Кирило з труднощами стримав гримасу огиди.
Застояне повітря маленького офісу «Строй-Гарант» було просякнуте запахом дешевої кави, пилу з папок та різким, нудотно-солодким ароматом парфумів Світлани Ігорівни.
Він влаштувався сюди «стажером» три дні тому. Компанія дісталася йому від батька, і Кирило, переглянувши звіти, зрозумів, що справи йдуть кепсько.
Він прийшов сюди не керувати, а подивитися, хто насправді працює, а хто просто гріє стілець.
Плани в нього були прості: два тижні вдавати «хлопчика на побігеньках», виявити баласт і звільнити всіх до чортової матері.
Але вже на третій день він зрозумів, що помилявся. Проблема була не лише в ледарях. Це місце було хворим.
— Ти зовсім, чи що, Лєна? Ослiпла?
Голос Світлани Ігорівни, офіс-менеджерки, дзвенів прямо над вухом Кирила. Він сидів за найдешевшим столом біля входу, поруч з кухнею.
Кирило підвів очі.
У дверях кухні стояла прибиральниця, Лєна. Жінка невизначеного віку, в сірій, але чистій спецодязі.
Світлана, у вульгарно обтягуючій сукні, тикала пальцем у калюжку води біля кулера.
— Це що таке? Я тут на підборах можу розтягнутися!
— Я щойно мила коридор, Світлано Ігорівно, — тихо відповіла Лєна. — Я сюди ще не заходила.
— Мені однаково! — відрізала Світлана. — Ти за чистоту відповідаєш? Відповідаєш. Значить, прибирай. І щоб більше цього не було!
Лєна мовчки кивнула і почала витирати підлогу.
Кирило прекрасно бачив, як п’ять хвилин тому менеджер з продажу Єгор, жартун та бездільник, намагався «по-гусарськи» змінити бутель у кулері та розплескав половину.
Єгор сидів за своїм столом, удаючи, що захоплено говорить по телефону, і підморгнув Кирилу.
Увечері, коли більшість співробітників вже розбіглися, Кирило затримався, нібито «вивчаючи прайси».
В офіс повернулася Лєна, щоб винести сміття. У кухні сидів Єгор, допиваючи останній чай.
— О, Лєнуся, привіт, — байдуже протягнув він, встаючи. — Слухай, ти завтра коли прийдеш?
— О сьомій, як завжди, — вона не дивилася на нього, зав’язуючи пакет.
— Ти це… захвати мені по дорозі каву у стаканчику. Капучіно. А то я вічно не встигаю.
Лєна завмерла на секунду. Потім повільно повернулася.
— Я не кур’єр, Єгор.
— Та ладно тобі, що, важко? — він усміхнувся і поблажливо поплескав її по плечу, від чого вона трохи похитнулася. — Не збіднієш.
Кирило зціпив зуби. Єгор вийшов, насвистуючи.
Лєна постояла мить, дивлячись йому вслід. Потім важко зітхнула — так, ніби весь день не дихала — і повернулася до сміття.
Кирило вийшов із-за свого столу.
— Чому ви дозволяєте їм таке? — спитав він півголосом.
Лєна здригнулася, не очікуючи його побачити. Вона глянула на нього втомлено, але прямо.
— А що я повинна зробити, хлопче?
— Сказати «ні». Сказати цій Світлані, що це не ви розлили.
Лєна криво усміхнулася.
— І що тоді? Тоді Світлана Ігорівна знайде причину позбавити мене премії. А Єгор буде щодня робити дрібні пакості. Їх тут багато, а я одна.
Вона підняла важкий мішок.
— У вас, стажерів, життя інше. Прибігли — втекли. А мені тут працювати.
Вона пішла, залишивши Кирила одного в густих сутінках.
Він дивився їй услід. Він прийшов звільняти ледарів, але вперше задумався: хто насправді тримає на плаву це гниюче місце.
Наступного ранку Кирило прийшов раніше звичного.
Він застав Лену за миттям підлоги.
— Доброго ранку.
Вона ледь кивнула, не розпрямляючись.
Рівно о дев’ятій рівно в офіс увійшла Світлана. Зайшла так, ніби заносила в приміщення антикварну вазу.
— Кириле! — одразу покликала вона. — Чого розсівся? Йди, дістань з моєї машини… — вона порилася у сумочці й подала йому ключі з брелоком у вигляді рожевого пухнастого сердечка. — Там пакет на задньому сидінні. Обережно — там мій обід.
Кирило мовчки взяв ключі. «Хлопчик на побігеньках».
Коли він повернувся з пакетом, що сильно пахнув ресторанною їжею, то побачив нову сцену.
