Дзеркало в передпокої тепер відображало вже не звичного втомленого главу родини, а підмолодженого незнайомця, чиї спроби обдурити час виглядали майже гротескно.
Ігор раптом у свої п’ятдесят чотири вирішив, що попередні тридцять років були лише затягнутим чорновиком, який можна зім’яти й викинути, почавши все з чистого аркуша.
Він придбав абонемент у фітнес-клуб, куди ходив виключно заради сауни, і почав фарбувати скроні спеціальним тонувальним гелем, що залишав темні сліди на наволочках.
Зміни торкнулися не лише зовнішності: манери Ігоря стали різкими, а погляд — оцінювальним, ніби він постійно порівнював оточення з картинками з глянцевих журналів.
Олена спостерігала за цією метаморфозою з мовчазним подивом, наче дивилася на екзотичну й отруйну комаху, що випадково залетіла до їхньої квартири.
Того вечора Ігор збирався особливо ретельно, наспівуючи нав’язливий мотив і крутячись перед дзеркалом, мов підліток перед першим побаченням.
Нова сорочка, куплена без участі дружини, сиділа на ньому дещо затісно, безжально підкреслюючи намічений животик, який він вперто намагався втягнути.
Олена, витираючи руки кухонним рушником, підійшла ближче, відчуваючи, як від чоловіка тягне різким молодіжним парфумом, зовсім не відповідним його віку.
— Куди це ти так наряджаєшся, вечеря ж майже готова? — спокійно запитала вона, хоча прекрасно знала відповідь, яку почує.
— У мене ділова зустріч, партнери з філії приїхали, потрібно обговорити стратегію розвитку на квартал, — кинув він недбало, продовжуючи милуватися своїм відображенням.
Брехня висіла в повітрі, важка й липка, мов погано змите мило, адже ніяких партнерів у природі не існувало.
Була лише молода адміністраторка з автосалону, Крістіна, чиї захоплені коментарі в соцмережах змушували серце Ігоря битися в ритмі техно. Олена помітила, що комір його модної сорочки некрасиво завернувся всередину, псував ідеальність образу.
Звичним, відточеним за десятиліття рухом вона потягнулася, щоб поправити неслухняну тканину й повернути чоловікові охайний вигляд.
Її пальці ледь торкнулися його шиї, коли реакція Ігоря виявилася миттєвою й моторошно агресивною. Він відсахнувся, ніби його доторкнулися розпеченою праскою чи крижаною жабою, і з огидою відштовхнув її руку.
— Прибери свої старі руки! — вигукнув він, і його обличчя перекосилося від суміші роздратування й відрази. — Ти мені комір засмолиш, подивися на свої долоні — вони ж шершаві, як наждачка!
Олена завмерла, її рука повисла в повітрі, а слова чоловіка падали на підлогу, розбиваючись, як дешеве скло. Ігор продовжував струшувати невидимі порошинки з плеча, не помічаючи, як кожною фразою руйнує їхнє спільне минуле.
— Ти мені тканину затяжками зіпсуєш, як терка, чесне слово, — буркнув він, поправляючи зачіску. — Купи собі якийсь нормальний крем, неможливо ж до тебе торкатися.
Олена поглянула на свої руки: шкіра й справді була сухою, з дрібною сіткою зморщок і слідами недавньої роботи на грядках. Ці руки тридцять років прали його шкарпетки, прасували сорочки, пололи його улюблену дачу і чистили рибу, яку він із гордістю привозив з чергової риболовлі.
Ці самі руки втирали йому лікувальну мазь у спину, коли його скручував радикуліт, і жодного разу він не скаржився, що вони занадто шорсткі.
У ту мить у душі Олени не обвалився світ і не задзвеніли осколки, не настав і крижаний холод — просто прийшло кристально ясне усвідомлення: перед нею стоїть абсолютно чужа людина.
Той хлопець, із яким вони колись клеїли шпалери у першій орендованій квартирі та ділили одну котлету на двох, щез безповоротно. Залишився лише цей примхливий, старіючий нарцис, який соромиться її праці й вважає себе небесним подарунком.
