття. Ігореві дісталися акції якоїсь перспективної компанії.
Усі ахали й захоплювалися. Вероніка отримала від батьків Ігоря кольє з діамантами — «як майбутній доньці», багатозначно натякнула Регiна.
Настала моя черга. Я дістала свій скромний пакунок. Там, окрім скатертини, яку вже «заслали» на веранду, був рідкісний альбом з мистецтва для Регіни Павлівни та колекційна перова ручка для Віктора Сергійовича. Я витратила на них значну частину своїх заощаджень, бажаючи догодити.
— О, подарунки від нашої Попелюшки! — проголосила Регiна Павлівна, беручи альбом двома пальцями. Вона навіть не відкрила його. — Книжка? Як мило. Ти, певно, вважаєш, що нам бракує освіти?
— Це рідкісне видання про імпресіоністів, — тихо сказала я.
— Поставимо в бібліотеку, — байдуже кинув Віктор Сергійович, крутячи ручку в руках. — Я звик писати «Паркером», але дякую за спробу.
Ігор сидів, втупившись у тарілку. Йому було соромно, я бачила це, але страх перед батьками був сильніший за сором.
— А тепер, Лєночко, мій подарунок тобі! — голос Регіни Павлівни задзвенів від передчуття. — Я довго думала. Що подарувати дівчині, яка так прагне… увійти у вище товариство, але водночас так міцно тримається за свої корені? Я вирішила бути практичною. Я хочу подарувати тобі інструмент, який допоможе зрозуміти твоє справжнє призначення в цьому домі.
Вона плеснула в долоні. Двері розчинилися, і Люда з усмішкою внесла довгий предмет, загорнутий у золоту обгортку з величезним червоним бантом.
Гості притихли. Вероніка подалася вперед із цікавістю. Ігор підняв голову — в його очах майнув переляк.
— Мамо, що це? — спитав він.
— Тсс, не псуй сюрприз! Лєно, відкрий!
Я підвелася. Ноги були ватяні. Я підійшла до Люди, яка тримала той предмет, мов прапор. Повільно потягнула за стрічку. Папір упав на підлогу.
То була швабра.
Не проста, звісно. Дорога, німецька, з навороченою системою віджиму й телескопічною ручкою. Але це була швабра. Найпринизливіший символ, який тільки можна було вигадати.
До ручки була прикріплена листівка. Я машинально прочитала вголос, бо в кімнаті стояла мертва тиша:
«Чистота — запорука здоров’я. Почни з прибирання у своїй голові, дитино. А якщо не вийде стати дружиною — гарна прибиральниця нам завжди потрібна. Місце вакантне».
Спочатку — тиша. Секунда, друга. А потім вітальня вибухнула реготом. Сміялася Вероніка, закинувши голову. Сміявся Віктор Сергійович, витираючи сльози розчулення. Сміялися гості, тицяючи пальцями.
— Браво, Регіно! — вигукнув хтось. — Тонко! Дуже тонко!
Я подивилася на Ігоря. Це був мій останній шанс, остання надія. Якби він зараз підвівся, перевернув стіл, накричав на матір, вивів мене звідси…
Ігор глянув на мене, потім — на матір, що реготала, потім — на Вероніку. І… криво всміхнувся.
— Ну, мамо, ти даєш… У тебе своєрідний гумор, — промимрив він, намагаючись згладити ситуацію, але фактично приєднуючись до них. — Лєно, не ображайся, це ж жарт. Новорічний жарт!
Усередині мене щось обірвалося. Ніби луснула туга пружина, яка тримала мене всі ці два роки. Біль, образа, приниження — усе це раптом зникло, поступившись місцем крижаному спокою.
Я взяла швабру в руки. Зважила. Вона була важка.
— Жарт, кажеш? — мій голос прозвучав несподівано гучно й твердо, перекриваючи сміх.
Я підійшла до столу, де сиділа Регiна Павлівна. Вона перестала сміятися, побачивши моє обличчя. У ньому вже не було страху.
