Я прийшла в гості до найкращої подруги. Коли вона вийшла на кухню, зі шафи в кімнаті долинув тихий стогін. Я відчинила дверцята

Світин новий парфум ударив у ніс, щойно я зайшла. Різкий, нудотно-солодкий — запах переможниці.

— Катюсю, боже, як я рада! — Свєта, моя найкраща подруга, міцно обняла мене.

Її рухи були різкими, хижими. Метушливість, яку я раніше сприймала як гостинність, тепер здавалася зовсім іншою.
— Проходь, я зараз… на кухню, заварю нам… щось міцніше?

Вона хихикнула й зникла в коридорі, залишивши мене одну в кімнаті.

Саме тоді я це почула.

Тихий, приглушений стогін.

Він долинав із великої платтяної шафи в старій «сталінці», яку Свєта так любила.

Я застигла. Водогін? Шум з вулиці?

Ні. Звук був надто… живим. Роздратованим.

Я підійшла до шафи. Латунна ручка була теплою.

Серце не стукало — воно просто завмерло.

Я різко смикнула дверцята.

На мене, кліпаючи, дивився мій чоловік…

Андрій.

Він сидів навпочіпки між Светиними сукнями, притиснений з усіх боків, у одному лише шкарпетці. Рубашка прилипла до спини. Ніякого «термінового засідання» не було.

Він був тут.

Повітря в шафі стояло густе, затхле, змішане зі смердючим потом, пилом і цукруватим ароматом Светиної парфумерії.

— Катю… — прошепотів він.

У його голосі не чулося ані страху, ані каяття. Лише дратівливість. Наче я застукала його не в шафі подруги, а за тим, що він нишком доїв цукерку перед обідом.

Я просто дивилася. Дванадцять років шлюбу. Наш син Єгор, який зараз у бабусі.

У кімнату влетіла Свєта з тацею. Побачила мене. Побачила розчинені дверцята. Побачила Андрія, який кострубато намагався вилізти назовні.
Тарілки й чашки глухо вдарилися об підлогу.

— Ой… — вимовила вона безглуздо, але очі її світилися веселим блиском.

Андрій виліз. Знайшов другий шкарпеток, нервово натягуючи його. Такий звичайний рух у цю мить виглядав жахливо.

— Катю, ми мали тобі сказати, — почав він, смикаючи сорочку. «Прагматик». Мій чоловік-«прагматик».

— Сказати… що? — мій голос здався мені чужим, сухим. — Що у вас «нарада в шафі»?

Свєта розреготалася. Голосно, без тіні сорому.

— Кать, ну не будь дитиною. Так, саме так.

Вона підійшла й поправила Андрієві комір. Як дружина. Навіть не так — як господиня, що поправляє «свого» чоловіка.

— Скільки? — спитала я, дивлячись на її руку в нього на плечі.

— Що «скільки»? — насупився Андрій, ніби я питала щось безглузде.

— Скільки ви…

— Довше, ніж ти, люба, — перебила Свєта. Суетливість зникла. На її обличчі з’явився ледачий, ситий погляд.

— Я знала його ще до того, як ти намалювалася.

«Намалювалася». Це вона про мене.

— Ми були разом. В універі. А тоді ти з’явилася — правильна, зручна. Ти ідеально підходила на роль… інкубатора.

Андрій мовчав. Опустив очі. Натягував черевики.

— Усі дванадцять років? — запитала я лише його. — Усі дванадцять, Андрію?

— Це непросто, Кате, — нарешті звів погляд. — Ти б не зрозуміла.

— А він і не йшов, — додала Свєта, смакуючи кожне слово. — Він завжди був моїм. Усі ваші дванадцять років «щастя» — фікція.

Вона підійшла до нього й поцілувала в щоку. Власницьким жестом.

— Ми просто не хотіли тебе ранити.

— Особливо твій гаманець, — прошепотіла, але так, щоб я почула.

Від її «ми» в мене стиснуло щелепи.

— Іди, — сказала я Андрієві.

— Кать, давай вдома…

— Іди.

— Кать, ну куди я…

Свєта знову встряла:

— Андрюш, ти їй зараз скажеш про дачу? Чи мені?

Андрій знітився, зблід.

— Не лізь.

— Яку дачу? — я ледве впізнала свій голос.

— Ту саму, — всміхнулася вона. — Яку ви «разом» купували. На «ваші». Тільки гроші були не зовсім ваші. І покупка була не зовсім «разом».