У центрі офісу стояла Лена. А перед нею — Єгор.
— Лено, ти що, знущаєшся? — нудив він. — Я ж по-людськи попросив!
— Я не п’ю каву, Єгоре.
— Та кого ти обманюєш? Кав’ярня тут у двох кроках! — він підвищив голос. — Тобі просто пошкодувало витратити сто гривень на колегу? Я б віддав!
З кабінету вийшла Світлана.
— Що тут за галас? Єгоре, працювати не пробував?
— Та ось, Світлано Ігорівно, — одразу забелькотів він. — Попросив Лену принести каву, а вона, бачте, не зобов’язана! А в мене угода «горить», голова не варить!
Кирило дивився на це з наростаючим крижаним гнівом. Він побачив, як в Лени в очах промайнув відчай.
— Я піду і принесу вам каву, — тихо сказала вона. — Але з автомата на першому поверсі.
— Фу, — перекосився Єгор. — Ну неси. Хоч щось.
Лена повернулася й попрямувала до виходу. Кирило зробив крок і став перед нею.
— Не треба, — сказав він.
Усі витріщилися на нього.
— Що значить «не треба»? — примружилась Світлана. — Кириле, ти стажер. Твоє завдання — папки таскати.
— Я сам йому принесу, — сказав Кирило, дивлячись прямо на Єгора. — Вам який? Капучино?
Єгор осікся.
— Ну… так.
— А ви, Лено, працюйте. Не відволікайтеся на… колег.
Він майже випровадив її з офісу і сам пішов сходами вниз.
Повернувшись з кавою, він побачив, що Єгор сидить за комп’ютером і грає в онлайн-шахи.
— Ось, — різко поставив Кирило стаканчик так, що крапля бризнула на стіл.
— О, дякую, стажере, — протягнув Єгор, не відводячи погляду від екрана. — Вчишся.
Кирило повернувся на своє місце. Він почувався дурнем. Його «героїзм» нічого не змінив.
Пізніше, під час обідньої перерви, він сидів на кухні й ковтав сухий бутерброд. Зайшла Лена. У руках у неї був маленький контейнер.
Вона присіла в найдальшому кутку, спиною до нього.
Він не витримав.
— Ви… вам не треба було через нього…
Вона повернула голову. Погляд був надзвичайно спокійний.
— Я й не збиралася.
— Як це? — він здивувався.
— Я сказала, що принесу з автомата. Але не сказала — коли. — Вона злегка усміхнулася. — Хай чекає.
Кирило вперше за цей день посміхнувся.
— А він уже ходив до Світлани скаржитись, що ти його отруїла своєю кавою, — тихо хихикнула за спиною в Кирила Катя з бухгалтерії. — Каже, живіт скрутило.
Лена тільки зітхнула.
— Бачите, — сказала вона Кирилові. — Завжди знайдуть, за що причепитися.
Катя підійшла до кулера.
— Лено, то ти йому щось таки підсипала? — змовницьки запитала вона.
— Я дала йому саме те, що він замовив, — рівним тоном відповіла Лена. — Каву з автомата.
Вона закрила контейнер і вийшла.
— Герой, — пробурмотів Єгор, з’явившись у дверях. Звертався до Кирила. — Думаєш, ти їй допоміг? Тепер вона премії не побачить до кінця місяця. Свєтка такого не пробачає.
Єгор налив собі води і глянув на Кирила з насмішкою.
— Не лізь, стажере, не в своє. Тут у кожного своя роль. І в неї — теж.
Слова Єгора виявилися пророчими.
У п’ятницю був аванс. Кирило стежив, як Світлана викликала співробітників по одному й вручала конверти. Лену покликала останньою.
Лена зайшла, і двері спеціально лишили відкритими.
— Лено, не знаю, як так вийшло, — солодким співчуттям потік голос Світлани. — Напевно, якась помилка в документах.
— Що сталося, Світлано Ігорівно?
— Авансу твого нема. Ти ж знаєш, у нас Єгор — провідний менеджер. От він і поскаржився. Обхамила його, каву принесла таку, що він півдня мучився.
— Але я…
— Ось і працюй так, щоб тебе не було видно і чути! — раптом зірвалася Світлана. — Я вирішила, що цього місяця ти без премії. Це дві тисячі. І я утримала з авансу хімчистку.
— Яку хімчистку? — голос Лени затремтів.
— Єгор каже, ти йому розлила каву на документи.
Кирило похолов. Він згадав, як саме він різко поставив стакан.
— Але це був не я… тобто… — збилася Лена.
— Все, Лено, йди. Мені ніколи. Дякуй, що я тебе взагалі тримаю. На твоє місце черга стоїть.