— Знаєте, Регіно Павлівно, — сказала я, дивлячись їй просто в очі. — Ви маєте рацію. Бруду тут справді багато. Але, на жаль, ця швабра не допоможе вичистити те, що у вас усередині. Гниль душі не відмивається.
Я з розмаху опустила швабру. Не на неї, ні. Я встромила її у величезний святковий торт, що стояв у центрі столу. Крем, бісквіт і ягоди бризнули в усі боки — на сукню Вероніки, на смокінг Віктора Сергійовича, на ідеальну зачіску Регіни.
— Ой! — зойкнула Вероніка.
— Ти що витворяєш?! — заревів Віктор Сергійович, схоплюючись.
— Прибираюся, — холодно кинула я. — З вашого життя.
Я повернулася до Ігоря. Він сидів із роззявленим ротом, у кремі.
— А ти… Ти не чоловік, Ігорю. Ти просто мамин гаманець на ніжках. Я повертаю тобі твою обручку. Купи на неї собі трохи совісті. Хоча навряд чи вистачить.
Я зірвала каблучку з пальця й жбурнула її в келих із шампанським. Дзень! Звук був чистим і остаточним.
— Геть!!! — заверещала Регiна Павлівна, струшуючи крем з діамантів. — Викиньте цю психопатку! Охорона!
— Не турбуйтеся, — я розвернулася на підборах. — Я сама знайду вихід. І повірте, повітря там чистіше, ніж тут.
Я не пішла в гардеробну по пуховик. Я знала, що Люда тягнутиме час, що мене можуть затримати, почати обшукувати. Мені треба було тікати. Негайно.
Я вискочила через парадні двері просто в морозну ніч. На мені була лише тонка синя сукня.
Двері за мною грюкнули важким стуком. Я лишилася сама. Темрява, сніг і мінус двадцять.
Я побігла до воріт. Адреналін грів кров перші дві хвилини. Я проминула пост охорони — сонний охоронець навіть не встиг зреагувати, побачивши дівчину без верхнього одягу. Я вибігла за межі містечка на трасу.
І тут навалився холод. Він вчепився в плечі крижаними пазурами, скував ноги, перехопив подих. Ейфорія від учинку зникла, накрив тваринний жах. Я була одна, посеред лісу, на порожній дорозі, у новорічну ніч. Телефона нема (лишився в сумочці в передпокої), грошей нема.
Я пройшла, мабуть, метрів двісті. Ноги в туфлях заніміли, я їх майже не відчувала. Зуби вибивали дріб. Сльози миттєво замерзали на віях, зліплюючи очі.
— Дурна… Яка ж я дурна… — шепотіла я. — Померла гордою, замерзла в заметі…
Сили скінчилися раптово. Я перечепилася й упала на коліна просто в снігову кашу на узбіччі. Підвестися вже не змогла. Тіло перестало слухатися. Мене почало хилити в сон — вірна ознака переохолодження. «Ось і все, — подумала я відсторонено. — Зараз засну — і стане тепло».
У ту ж мить темряву розітнув сліпучий промінь фар.
Я навіть не підвела голови. Мені було байдуже. Нехай зіб’ють.
Та автомобіль зупинився за кілька метрів від мене. Я почула не вереск гальм дешевої легковички, а глухий, впевнений гул потужного двигуна. Грюкнули двері. Сніг заскрипів під швидкими кроками.
— Лєно?! Господи, Лєно, це ти?
Голос був знайомий, ніби з іншого, світлого й щасливого життя. Мене підхопили сильні руки й різким рухом витягли зі снігового замету. На плечі накинули щось велике, тепле, з запахом дорогого тютюну й кашеміру.
Я насилу розплющила змерзлі повіки.
Переді мною стояв дядько Міша — Михайло Андрійович Воронов. Людина-скеля, легенда.
У дев’яності він був таким самим простим хлопцем, як і мій тато. Вони разом служили, потім пробували займатися бізнесом. Тато загинув, прикривши його собою під час розбірок. Дядько Міша вижив. Він піднявся, став олігархом, власником заводів, але ніколи про нас не забував. Він оплатив моє навчання, допомагав мамі. А я завжди просила не втручатися в моє особисте життя — хотіла всього досягти сама. Я приховувала цей зв’язок, вважаючи, що хизуватися знайомствами — негідно.