— Вибач, — тихо промовила вона, рівним голосом, у якому не було ні натяку на тремтіння. — Я не хотіла зіпсувати твій «стратегічний» вигляд перед важливими партнерами.
Ігор самовдоволено хмикнув, задоволений тим, що так легко поставив дружину «на місце», і схопив ключі від машини.
— Гаразд, я побіг, не чекай, повернуся пізно, нарада може затягтися до ночі.
Він вискочив за двері, залишивши по собі шлейф нудотного парфуму й відчуття огиди. Олена лишилася стояти в передпокої, повільно проводячи пальцями по долоні, відчуваючи кожну нерівність шкіри.
Вона пішла на кухню, де на столі стояла банка, подарована зятем, — екстремально гострий перець «Carolina Reaper», перемелений у майже пудрову червону пилюку.
Зять, любитель пекучих експериментів, привіз цю спецію з відрядження, жартуючи, що це «зброя масового ураження», здатна пропалити стіл. Ігор тоді посміявся й похвалився, що «справжнього мужика перцем не злякаєш», і що він може їсти халапеньйо банками. Олена поглянула на банку, і на її губах з’явилася ледь помітна, тверда усмішка.
Вона пригадала, що Ігор у поспіху забув одягти свої «щасливі» труси, які заздалегідь приготував у ванній, і натягнув звичайні, буденні. Він був педантичним у питаннях зваблення і точно повернеться, аби переодягнутися, адже для Кристини треба бути «у всеозброєнні».
Більше того — на тумбочці лишився його гаманець, а це надійна ознака швидкого повернення.
Часу майже не було, але план у голові вже сформувався — чіткий і безжальний.
Олена діяла швидко й точно, без метушні, ніби хірург перед операцією. Вона дістала зі шафки під раковиною щільні гумові рукавички, у яких зазвичай мила сантехніку, і натягнула їх із глухим ляпком латексу.
Банка з отруйно-червоною пудрою опинилася в її руках; на етикетці був зображений череп у вогні — зараз це виглядало напрочуд доречно й символічно.
Олена ввійшла у ванну, де на пральній машині рівною стопкою лежало те саме «парадне» білизня — темно-сині шовкові боксери. Ігор придбав їх тиждень тому, з гордістю заявивши, що вони «дихаючі й анатомічні», хоч коштували ледве не половину Олениної пенсії.
Вона обережно вивернула боксери навиворіт і взяла щіпку «Carolina Reaper», стежачи, щоб не просипати жодної крупинки. Пил був майже невагомим, але Олена знала, яка диявольська сила прихована в цій червоній порції. Вона почала втирати порошок у шви ластовиці з тим самим старанням, з яким зазвичай втирала сіль у курку перед запіканням.
— Шершаві руки, кажеш? — прошепотіла вона, без жодної злості, лише холодний факт у голосі. — Що ж, перевіримо твою чутливість.
Порошок був мов невидимий диверсант: він всмоктувався в тканину, ховався у волокнах шовку, залишаючись зовсім непомітним.
Зовні нічого не змінилося — білизна лишалася гладенькою й синьою, але тепер це була справжня бомба уповільненої дії. Капсаїцин підступний: він не працює одразу — йому потрібні тепло, волога й тертя, щоб розкрити свій пекельний потенціал.
Олена струсила залишки, вивернула боксери назад і склала їх точно так, як вони лежали. Зняла рукавички, прибрала банку й устигла повернутися на кухню рівно за хвилину до того, як у замку повернувся ключ. Ігор увірвався до квартири, роздратований і запиханий, і одразу кинувся до тумбочки.
— Гаманець забув! І переодягнутися не встиг, чорт забирай цю метушню! — прокричав він, пролітаючи повз дружину.
За кілька хвилин він уже виходив із ванної, застібаючи ремінь, з виглядом «бойової готовності».
