— Ви, напевно, жартуєте? — Ігор смикнув плечем, і його дорогий піджак натягнувся на спині. Тканина жалібно затріщала, видаючи невідповідність розміру амбіціям власника.
Нотаріус — огрядний чоловік із задишкою та червоним обличчям — навіть не підвів очей від паперів. У кабінеті тхнуло старим пилом і дешевим одеколоном, яким Ігор щедро облився перед візитом. Цей різкий запах перебивав усе, навіть той медичний дух, що за п’ять років просяк шкіру Олени.
— Тут не місце для жартів, — сухо відповів юрист, поправляючи окуляри. — Я зачитую останню волю вашої покійної родички, прошу не перебивати.
Поліна, сестра Ігоря, фиркнула й демонстративно схрестила руки на грудях. Вона прилетіла три дні тому, щойно дізналася, що тітка при смерті, і вже поводилася як повноправна господиня. За цей час вона встигла оцінити квартиру в центрі й навіть знайти покупця на дачу.
Олена бачила, як хижацьки блищали очі спадкоємиці, коли та ходила кімнатами. Поліна бридливо обходила інвалідний візок, ніби то було сміття.
— Та читайте вже, — кинула вона, нервово постукуючи підбором. — У нас літак увечері, ще речі збирати. Ключі ця… — вона кивнула в бік Олени, навіть не глянувши на неї, — сподіваюся, принесла?
Олена сиділа на жорсткому стільці біля самих дверей, намагаючись займати якомога менше місця. Для них вона була порожнім місцем, просто безкоштовним додатком до хворої старої. Тілом, яке п’ять років мило, годувало, перевертало й слухало нескінченні історії Галини Сергіївни.
Вони не бачили в ній живу людину з почуттями й пам’яттю. Вони бачили лише прикру перешкоду, яка зрештою зникла сама собою. Нотаріус перегорнув сторінку, і папір у його руках виразно хруснув.
— «Я, Свиридова Галина Сергіївна, перебуваючи при здоровому глузді та твердій пам’яті, заповідаю все своє майно, включно з квартирою за адресою…»
Ігор подався вперед, уже готовий схопити документи, мов приз на фініші. Поліна розтягнула губи в переможній, жадібній усмішці.
…«моїй доглядальниці, Олені Вікторівні Копиловій».
Повітря в кабінеті раптово стало важким і густим, мов перед сильною грозою. Здавалося, хтось перестав дихати, а обличчя Ігоря поволі наливалося темно-червоною барвою, ніби кров прилила разом із люттю.
— Кому? — майже пошепки перепитала Поліна, і самовпевнена посмішка сповзла з її обличчя, немов неякісна штукатурка зі стіни.
— Олені Вікторівні Копиловій, — рівним, байдужим тоном повторив нотаріус, не піднімаючи очей від паперів.
— Це якась нісенітниця! — Ігор різко схопився, перекинувши стілець, і глухий гуркіт ударив по нервах. — Помилка! Вона була не при собі! Ця… ця шахрайка її обдурила, напоїла чимось і змусила підписати ці папери!
Він тикнув товстим пальцем у бік Олени, розпорошуючи слину. Та навіть не здригнулася, продовжуючи дивитися на свої руки. Шкіра на них була зіпсована антисептиками, а нігті давно не бачили манікюру. Ці руки пам’ятали кожну пляму на тілі Галини Сергіївни, підтримували її вночі, коли та задихалася від болю. Де ж були вони тоді — ці спадкоємці, — коли старенька стогнала, не знаходячи собі місця?
— У заповіті є пояснення, — спокійний голос нотаріуса заглушив наростаючий галас. — Галина Сергіївна наполягла, щоб я зачитав його саме зараз.
Він глибоко вдихнув, готуючись вимовити головне.
— «Родичі вже ділили мою квартиру. Я це чула».
Слова впали на полірований стіл, немов важкі камені.
— «Торік, на Новий рік, коли ви були впевнені, що я сплю під ліками, ви обговорювали перепланування — як знести стіну між кухнею та вітальнею. Ви ділили мій дім і рахували дні до моєї смерті, поки я ще була жива. Олена — єдина, хто оберігав мій дім. Їй я залишаю стіни, а вам — вашу совість».
Ігор стояв, роззявивши рота, ковтаючи затхле повітря кабінету. Олена повільно підвела голову і вперше за весь час подивилася їм просто в очі. У її погляді не було ані радості, ані злорадства — лише безмежна втома.
— Це підробка! — верескнула Поліна, схопившись на ноги. — Ми будемо судитися! Я тебе затягаю по інстанціях, чуєш, ти, сіра мишо! Ти ще милостиню в мене проситимеш!
— Процедуру завершено, прошу залишити кабінет, — рішуче мовив нотаріус, з силою закриваючи теку. Було зрозуміло, що чужі істерики в його робочий час не входили.