Лена вийшла. Бліда, але спина — рівна.
Вона пройшла повз Кирила, повз Єгора з фальшивою усмішкою переможця, і зникла в підсобці.
Кирило підхопився. Він кипів. На себе.
Він постукав у кабінет Світлани.
— Світлано Ігорівно. Це я той стакан розлив. На стіл Єгору.
Світлана відкинулася назад і розсміялася.
— Ти? Ой, який благородний.
— Я не жартую. Лена ні в чому не винна.
— А мені яка різниця? — різко сказала вона. — Єгор сказав — Лена. Значить, Лена. Вона — прибиральниця. Ти — стажер. А Єгор — менеджер.
— Поверніть їй гроші.
Світлана нахилилася вперед, очі звузилися.
— Не вчи мене, хлопчику. Ти що, героєм вирішив стати? Йди працюй, поки я і тебе без авансу не лишила.
Він грюкнув дверима.
Він сидів до самого вечора. Його план «позбутися нероб» раптом здався дрібним і безглуздим.
Коли всі пішли, він підійшов до підсобки. Двері були напіввідчинені.
Лена сиділа на перевернутому відрі. Вона не плакала. Просто дивилась у порожнечу. Пахло хлоркою і старими ганчірками.
— Лено…
Вона повільно підняла очі. У них не було злості чи обурення. Лише глибока, виснажлива втома.
— Йди, Кириле.
Вона вперше вимовила його ім’я.
— Я хотів… Я… Це я винен.
— І що? — вона ледь усміхнулася. — Що ти зробиш? Ти такий же, як вони.
— Ні!
— Такий же. — Вона підвелася. — Ви приходите сюди гратися в начальників і рятівників. Доводити, хто крутіший. А я тут просто… прибираю.
— Я хотів вибачитися.
— Не треба. — Вона взяла відро. — І не допомагай мені більше.
— Чому?
Вона глянула просто в очі. І вперше він побачив у ній не прибиральницю, не жертву, а жінку. Красиву, змучену, з ясними сірими очима.
— Бо коли ти мені «допомагаєш», мені стає тільки гірше. Ти підеш. А мені з ними працювати далі. Іди.
Вона вимкнула світло і пройшла повз у темний коридор.
Її «Іди» лунало в його голові всю ніч.
Він не пішов.
Наступні дні він став тише води. Перебирав архіви, носив папки — майже злився з фоном, як і Лена.
Але він дивився.
Він бачив, як Єгор «випадково» перекинув відро з паперами на щойно вимиту підлогу. Лена мовчки принесла віник.
Бачив, як Світлана змусила її тричі перемити вікно в кабінеті, бо їй «сонце не так лягає».
Бачив, як Катя з бухгалтерії тепер обходила Лену стороною, боячись потрапити під удар Світлани.
Він перестав думати про скорочення персоналу. Він захотів спалити це гниле місце до основ.
Він сидів допізна, роблячи вигляд, що розбирається в програмі. Чекав її вечірнього прибирання.
Пробував залишити їй шоколадку. Наступного дня знайшов її на своєму столі — запаяну.
Він закохався.
Це прийшло не відразу. Спершу це було гостре відчуття провини. Потім — захоплення її витримкою. А згодом він просто зловив себе на думці, що чекає вечора, щоб побачити, як вона прибирає волосся під косинку.
У четвер він знову залишився довше. Усі розійшлися. Він сидів у темряві за своїм столом, коли почув її кроки.
Вона зайшла до підсобки й прикрила за собою двері.
Кирило затримав подих.
Він почув, як вона набрала номер.
— Так, Сергію, привіт… — її голос став зовсім іншим. Теплим, ніжним, сповненим тривоги. — Як ти там?
Вона слухала уважно.
— Ні-ні, перестань. Я знайшла. Звісно, знайшла. Завтра приїду, привезу і ліки, і… і фрукти.
Знову тиша.
— Ну ти що, Серьоженько… — вона тихо засміялася, і в Кирила всередині щось перевернулося. — Я ж казала тобі, що в мене все налагодилося. Мені дали премію, хорошу. За відмінну роботу.
Вона брехала. Брехала відчайдушно, але якось світло і тепло.
— Я ж казала, що в мене чудова робота, колектив… просто золото.
Вона замовкла. І раптом Кирило почув тихий, стриманий схлип. Один-єдиний.
— Ні, Серьоженько, це я від радості… Ти тільки, будь ласка, тримайся. Ти мені дуже потрібен.
Кирило більше не витримав. Він підвівся і вийшов до коридору.
Він зійшов на вулицю. Мрячив рідкий дощ.