— Я полетів! — кинув він, навіть не поглянувши на Олену.
— Удачі на нараді, любий, — м’яко відповіла вона, майже лагідно. — Бережися там… раптом стане надто гаряче.
Ігор не вловив іронії — надто був зайнятий думками про вечір — і лише кивнув, грюкнувши дверима.
Олена підійшла до вікна й побачила, як чоловік сідає в машину, уявляючи, як скоро запуститься нещадна хімічна реакція. Уперше за весь вечір їй стало по-справжньому спокійно. Вона налила собі чаю й сіла в крісло, насолоджуючись тишею.
Ресторан «Венеція» славився пастою, приглушеним світлом і затишною атмосферою — ідеальною для таємних зустрічей. Ігор вибрав столик у найдальшому кутку, почуваючись героєм-коханцем. Навпроти сиділа Кристина — двадцять п’ять років, нарощені вії, глибоке декольте й дзвінкий сміх.
Вона заливалася сміхом над будь-якою його фразою, навіть над анекдотами, які він повторював уже втретє. Ігор почував себе переможцем життя, замовив найдорожче вино й стейк середньої прожарки, чекаючи на продовження вечора.
— Ви такий цікавий чоловік, Ігорю, — кокетливо сказала Кристина, накручуючи локон на палець. — З вами так спокійно й надійно, не те що з хлопцями мого віку, у яких в голові одні ігри.
Ігор розправив плечі, втягнув живіт і багатозначно всміхнувся.
— Досвід, Кристиночко. Досвід і смак до життя — ось що головне.
У ресторані було душно; кондиціонер працював погано — чи, можливо, це Ігор просто розхвилювався. Він відчув, як тоненька цівка поту сповзає спиною, а тіло починає «горіти». Спершу це скидалося на легке подразнення, ніби бірка від сорочки натирає делікатне місце.
Ігор непомітно посунувся на стільці, намагаючись зберегти спокій.
— Щось сталося? — запитала Кристина, роблячи ковток вина.
— Та ні… все гаразд… просто крісло якесь м’яке… — посміхнувся він, але посмішка вийшла жалюгідною.
Печіння наростало, перекидаючись у стадію «сиджу в кропиві без штанів».
Ігор намагався знайти зручну позу, рухався, зводив ноги, розводив їх — і все марно. Ставав лише гірше. Шовкова тканина, яка так щільно прилягала до гарячої шкіри, тепер відчувалася як наждак, просочений кислотою.
Кристина щось жваво розповідала про подорож у Туреччину, але Ігор уже нічого не чув. У вухах шуміла кров. У нижній частині тіла розпалювалося справжнє пекло. Здавалося, що під брюками живе колонія вогняних мурах.
Обличчя Ігоря наливалося багрянцем, піт котився градом. Він одним ковтком осушив склянку льодяної води, але це не допомогло.
— Тобі жарко? — насторожилася Кристина. — Ти червоний, може, тиск?
— Просто… душно… вентиляція… — прохрипів Ігор, відчуваючи сльози в очах.
Він вже не міг сидіти — почав підстрибувати, наче сидить на розпеченій плиті.
Біль захоплював його цілком. Про романтичні плани не могло бути й мови — єдиним бажанням було вирватися зі штанів і пірнути в крижану воду.
Але поруч не було ані води, ані рятівного холоду — лише ошелешена Кристина та повний зал відвідувачів.
— Ігорю, ти мене лякаєш, — сказала вона вже зовсім іншим, холодним тоном. — У тебе що, приступ?
— Мені… треба… вийти… негайно… — видавив він, хапаючись за стіл.
Він спробував підвестися красиво, але різкий спалах болю змусив його скрикнути. Він підхопився так різко, що стілець загуркотів об підлогу, привернувши погляди всіх довкола. Ігор стояв, широко розставивши ноги, дихаючи уривчасто, наче загнана кінь.
Йому здавалося, що його плавлять живцем.
— Я зараз! — вигукнув він у нікуди й кинувся до дверей туалету.