— Ми нікуди не підемо! — Ігор гепнув кулаком по столу. — Віддай ключі, мерзото! Це наша квартира, стара була несповна розуму!
Олена повільно піднялася, відчуваючи вагу зв’язки ключів у кишені старого пальта. Це були ключі від дому, який став для неї ріднішим, ніж кімната в гуртожитку за пропискою. Вона знала, яка дошка рипить у коридорі і як правильно відчиняти вікно на кухні.
— Ні, — сказала вона тихо, але твердо.
— Як це — ні?! — Ігор рушив до неї, нависаючи важкою, агресивною постаттю. Від нього тхнуло потом і відкритою злістю.
— Ключі я не віддам. Це моя власність, і все оформлено згідно з законом.
Вона розвернулася й пішла до виходу, очікуючи удару в спину. Але він лише хрипів від люті. Поліна ще кричала щось про прокуратуру та шахрайство, та Олена вже опинилася надворі.
Осінній вітер вдарив у обличчя, вимиваючи з легень запах запиленого кабінету. Вона глибоко вдихнула, відчувши присмак мокрого асфальту.
Вони з’явилися за годину — так, як вона й передбачала. Олена щойно зайшла до квартири й зачинила за собою важкі металеві двері. Серце калатало десь у горлі, заважаючи дихати.
Дзвінок одразу ж почав надриватися, переходячи в довгі настирливі трелі. Потім у хід пішли кулаки й ноги, що гупали по дверях.
— Відчиняй! — приглушений металом голос Ігоря звучав загрозливо. — Ми все одно зайдемо! Викличемо рятувальників! Скажемо, що ти газ відкрила!
Олена пішла на кухню, намагаючись заспокоїти тремтіння в ногах. Вона налила склянку води і випила залпом, розливши трохи на підборіддя.
— Олено! — голос Поліни раптом став медово-солодким, фальшивим. — Леночко, ну навіщо сваритися? Ми ж цивілізовані люди. Це ж сімейна справа, бабуся просто не розуміла, що робить…
Погрози так швидко змінилися маніпуляціями, що Олені стало нудотно від бридливості. П’ять років тому, після інсульту Галини Сергіївни, Поліна говорила так само солодко — обіцяла доплатити, просила увійти в становище, прикривалася дітьми та бізнесом. Грошей так і не дала, а продукти привозила найдешевші — прострочену крупу та курячі кістки. Галина Сергіївна плакала, дивлячись на ту «допомогу», а Олена потай купувала їй нормальне м’ясо.
— Я викличу поліцію, — голосно сказала Олена, підійшовши до дверей, але не відчиняючи.
— Дзвони! — загорлав Ігор, миттєво скинувши маску. —Я скажу, що ти вкрала родинні коштовності! Ти в мене сядеш надовго!
Олена знала: жодних коштовностей у домі давно не було. Усе, що мало хоч якусь цінність, Ігор і Поліна винесли ще три роки тому, коли були впевнені, що кінець близький.
Удари у двері поновилися з новою силою. Олена зайшла в кімнату старенької, де й досі пахло лавандою. На тумбочці стояла фотографія усміхненої Галини Сергіївни.
— Бачите, — прошепотіла Олена до портрета. — Вони зовсім не змінилися.
Вона згадала вечір місяць тому, коли старенька викликала нотаріуса, попросивши вдягнути на неї найкращу сукню. Тоді вона тихо сказала: «Я не хочу, щоб вони танцювали на моїх кістках». В очах родичів вона бачила лише жадобу, коли ті зрідка приходили перевірити, скільки їй ще залишилося.
За дверима на мить стихло. Олена обережно глянула у вічко — нікого не було видно, але вона знала: вони ще поруч і відступати не збираються.
Телефон у кишені дзенькнув, висвітивши повідомлення з незнайомого номера. «Ти ще пошкодуєш, ми тобі життя зламаємо. Пропонуємо 500 тисяч, це остаточно». Олена мовчки заблокувала контакт, навіть не замислюючись.
Їй потрібно було лише вистояти цю облогу. Вона добре знала таких людей: вони сильні доти, доки відчувають чужий страх. Їхня зброя — нахабство і тиск, але перед спокійною твердою стіною вони швидко пасують.
Раптом у замку неприємно заскреготіло. Олена завмерла, холод пробіг по спині: у них залишилися дублікати ключів. Галина Сергіївна свого часу дала їх родичам — «про всяк випадок», ще років десять тому.
Клацання — ручка сіпнулася, і двері прочинилися, натягнувшись на ланцюжок. Добре, що Олена накинула його відразу, щойно зайшла. У щілину втиснулося спітніле, почервоніле обличчя Ігоря.
— Попалася! — зловтішно видихнув він і спробував просунути ногу, щоб не дати дверям зачинитися. — Відчиняй, ламай ланцюг!