Він прийшов сюди, щоб судити і звільняти. А тепер стояв під дрібним дощем, придавлений брехнею жінки, яка щойно подарувала йому образ «золотого колективу».
Він постояв хвилину. А потім щось у ньому клацнуло.
«Не знав, що робити?» — він гірко зиркнув усмішкою. Він — власник фірми.
Він не поїхав додому. Він повернувся назад. Піднявся в темний офіс.
Стіл Світлани був зачинений, але замок — найдешевший, як і все інше в цьому офісі. П’ять хвилин зі звичайною канцелярською скріпкою — і шухляда піддалася.
Він шукав недовго. У дальньому відсіку лежала тонка папка з написом «ФОП Рогов».
Кирило засвітив ліхтарик на телефоні.
Рахунки. Акти. Накладні. На канцтовари, на воду, на «консультаційні послуги». На сотні тисяч. І всі вони були підписані… «ФОП Рогов С. І.».
Її дівоче прізвище.
Він сів у її крісло, і холодний гнів накрив його, немов крижана хвиля. Вона крала в його батька роками. А тепер крала в нього самого, виправдовуючи це штрафами для Лени.
Він сидів так до світанку, переглядаючи документи. Він знав тепер усе.
Настала п’ятниця.
Кирило прийшов у офіс, як завжди, в простому стажерському одязі. Він був виснажений, але водночас відчував заряд. Папку «ФОП Рогов» він поклав на дно рюкзака.
Він не збирався діяти негайно. Він чекав. Він хотів побачити, що зробить Лена.
Довго чекати не довелося.
О десятій ранку Світлана викликала Лену до себе. Кирило насторожився.
За хвилину Лена вийшла з кабінету. Бліда, мов крейда.
Слідом з’явилася Світлана.
— Лено, ти не зрозуміла, — прошипіла вона на весь офіс. — Я даю тобі останній шанс.
— Я цього не робитиму, Світлано Ігорівно.
— Чого саме? — встряв Єгор.
— Вона, — Світлана ткнула пальцем у Лену, — відмовляється підписувати акти прийому. Бо їй, бачте, здається, що це «неправильно»!
Єгор скривив губи. — Оу, Лено, то ти вже в юристи подалася?
— Я не буду брати участі в крадіжці, — тихо, але твердо сказала Лена.
Кирило відчув, що весь завмер. Це був той момент.
— Та хто ти така, щоб перечити? — зірвалася Світлана. — Щуриха!
Лена стояла посеред офісу. Вона зняла сіру робочу куртку. Під нею було просте плаття. Поруч — невелика дорожня сумка.
Вона була готова.
— Я дозволяю собі звільнитися, Світлано Ігорівно.
— Ти… ти… — загубився Єгор, відчуваючи, що все валиться не за планом.
— Що трапилося, Лено? — запитав Кирило, прикидаючись наївним.
— Скажи це їй, стажере! — зірвалась Світлана.
Лена обернулася до нього. У її погляді не було втоми. Там була сталь.
— Учора, — сказала вона голосно, — Єгор запропонував мені п’ять тисяч. «У борг». В обмін я мала б… мити його машину. Щоранку.
Єгор смикнувся.
— А сьогодні Світлана Ігорівна запропонувала мені «забути» старий штраф. — Лена підняла голову. — Якщо я підпишу заднім числом кілька актів прийому канцтоварів. На сто п’ятдесят тисяч.
Катя з бухгалтерії схопилася за рот.
— Брехня! — прошипіла Світлана.
— Я прибирала у вашому кабінеті. Ви викидаєте чернетки. І корінці раніше списаних накладних. — Лена не відвела очей. — «ФОП Рогов». Ваше дівоче прізвище, чи не так?
Світлана стала геть бліда.
— Ви думали, я невидима, — Лена обвела поглядом увесь колектив. — Думали, я просто мию підлогу. Але я слухала. Я бачила. Я знаю, що Єгор винен гроші не лише банку, а й кожному в цьому офісі.
Лена перевела погляд на Катю.
— Я знаю, що Катя боїться вас, Світлано, бо ви постійно лякаєте її «перевірками».
Катя заплакала.
Лена взяла сумку.
— Я тут більше не працюю.
— Стій! — закричала Світлана, і в її голосі вже звучала паніка. — Ти…
— Що? — Лена зупинилася біля дверей. — Поскаржитесь директору? Тому, якого «ніколи не буває на місці»?
Вона глянула прямо на Кирила. І в її погляді він побачив мовчазне запитання.
Він підвівся, підійшов до рюкзака і витягнув папку «ФОП Рогов».
