Двері були не просто важкими — вони були пихатими.
Скло тоноване, ручка крижана, хромована, довга, як поручень у вагоні метро.
Валентина Іллівна потягнула її на себе, чекаючи звичного опору пружини, як у під’їзді.
Але двері відчинилися беззвучно, маслянисто, ніби їх узагалі не було. Валентину буквально втягнуло всередину.
Тут пахло не перукарнею «Чародейка» біля ринку, не підпаленим волоссям і дешевим лаком «Прелесть».
Пахло чимось тривожним, медичним і дорогим. Так пахне у платних клініках, де бахіли видають безкоштовно, а підлога блищить так, що страшно наступити.
В ніс ударив запах лілій і якоїсь складної хімії. Повітря було прохолодним, кондиціонованим, мертвим.
Валентина відразу відчула, як спина під щільним драпового пальта спітніла.
Пальто було гарне, добротне, фінське. Павло привіз його з відрядження років вісім тому. Тоді він сказав: «Мамо, ну купи ти собі шубу». А вона відмовилася. Навіщо шуба в метро? У шубі жарко й важко, а драп легкий, немаркий.
Воно служило вірою та правдою. Підкладку Валентина, щоправда, нещодавно поміняла в ательє — поставила натуральний шовк, щоб «дихало». Зовні скромно, а всередині — якість. Це був її принцип.
Вона переступила з ноги на ногу. Черевики, міцні «німці» на низькому ходу, рипнули по ідеально гладкій плитці.
Син давно пропонував відвезти її до Мілана, купити взуття на замовлення. Але Валентина відмахувалася: «Пашо, ці черевики мою кісточку не мулять. А нові поки розноси́ш — життя пройде».
За білою стійкою, схожою на айсберг, сиділа дівчина.
Вона не читала, не писала — вона просто існувала в просторі, дивлячись у телефон. Обличчя в неї було гладеньке, без єдиної зморшки, наче гумове.
Губи великі, блискучі, як надувні. Ніготь у неї був довгий, гострий, кольору переспілої, майже чорної вишні.
Цим нігтем вона ритмічно, сухим постукуванням, била по склу екрана.
Валентина зняла шапку — простий в’язаний берет, який зв’язала сама з хорошої італійської шерсті — й акуратно склала її.
Зачіска під шапкою, звісно, прим’ялася, сиве волосся прилипло до скронь. Вона спробувала пригладити його вільною рукою, почуваючись ніяково, як школярка біля дошки.
— У вас доставка? — Дівчина навіть не підвела очей. Голос у неї був рівний, без інтонацій, як у автовідповідача.
— Ні, люба. — Валентина намагалася говорити привітно, по-людськи, щоб розтопити цей лід.
— Мені б підстригтися. — Вона зробила крок уперед, до стійки. — Тільки кінчики підрівняти й чілку прибрати.
— А то лізе в очі, читати заважає, та й у театрі незручно, весь час поправляю.
Дівчина нарешті зволила відірватися від екрана. Погляд у неї був професійно-скануючий, чіпкий, холодний.
Він ковзнув по пальту (фасон застарів років на п’ять), затримався на комірі (каракуль, зараз таке не носять). Опустився на щільні колготки й зручне взуття без підборів.
Уперся в сумку.
Сумка була якісна, шкіряна, але стара. Улюблена. У ній було безліч зручних відділень, і шкіра за роки стала м’якою, як рукавичка.
Павло щосвята дарував їй нові сумки — з логотипами, ланцюжками, замками. Вони стояли в шафі, у чохлах. «Важкі вони, Пашо, — казала вона. — І застібка незручна, поки відкриєш — автобус піде». А з цією вона зжилася.
Куточки сумки трохи потерлися від часу, але виглядала вона охайно. Просто… немодна. Не «лакшері», як кажуть по телевізору.
— Місць нема, — відрубала дівчина.
Вона повернулася до телефона, усім виглядом показуючи, що розмова закінчена.
— То я почекаю, — не здавалася Валентина.
Поперек нив. Дарма вона відмовилася від водія й пішла пішки через парк. Хотіла подихати повітрям, кроки находити для здоров’я. Лікарі кажуть — рух це життя.
Валентина озирнулася.
Зал був величезний, світлий, із дзеркалами від підлоги до стелі. Крісла стояли шкіряні, бежеві, схожі на трони.
І всі вони були порожні. Жодної людини, тільки в кутку нудьгувала майстриня, гортаючи журнал.
— У залі ж нікого, доню. Он, майстри вільні сидять. Я швидко, мені тільки форму освіжити.
Адміністратор зітхнула. Важко так зітхнула, показово, наче Валентина просила в неї нирку, а не стрижку.
— Запис у нас, жінко. Щільний запис.