Походка в нього була дивною, смиканою, він мало не біг навшпиньках, намагаючись розчепірити ноги так, щоб тканина не торкалася шкіри, але фізично це було нереально.
У туалеті він тремтячими руками розстебнув ремінь, гарячково молячись усім можливим богам, аби біль відступила. Крижана вода з крана здалася порятунком лише на мить, але варто було йому спробувати обмити постраждалі місця, як стало в рази болючіше.
Вода тільки рознесла олію перцю на ще більшу площу, посиливши пекучість до неймовірних меж. Ігор завив у голос – це був справжній рев пораненого бізона, що глухо відбивався луною від стерильно чистих кахельних стін. Він метався тісною кабінкою, не знаючи, за що схопитися і куди втекти від цього всеохопного пекла.
Хвилин за десять він буквально виповз із туалету: штани мокрі, обличчя скривлене, в очах – божевілля людини, що побачила пекло зблизька. Кристина вже стояла біля гардероба в застебнутому пальті й, помітивши це жалюгідне видовище, гидливо зморщила напудрений носик.
— Ігорю, ти… ти обпісявся? — голосно запитала вона, і в її голосі ясно дзвеніла відраза.
Люди навколо почали озиратися, прикривати роти долонями й перешіптуватися.
— Ні! Це вода! Це алергія! — спробував виправдатися він, але язик заплітався й відмовлявся слухатися.
— Знаєш що, — відрізала Кристина, поправляючи сумочку на плечі. — Більше мені не дзвони. Я не підписувалася розв’язувати твої геронтологічні питання й проблеми з нетриманням.
Вона розвернулася й пішла, дзвінко цокаючи підборами, залишивши його самого посеред холу під поглядами десятків людей. Офіціант ввічливо, але жорстко нагадав, що рахунок треба оплатити просто зараз і якнайшвидше залишити заклад, аби не лякати інших відвідувачів. До таксі Ігор добирався, як ковбой після тижня в сідлі без перерви: кожен крок давався з боєм, наче він ішов по розпеченому вугіллі.
Єдина думка, що гупала в голові, була проста й нав’язлива: додому. У ванну. До льоду, холодної води й хоч якогось порятунку.
Олена сиділа в вітальні з книжкою, ноги були накриті пухнастим пледом, поруч на столику холола чашка з трав’яним чаєм. У квартирі стояла тиша, тільки тихо шаруділи сторінки – атмосфера повного спокою. Звук відчинених дверей грубо розірвав цю ідилію, сповіщаючи про повернення блудного чоловіка.
Ігор не просто зайшов — він буквально ввалився до квартири, здираючи черевики просто на ходу, не розв’язуючи шнурків, і стогнучи в голос. Він пошкандибав до ванної, залишаючи на підлозі вологі сліди, і вже за хвилину звідти пролунав розпачливий крик.
— А-а-а! Лено! Лено, рятуй!
Олена не поспішаючи заклала сторінку, відклала книжку, поправила окуляри на переніссі й підвелася, обережно розправляючи халат. Вона підійшла до дверей ванної й побачила картину, гідну пензля авангардиста: Ігор сидів утарабанений у таз із холодною водою просто в штанях. Обличчя багрове, очі на мокрому місці — суміш паніки, болю й повного нерозуміння того, що відбувається.
— Лено! Я горю! — заволав він, побачивши дружину в дверях. — У мене там усе палає! Це якась тропічна заразука або жахлива алергія! Зроби щось, я вже не витримую!
Олена сперлася плечем об одвірок, схрестивши руки на грудях, і дивилася на нього згори вниз. У її погляді не було ні жалю, ні торжества, лише безмежна, втомлена байдужість людини, яка нарешті все зрозуміла.
— Що, Вітеньку… ой, перепрошую, Ігорчику, нарада виявилася занадто гарячою? — поцікавилася вона спокійно.
Ігор завмер, перестав плескатися у воді й подивився на неї вже більш осмисленим поглядом. У змученому болем мозку почала повільно складатися страшна підозра, з’єднуючи окремі факти в єдиний ланцюг.