— Думаю, — спокійним голосом мовив він, — директору буде дуже цікаво.
Світлана побачила папку в його руках — і немов здулася. Опустилася на стілець.
Лена дивилася на нього — розгублено.
А потім Світлана та Єгор зчепилися між собою.
— Ти! Ідіот! Навіщо ти до неї чіплявся?!
— А ти?! «ФОП Рогов»?! Ти що, зовсім?!
Кирило не сказав більше ні слова. Він узяв Лену за лікоть і вивів її з офісу.
Він довів її до ліфта.
— Лено!
Вона озирнулася.
— Що, стажере? — її голос був гірким. — Це теж була гра?
— Мене звати Кирило Андрійович. — Він сказав це тихо. — Я власник цієї компанії.
Вона дивилася на нього. Довго.
— Значить, ви теж… грали, — видихнула вона.
— Так.
— І вам було весело? Дивитись, як…
— Мені не було весело, Лено. — Він ступив ближче. — Мені було соромно.
Приїхав ліфт. Двері відкрилися.
— Я чув вашу розмову. Про Сергія.
Вона здригнулася.
— Не смійте.
— Уже смію. — Він дістав картку. — Це найкращий реабілітолог у місті. Його звати Ілля Семін. Подзвоніть йому. Скажіть, що від мене.
Лена поглянула на картку, потім на нього.
— Я не зможу прийняти. У мене немає грошей.
— Це не подачка. — Він затиснув візитку в її пальцях. — Я не оплачував рахунок. Я хочу, щоб ви… пройшли у нього співбесіду.
— Куди? — вона не зрозуміла.
— У його клініку потрібен адміністратор-логіст. Який зможе навести лад у закупівлях. Я подумав про вас.
Вона стиснула картонку в долоні.
— Я…
— Нічого не треба казати. — Він натиснув кнопку. — Вам треба їхати.
— А ви? — вона подивилася на нього. — Що будете робити ви?
Він подивився на двері офісу, за якими лунали приглушені крики.
— Прибирати, — сказав він. — Як і ви. Тільки в іншому масштабі.
Двері ліфта зачинилися.
Епілог. Два місяці потому.
Кирило сидів у своєму новому кабінеті, ще зі свіжим запахом фарби. Від «Строй-Гаранта» залишилася одна назва. Команда була нова.
Єгор і Світлана зникли того ж дня. Їхніми справами займався юрист Кирила.
Катя залишилася. Вона сиділа навпроти, розгрібаючи папери.
— Вона не відповідає, — тихо сказав Кирило, дивлячись на телефон. — Ні на дзвінки, ні на повідомлення.
— Вона горда, Кириле Андрійовичу, — так само тихо відповіла Катя. — І… вона не пішла до Сьоміна.
— Я знаю. — Він перевірив. Клініка його друга так і не дочекалася «геніального логіста».
— Ви ж, по суті, теж її обманули, — зітхнула Катя. — Як і всі інші. Просто ви… багатші.
— Я знаю.
Телефон увімкнувся.
Невідомий номер.
Він відповів.
— Це Кирило Андрі… просто Кирило? — голос був чоловічий, енергійний.
— Так. Хто це?
— Я Сергій. Брат Олени.
У Кирила всередині похололо. — Щось сталося?
— Та як сказати… — голос посміхнувся. — Я сьогодні пройшов десять метрів. Лікар сказав, що я дурень, а сестра — божевільна. Але я пройшов.
Кирило мовчав.
— Вона не хотіла, щоб я дзвонив. Каже, ви «граєте». Але я… В загальному — дякую вам.
— За що? — хрипко запитав Кирило.
— За те, що витягли її звідти. Того ж дня вона знайшла іншу роботу. Логістом. У «Транс-Карго». Каже, що після такого співбесіду їй нічого не страшно.
Кирило глянув на Катю. Та розширила очі.
— Сергію, — сказав Кирило, підвівшись. — Дайте їй слухавку. Будь ласка.
У трубці зчинилася легка метушня.
— Я не буду з ним говорити! Сергію, поклади…
— Лено? — голосно сказав Кирило.
Вона затихла.
— Лено. Я… щасливий за вас.
— Дякую, — голос був холодним, як лезо.
— Знаєте, у мене тут… — він окинув поглядом свій охайний кабінет. — У мене тут безлад. З постачаннями. Я не справляюся.
Мовчання.
— Лено. Мені потрібен логіст. «Транс-Карго» — наші конкуренти.
— Я… я подумаю, — нарешті сказала вона, і в голосі її заблищала ледь помітна усмішка.
— Не треба думати. Просто приходьте. У понеділок. — Він всміхнувся. — Як стажер.