Дівчина скривила губи, ніби розкусила кислу ягоду.
— У нас салон найвищого класу. У нас концепція.
Вона виразно обвела поглядом простір, де грала тягуча, не запам’ятовувана музика без слів.
— Ми не обслуговуємо тих, хто… просто так з вулиці зайшов. Ви прайс-лист бачили?
Вона кивнула на табличку в золотій рамці, що стояла на стійці.
Валентина примружилася. Цифри там були написані вишукано, з завитками.
Стрижка жіноча — три тисячі. Укладка — тисяча.
Валентина похитала головою. Не тому, що в неї не було трьох тисяч. У гаманці лежала картка, на яку син щомісяця переказував суму, яку вона не встигала витрачати.
Просто вона знала ціну грошам. П’ять тисяч за півгодини роботи ножицями? Та це ж скільки хороших книжок можна купити онукам? Або в благодійний фонд переказати, на лікування комусь.
Марнотратство. Дурість. Але йти шукати інше місце вже не було сил, спина боліла.
— Доню, мені просто по дорозі, — спокійно сказала Валентина.
— Я повз проходила, втомилася. Думала, приведу себе до ладу, син увечері заїхати обіцяв. Не хочеться перед ним нечесаною сидіти.
— Жінко, вийдіть, не створюйте натовп, — голос адміністратора став жорсткішим, у ньому з’явилися металеві нотки. — У нас тут не зал очікування.
Браслети на тонкому зап’ясті дзенькнули (дешеві, відзначила Валентина, біжутерія), коли дівчина махнула рукою в бік виходу.
— У двох кварталах звідси, за рогом, є економ-клас. «Людмила» називається.
— Вам туди. Там і ціни для пенсіонерів, і контингент ваш.
Усередині у Валентини стало тісно. Наче хтось натиснув на грудну клітку й не відпускав.
Справа була не в економ-класі. Вона стриглася там усе життя й не скаржилася. Справа була в тоні.
Вона подивилася на свої руки. Доглянуті, з акуратним манікюром (сама робила, пилочкою, без усякого гелю), але шкіра все одно видавала вік. Обручка, широка, старе золото, сиділа щільно.
Вона хотіла сказати цій дівчинці, що ввічливість коштує дорожче за будь-яку стрижку. Що не можна судити людей за пальтом.
Вона вже взялася за ручку дверей, збираючись піти. Не буде вона сперечатися. Гордість не дозволить.
Але тут двері розчахнулися самі.
Розчахнулися широко, навстіж, впускаючи всередину гул великого міста.
Вулицю за вікном перекрила чорна стіна.
Спершу одна машина, висока, величезна, блискуча, як лакований парадний чобіт. За нею друга. Третя.
Двигуни не були заглушені. Вони урчали низько, утробно, потужно.
Від цього звуку, схожого на рик ситого звіра, тонкі шибки вітрини дрібно, неприємно задрижали.
У салон зайшли двоє. Охорона.
Плечі такі, що піджаки на них тріщали по швах. Обличчя кам’яні, професійно-нудьгуючі.
Вони мовчки стали з обох боків від входу, скануючи приміщення.
Дівчина за стійкою захлинулася повітрям.
Вона випустила телефон з рук — той глухо вдарився об стіл. Жінка злегка підвелася, машинально смикнувши коротку формену спідницю. Очі її широко розкрилися.
За мить до зали увійшов Павло.
Валентина Іллівна поглянула на сина і, як завжди по-материнськи, тихо зітхнула. Знову без шапки. Надворі мінус сім, вітер з ріки, а він розстібнутий. Кашемірове італійське пальто сидить бездоганно, але шия відкрита. Обличчя втомлене, сірувате. Працює на межі. Усі ті злиття, поглинання… вона в цьому не розумілася, зате добре бачила, як він виснажується.
— Мам?.. — Павло зупинився посеред зали, помітивши її.
Голос, зазвичай жорсткий і впевнений, цього разу злегка тремтів.
— Чому ти не береш слухавку? Я тобі вже сорок хвилин телефоную.
— Я навіть начальника охорони підняв, думав, щось сталося.
Він швидко підійшов. Від нього тягнуло холодом з вулиці, дорогим парфумом і тютюном. Обережно, майже шанобливо, ніби щось надзвичайно цінне, він узяв її під лікоть.
— Паш, та я телефон у сумці залишила, на самому дні, — винувато пробурмотіла Валентина. — Учора в театрі звук вимкнула, а назад увімкнути забула.
— А ти чого роздягнений? Протягне ж, у тебе горло слабке.
— Мам, мені сорок п’ять років, я на машині, — він усміхнувся лише очима, але дозволив їй поправити шарф.