Я дивилася на чоловіка. Він мовчав.

Я взяла сумку.

— Йому там… добре було? — кивнула на шафу. — Він стогнав.

— Зі мною йому завжди добре, — відрізала Свєта. — А стогнав він від нетерплячки. Чекав, поки ти вийдеш. А ти повернулася.

Я пішла до виходу.

— Йому було тісно, — промовила я. Це не було питанням. Це була констатація.

Вийшла. Уже на сходах зрозуміла: я не плачу.

Сирий листопадовий холод в’ївся в щоки.

Я йшла, не розбираючи дороги. Ліхтарі розпливалися у жовті калюжі світла.

Светин запах, той липкий, солодкий, здавався, проник у шкіру. Я терла зап’ястя, але він не зникав.

Дача.

Думки грузли в цьому слові.

Дача, на яку ми з Андрієм відкладали три роки. Куди я внесла гроші, що залишилися після продажу бабусиної квартири.

«Кать, це ж розумніше — вкладемо все в одне, буде наш великий спільний будинок».

«Кать, це інвестиція. Твої добрачні просто так лежать, а так — працюватимуть».

Я вірила. Я була «зручною».

«Гроші були не зовсім ваші».

Я дійшла до квартири. «Нашої».

Рука з ключем тремтіла, але я відкрила двері.

Передпокій. Його черевики, мої туфлі. Фото Єгора.

Я пройшла в кімнату. Сіла на диван.

Речі довкола здавалися чужими, як декорації для вистави.

Відкрила ящик стола.

Папка «ДАЧА».

Витягнула договір.

Читала повільно, ковтаючи кожне слово.

«Покупці: Петров Андрій Сергійович і… Смірнова Світлана Ігорівна».

Смірнова. Прізвище Свети.

Вони купили її разом. У частках.

А я… де була я?

Я згадала.

«Кать, не їдь зі мною, там бруд, папери. Я сам. Ти ж довіряєш?»

Я довіряла.

Я почала гарячково шукати виписки. Знайшла.

Переказ з мого рахунку на його — за тиждень до покупки.

Сума — рівно половина вартості.

Я заплющила очі.

Двері грюкнули.

Увійшов Андрій.

Побачив мене. Папку. Виписки.

У його очах не було ні сорому, ні страху. Лише втома й роздратування.

— Ну от, ти вже в курсі, — кинув ключі. — Полегшила завдання.

— Полегшила?

— Катю, без істерик. Сядьмо як дорослі люди.

Він всівся навпроти. Спокійний. Наче веде нудну розмову на роботі.

— Я не збирався брехати завжди.

— Лише дванадцять років, — прошепотіла я.

— Це неправда! — підвищив голос. — У нас зі Свєтою… історія. Справжня. А ти… Ти була правильною. Ти ідеально підходила на роль дружини.

— На роль…

— Ти не кричиш. Ти все розумієш. Ти зручна.

Він повторив її слово.

— А Свєта — ні. Вона жива.

— То ви вирішили, що вам буде зручно жити за мій рахунок? — кивнула на договір. — Бабусині гроші. Мої.

Андрій скривився.

— Оце я й не хотів обговорювати. Кате, це бізнес.

— Що?!

— Гроші не були «твоїми». Вони були «нашими». Сімейними. Я їх узяв із сім’ї й вклав у нерухомість.

— У ВАШУ нерухомість!

— Це була інвестиція. Свєта внесла свою частку, я — свою. Те, що твої гроші опинилися у «моїй» частині — суцільна… формальність.

Він дивився на мене так, ніби я не здатна збагнути найпростіші речі.

— Тобто виходить, — я вимовляла кожне слово повільно, — що ти взяв мої особисті, добрачні кошти й придбав на них будинок зі своєю коханкою, яка, між іншим, була моєю найкращою подругою?

— Якщо ти подаєш це таким тоном, звучить різко, — насупився він. — Насправді це була раціоналізація витрат.

Раціоналізація. Витрат.

— А у шафі… це теж була раціоналізація?

— Це була дурниця, — він відмахнувся. — Вона не думала, що ти з’явишся. Злякалася. А я не міг зустріти тебе отак одразу.

Він говорив про мою появу так, ніби я зіпсувала йому плани.

— І що тепер, Андрію?