Олена діяла миттєво, не думаючи — ніби щось усередині підказало правильний крок. Вона метнулася в коридор, схопила з полички важкий металевий ріжок для взуття — старий, масивний, ще радянський. Різким рухом вона вдарила гострим краєм по лакованому черевику, який безцеремонно ліз у її дім.
Під’їзд наповнився криком, схожим на виття пораненого звіра.
— А-а-а! Нога! Ти мені палець переламала!
Ігор рефлекторно відсмикнув ногу, і Олена відразу ж грюкнула дверима. Засув гримнув, жінка всім тілом навалилася на важке полотно.
— Я тобі ці двері розпиляю! — вив Ігор за дверима, перемішуючи погрози з прокльонами. — Зітру тебе!
— Викликайте поліцію, — холодно кинула Олена крізь двері. — Я скажу, що до мене намагалися вдертися. Документи на квартиру в мене.
— Ми родичі! — верещала Поліна.
— Ви тут ніхто. Виписуйтеся через суд, а зараз — геть.
На сходовий майданчик почали виходити сусіди. Баба Валя знизу вже голосила про бандитів і наркоманів. Публічність була найгіршим ворогом для таких, як Ігор і Поліна: їм потрібен був тиск у тиші, без свідків, а скандал з поліцією явно не входив у плани.
— Ми повернемося, — прошипів Ігор наостанок. — Ти тут не житимеш.
Пролунав тупіт, потім звук ліфта, що від’їжджав. Під’їзд стих, позбувшись луни криків і погроз.
Олена повільно сповзла спиною по дверях на підлогу, відчуваючи, як тануть останні сили. Плакати хотілося, але сліз не було — всередині залишилася лише випалена порожнеча.
Так вона просиділа хвилин двадцять, дослухаючись до звуків дому. Потім підвелася й пішла на кухню, де на підвіконні в’янула від спраги герань. Олена взяла лійку, і вода тихо зашелестіла, вбираючись у суху землю.
— Нічого, — тихо сказала вона квітці. — Відіп’ємося.
Вона розуміла: завтра почнеться справжнє випробування — юристи, перевірки, нерви. Ігор не з тих, хто зупиняється після однієї поразки, він мститиме. Але страх зник, його замінив холодний, ясний розрахунок.
Зранку вона змінить замки й поставить сигналізацію. Гроші були — п’ять років вона складала кожну копійку, у всьому собі відмовляючи. Потім піде й остаточно оформить усі папери.
Олена підійшла до вікна, за яким вечірнє місто засвічувало вогні. У сусідніх будинках ішло звичайне життя: хтось пив чай, хтось дивився телевізор.
Вона згадала, як п’ять років тому прийшла в цей дім за оголошенням. Галина Сергіївна тоді прямо спитала: «Красти не будеш?» Олена відповіла: «У мене совісті більше, ніж у вас золота», і старенька тоді розсміялася.
За ці роки між ними склалася мовчазна, чесна угода двох самотностей. Галина Сергіївна давала дах над головою, а Олена — догляд і просте людське тепло. Це була справедлива домовленість, на відміну від жадібних очікувань родичів.
Родина кружляла поруч, мов падальники, чекаючи, коли жертва остаточно знесиліє. Та вони не врахували головного: квартира — це не просто квадратні метри, це фортеця, яку потрібно заслужити.
Олена прочинила кватирку, впускаючи холодне повітря в задушливу кімнату. Їй не були потрібні гроші від продажу — їй потрібне було місце, звідки її ніхто не прожене.
Тепер вона тут Господиня.
У двері ще раз подзвонили — коротко, невпевнено. Олена спокійно підійшла до вічка й побачила кур’єра з яскравою сумкою, який помилився поверхом. Вона не стала відчиняти й повернулася на кухню.
Завтра почнеться війна, але сьогодні ця територія належала їй беззаперечно.
Родичі вже ділили її квартиру, поки вона ще була жива: подумки ламали стіни й викидали речі. Та тепер тут діяли інші правила.
Олена дістала зі шафки стару щербату чашку й налила собі простої води — після пережитого шалено хотілося пити.
— За вас, Галино Сергіївно, — тихо мовила вона, піднімаючи чашку, мов келих. — І дякую за останній урок.
Вона знала: більше ніколи не дозволить нікому витирати об неї ноги. Ця квартира стала для неї не просто спадщиною — вона стала її сталевим хребтом.
Олена вимкнула світло, і темрява м’яко огорнула її, обіцяючи спокій. Уперше за п’ять років їй не треба було підхоплюватися посеред ночі й прислухатися до чужого дихання.
Вона лягла на ліжко, відчуваючи, як сон накочує важкою хвилею. А в передпокої, на тумбі, лежали ключі — тепер уже по праву її.