— Ти що тут робиш? Ми ж домовлялися, що водій тебе з дому забере.
— Та хотіла… прогулятися трохи. І підстригтися заодно, — вона кивнула на порожній, сяючий зал. — Щоб гарною бути до вечері.
— Але тут, Пашо, свої порядки. Кажуть — тільки за записом. Місць немає.
— І ніби мій вигляд не вписується в їхню концепцію. В економ-клас порадили.
Павло завмер.
Усмішка зникла, обличчя стало кам’яним. В очах з’явився той самий холод, якого боялися конкуренти.
У салоні зависла густа, дзвінка тиша.
Адміністраторка за стійкою ніби зменшилася. Вона впізнала це обличчя: журнальні обкладинки, новини, рейтинги.
— Не підходить вигляд? — дуже тихо перепитав Павло.
Він повільно повернувся до стійки.
— У нас… помилка… збій системи… — залепетала дівчина, бліднучи. — Ми просто… ми не впізнали…
— А кого треба впізнавати? — Павло підійшов зовсім близько. — Щоб підстригти мою матір, потрібно носити табличку з прізвищем?
З підсобки вибігла керуюча.
— Павле Андрійовичу! Господи! Пробачте! Це стажерка! Ми зараз усе виправимо! Топ-стиліст! Чай, кава?..
Валентина подивилася на сина. На щоках напружилися жовна. Він не терпів хамства. Особливо — щодо неї.
— Не треба кави, — сказав Павло і дістав телефон.
— Юрич? Так. Дізнайся, хто власник приміщення на Леніна, сорок. Салон краси. Викупляй. Просто зараз. Ціну не знижуй — час дорожчий. Оформлення починай.
Він прибрав телефон і глянув на керуючу.
— Усе. Тут ви більше не працюєте. І оренди теж не буде.
— Пашо, ну навіщо так? — тихо сказала Валентина. — Вони ж просто дурненькі. Навіщо купувати? Куди мені той салон? Я ж бізнесом на старості років займатися не стану.
— Мам, це не бізнес. Це виховання. Сідай у крісло. Зараз тебе підстрижуть. Ідеально.
Наступні сорок хвилин навколо Валентини метушилися троє майстрів. У дівчини, що стригла, тремтіли руки, але стрижка вийшла чудова. У дзеркалі Валентина бачила Павла: він сидів на дивані, вирішував справи в телефоні, але раз у раз поглядав на неї.
Коли все скінчилося, Павло підійшов і поклав їй руки на плечі.
— Красуня. Ти в мене завжди найгарніша.
Він повернувся до персоналу, що вишикувався вздовж стіни.
— Слухайте уважно. Від цієї хвилини господиня тут — моя мама. Що вона скаже — закон. Захоче зробити тут бібліотеку — будете видавати книжки. Зрозуміло?
Усі закивали.
— Пашо, годі, — зітхнула Валентина, встаючи.
Вона підійшла до адміністраторки, яка розмазувала туш по щоках.
— Не плач. Туш потекла — некрасиво, — сказала Валентина, простягаючи серветку. — І знаєш що… чай у вас є?
— Т-так… елітний…
— Елітний — добре. Тільки до чаю покладіть сушки. Або цукерки. Людина з дороги може бути голодна.
— І музику цю змініть. На голову тисне. Увімкніть щось спокійне — класику або джаз.
— І квіти на вікнах полийте. В’януть же. Шкода. Живе все-таки.
— Зробимо… усе зробимо, Валентино Іллівно, — прошепотіла керуюча.
— От і добре.
У машині було тихо. Павло відкинув голову на сидіння і заплющив очі.
— Втомився? — спитала Валентина.
— Трохи. День важкий.
— Їв щось?
— Каву.
— Ясно. Я вдома котлет нажарила, парових, і гречку. Приїдемо — поїси.
Павло усміхнувся, не розплющуючи очей.
— Мам, у мене ресторан замовлений.
— Скасуєш. Там гамірно й показно. А вдома тихо. Поїси й відпочинеш.
— Слухаюся, босе.
— Паш, ти їм зарплату не зрізай. І не звільняй. Дівчата молоді, навчаться. Їм просто пояснити треба, що люди різні.
— Мам, вони ж тебе образили.
— Ніхто мене не образив. Я знаю, хто я. І ти знаєш. Цього досить.
Валентина подивилася на ґудзик на його пальті. Бовтається. Треба пришити.
А в салон вона завтра заїде. Перевірить, чи полили квіти. І пиріг їм привезе. А то всі якісь худі — дивитися боляче.
— Паш?
— М?
— Шапку надягай, коли виходитимеш.
— Добре, мамо.
Джипи звернули в тихий провулок. Життя тривало.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію — мені буде дуже приємно.