— Дядьку Мішо… — прохрипіла я, уткнувшись обличчям у його пальто. — Вони… швабру… вигнали…
Обличчя Воронова, зазвичай спокійне й іронічне, перекосила лють. Його сірі, холодні, мов сталь, очі потемніли.
— Хто? — коротко запитав він, притискаючи мене до себе, ніби намагаючись зігріти власним теплом. — У тому будинку з колонами? Куди ти до нареченого поїхала?
Я мовчки кивнула. Мене била сильна дрож.
— Сідай у машину. Швидко.
Він посадив мене на заднє сидіння свого броньованого «Ауруса». Усередині було тепло, майже нереально тепло. Водій, побачивши мій стан, одразу ввімкнув обігрів на максимум.
— Михайле Андрійовичу, до лікарні? — запитав він.
— Ні, — різко відповів Воронов. — Лєна міцна, відігріється. Спершу — візит ввічливості. Розвертайся.
— Дядьку Мішо, не треба… — прошепотіла я. — Поїхали додому.
Він повернувся до мене, взяв мої крижані долоні у свої великі теплі руки й почав розтирати.
— Лєночко, ти донька мого побратима. Ти моя кров, хоч і не рідна. Якщо хтось посмів виставити тебе на мороз, як собаку, — він має відповісти. Я їх не битиму. Я зроблю гірше. Я подивлюся їм у вічі.
Ми під’їхали до воріт котеджного містечка. Охорона, побачивши урядові номери та машину супроводу з маячками, підняла шлагбаум ще до того, як встигла щось спитати. Ми заїхали просто у двір особняка батьків Ігоря.
Воронов вийшов першим. Я, закутана в його пальто, що волочилося по землі, вийшла слідом. Ноги ще погано слухалися, але страх зник. За спиною дядька Міші я почувалася, як за кам’яною стіною.
Його охорона — двоє мовчазних велетнів — просто розчинила двері, не обтяжуючись дзвінками.
Ми увійшли до холу. Люда, побачивши нас, впустила тацю з брудним посудом. Дзвін розбитого кришталю став першим акордом нашої появи.
У вітальні ще намагалися веселитися, хоча настрій після мого вчинку був зіпсований. Віктор Сергійович щось гучно доводив гостям, Регіна Павлівна нервово курила тонку сигарету.
Коли ми зайшли, музика стихла.
Спершу вони побачили мене — розпатлану, в чоловічому пальті. Регіна вже відкрила рота, щоб видати чергову гидоту, але в світло люстри ступив Воронов.
Ефект був, мов вибух.
Віктор Сергійович зблід до синяви. Він упізнав його. У світі великого бізнесу Михайла Воронова знали всі. Це була людина, яка одним дзвінком могла зруйнувати кар’єру, закрити банк або збанкрутувати завод. Холдинг, у якому працював батько Ігоря, опосередковано належав структурам Воронова. Для Віктора Сергійовича це було явлення Зевса.
— Михайле… Андрійовичу? — прохрипів він, підводячись і перекидаючи стілець. — Ви… як ви тут? Яка честь…
Регіна Павлівна застигла з сигаретою, обсипаючи сукню попелом. Вона теж усе зрозуміла. Гості притихли, втиснувшись у дивани.
Воронов нічого не відповів. Він повільно пройшов у центр кімнати, хрумтя уламками посуду — чи то надій. Окинув поглядом стіл, залитий кремом, переляканого Ігоря, заціпенілу Вероніку. Його погляд зупинився на швабрі, що валялася в калюжі шампанського.
— Цікавий предмет інтер’єру, — тихо мовив він. Його спокійний голос лякав більше за крик. — Це ваш родинний герб?
— Це… це непорозуміння… — забелькотів Віктор Сергійович. — Ми жартували. Новий рік…
Воронов підійшов до мене й обійняв за плечі.
— Ви вигнали мою хрещеницю. Мою доньку. На мороз. У мінус двадцять. В одному платті. І ви називаєте це жартом?