— Це… це ти? — прошепотів він, губи затремтіли. — Ти щось зробила з білизною?
— Я просто випрала, як завжди, — байдуже знизала плечима Олена. — З порошком, може, погано прополоскала. А може, порошок із сюрпризом трапився, зараз у магазинах чого тільки не намішають.
— Ти мене отруїла! Ти божевільна! — зриваючись на писк, заволав він, намагаючись підвестися, але миттєво знову шльопнувся в таз. — Дай сметани! Або пантенолу! Льоду принеси! Не стій колодою, мені ж боляче!
Він простяг до неї руку, автоматично вимагаючи допомоги — так, як звик усе життя. Олена повільно дістала з кишені домашнього халата тюбик густого живильного крему для рук. Неквапливо відкрутила ковпачок, видавила на долоню трохи білої маси й стала ретельно втирати крем у шкіру.
— Не можу, Ігорю, — промовила вона, і голос її прозвучав твердо, як ніколи.
— Що саме ти не можеш?! Знущаєшся?!
— У мене руки старі, — спокійно відповіла вона, не відводячи погляду. — Шершаві, як тертка, ти ж сам сказав. Раптом я тобі там щось подряпаю своєю «наждачкою»? У тебе ж там усе таке ніжне, стратегічний об’єкт, можна сказати.
Вона продовжувала масажувати пальці, демонстративно насолоджуючись відчуттям м’якості крему й уперто не реагуючи на його стогони.
— Лікуйся сам, ти ж у нас дорослий, самостійний хлопчик. Знайшов час на «наради», знайдеш і на лікування їхніх наслідків.
Ігор дивився на неї з роззявленим ротом і вперше бачив дружину такою: не турботливою квочкою, не зручною тінню, а справжньою скелею. Вона була абсолютно спокійна, і цей спокій лякав його більше, ніж будь-які крики чи скандали.
— Ти… ти потвора, — прохрипів він, але в голосі вже не відчувалося колишньої зверхності, лише тваринний страх.
— Я дружина, яка тридцять років прасувала твої сорочки. А сьогодні в мене законний вихідний.
Вона розвернулася, збираючись вийти, але на порозі зупинилася, навіть не повернувшись.
— Світло вимкни, коли закінчиш свої водні процедури. Електрика зараз дорога, нема чого її палити ні за що.
Ігор лишився сидіти в тазику. Вода поволі нагрівалася від його тіла, зате всередині наростав лід — холод самотності, що пробирав до кісток.
Це був холод повного усвідомлення: якщо Олена справді піде, ніхто й ніколи не подасть йому того самого склянки води.
Кристина втекла при першій же проблемі, мов пацюк із тонучого корабля, а Олена… Олена раптом виявилася небезпечним супротивником. І від цього, як не дивно, його повага до неї, давно завалена шаром буденності, різко злетіла до небес.
Епілог
Наступного дня вузькі джинси й молодіжні сорочки загадковим чином зникли з шафи, звільнивши місце для нормального одягу.
Ігор більше не мріяв уголос про «другу молодість» і перестав підфарбовувати скроні, прийнявши свій вік як факт. Мовчки поїхав до будівельного магазину за матеріалами для ремонту дачі, про який Олена три роки просила даремно.
Коли вона готувала вечерю, він з побоюванням і новою повагою поглядав на баночки зі спеціями, намагаючись триматися від них подалі. Тепер, перш ніж надягти свіжу білизну, Ігор довго й прискіпливо її нюхав і розглядав з виворітного боку.
А руки дружини він більше ніколи не називав старими чи шорсткими. Тепер він говорив «досвідчені» і цілував їх із якоюсь новою, обережною ніжністю, щоразу ніби перевіряючи: чи не захований там, бува, перцевий балончик.
Напишіть, як вам ця історія та які почуття вона у вас викликала. Мені буде дуже приємно прочитати вашу думку.