Тиша в кімнаті стала дзвінкою. Очі Регіни Павлівни розширилися від жаху.
— Хрещеницю? — прошепотіла вона. — Але ж вона… казала, що з села… що теплиці…
— Вона казала правду, — жорстко відповів Воронов. — Лєна — чесна людина. Вона не вихваляється грошима мого фонду, яким керує. Вона сама збудувала свій бізнес. Вона хотіла, щоб її любили за душу, а не за мої активи. Але ви, як я бачу, в душах не розбираєтесь. Ви фахівці зі швабр.
Він перевів погляд на Ігоря. Той згорбився, намагаючись злитися з оббивкою дивана.
— А ти, наречений… — Воронов криво всміхнувся. — Я про тебе довідувався. Думав, нормальний хлопець. Виявилося — ганчірка. Ти дозволив принижувати жінку, яка тебе любила. Ти не вартий навіть бруду на її туфлях.
— Я… я хотів піти за нею… — пискнув Ігор.
— Мовчати! — рикнув Воронов так, що задзвеніло скло в серванті. — Слухайте уважно. Вікторе, завтра ж пишеш заяву за власним бажанням. У моїх структурах такі люди не працюють. І я подбаю, щоб тебе не взяли навіть сторожем. Твоя репутація закінчилась сьогодні.
Віктор Сергійович осів на підлогу, хапаючись за серце. Регіна Павлівна розридалася, розмазуючи туш.
— Михайле Андрійовичу, благаю! У нас кредити, іпотека, лізинг! Ми все втратимо! Лєночко, скажи йому! Ми ж родина!
Я подивилася на них. Ще годину тому ці люди здавалися мені небожителями. Тепер переді мною були налякані, жалюгідні обивателі, готові повзати заради комфорту.
— Ви мене не прийняли, — тихо сказала я. — Ви намагалися мене зламати. Дядьку Мішо, поїхали. Тут смердить.
Воронов кивнув.
— Почули пані? Свято закінчене. І так, швабру залиште собі. Вона вам знадобиться. Прислугу ви більше не потягнете. Доведеться мити підлогу самим. Кажуть, праця облагоражує. Перевіримо.
Ми розвернулися й пішли. Ніхто не насмілився нас зупинити. Гості поспіхом збирали речі, намагаючись зникнути, щоб не стати частиною падіння цієї родини.
Ми сіли в машину. Лише коли виїхали на трасу, мене відпустило. Я заплакала — не від болю, а від полегшення.
— Ну-ну, досить, — дядько Міша гладив мене по голові, як у дитинстві. — Усе позаду. Знаєш, я давно хотів подарувати тобі квартиру в центрі. Чекав слушної нагоди. Думаю, це вона — нове життя. А на першому поверсі є чудове приміщення під твою квіткову студію. Годі мерзнути.
Я всміхнулася крізь сльози.
— Дякую. Але я сама…
— Сама, сама, — перебив він. — Ти в мене розумниця. Але іноді треба дозволити родині допомогти. Справжній родині.
Минуло шість місяців. Моя флористична студія «Олена» стала однією з наймодніших у місті. Я більше не мерзну в теплицях — я ними керую.
Нещодавно зателефонував незнайомий номер. Я почула п’яний голос Ігоря.
— Лєно… пробач… Батько спився, дім виставили на торги. Мама працює адміністраторкою в салоні, скандалить із клієнтами. Вероніка кинула мене за тиждень. Давай почнемо спочатку…
Я слухала мовчки. Мені було байдуже.
— Ігорю, — перебила я. — У мене зустріч. Замовлення на весільне оформлення. Мені ніколи.
Я завершила дзвінок і заблокувала номер. Навпроти мене сидів молодий архітектор, ми обговорювали проєкт зимового саду. Він дивився на мене з захопленням, не знаючи, чия я хрещениця і скільки в мене грошей. Він бачив лише мене. І, здається, мені це подобалося.
А швабру я таки купила. У свою нову квартиру. І підлогу тепер мию сама — із задоволенням. Бо в моєму домі чисто. І на підлозі, і в душі.