— Що «що»? — він щиро здивувався. — Нічого. Ти поживеш тут. А я… поки що у Свєти.

«Поки».

— А Єгор?

— А що Єгор? Єгор залишиться з тобою. Це логічно. Йому потрібна мама.

Він підвівся.

— Мені треба зібрати дещо.

Він зайшов у спальню.

Я чула, як він розчиняє дверцята нашої шафи. Не тієї — тієї, в якій стогнав.
Чула, як кидає свої речі у сумку.

Я дивилася на договір. Петров і Смірнова.

Він повернувся з дорожньою сумкою в руці.

— Кать, тільки не роби дурощів. Заради Єгора. Не треба ділити, сваритися. Ми зі Свєтою все одно будемо разом.

Поглянув на мене тим самим зверхнім поглядом.

— Ти ж завжди була найрозсудливішою між нами трьома.

Він чекав, що я кивну. Що прийму це.

— Геть, — сказала я.

— Що?

— Геть.

Він зітхнув. Так, ніби я його розчарувала.

— Добре. Поговоримо, коли ти охолонеш.

Двері зачинилися.

Я залишилася сама. У «нашій» квартирі. З договором і виписками в руках.

І з тим солодким, нудотним запахом Светиного парфуму, який ніби завис і тут.

Мабуть, минуло кілька годин. Я сиділа нерухомо.

Телефон на столі завібрував.

Повідомлення від Андрія.

«Єгор дзвонив, шукає тебе. Передзвони. І не забудь, завтра треба полити фікус. Мої робочі черевики в комірчині, не викинь».

Я дивилася на екран.

Не «як ти?».
Не «пробач».

«Не забудь полити фікус».

Він пішов до іншої жінки, але його побут, його син, його речі й навіть його рослина — залишилися на мені.
Бо я «розумна». Бо це «логічно».

Щось у мені не просто охололо — воно вигоріло дотла.

Я підвелася.

Подивилася ще раз на договір. «Петров і Смірнова».

«Раціоналізація витрат».

Я взяла ключі від машини.

Я ніколи не була на тій дачі. Андрій завжди «беріг» мене — мовляв, бруд, будівництво.

«Катюш, я сам, не жіноча це справа».

Але адресу я знала. Вона була у договорі.

Сорок хвилин нічною трасою. Почався дощ.

Селище. Темні ділянки.

Ось він. Високий паркан. Дім, який я бачила тільки на фото в його телефоні.

Я вийшла.

Ворота зачинені.

Але я знала Свєту. Пʼятнадцять років дружби. Я знала, що запасний ключ вона тримає під поштовою скринькою.

Я намацала холодний метал.

Увійшла.

Всередині пахло не деревом і свіжою фарбою.

Пахло Светиним запахом. Тим самим, приторно-солодким. Змішаним із фарбою та побутом.

Я увімкнула світло в передпокої.

Це був не дачний будиночок.

Це був справжній, облаштований дім. Їхній дім.

На кухні — дорога кавова машина. У вітальні — величезний диван.

На полиці стояла ваза. Мамин подарунок. Та сама, що Андрій «розбив» при переїзді три роки тому.

Я піднялася нагору.

Спальня.

Широке ліжко, застелене шовком.

А в кутку…

У кутку стояло воно.

Бабусине трюмо. Різьблене, темне, з овальним дзеркалом.

Я затамувала подих.

Два роки тому Андрій сказав, що вантажники впустили його.

«Кать, вщент. Я не хотів тебе травмувати, одразу викинув».

Я тоді плакала тиждень. Це була єдина річ, що лишилася від бабусі.

А воно стояло тут. Неушкоджене.

Він узяв не просто мої гроші.

Він поцупив частину мого минулого. Те, що для мене було святим.

І привіз сюди, у їхнє гніздо.

Я підійшла до трюмо. Провела пальцями по дереву.

Моє.

Зазирнула у тьмяне дзеркало.

На мене дивилася жінка, яку я не впізнавала.

А та жінка знала, що робити.

Я спустилася вниз.

На кухні, в одному з ящиків, знайшла те, що шукала.

Балон із монтажною піною. Андрій завжди тримав їх «про всяк випадок».

Я повернулася у спальню.

Підійшла до ліжка.

І повільно, ретельно почала заливати піну просто поверх шовкової постелі.

Потім — у вітальню.

Їхній розкішний диван.

Піна лягала товстими, кривими, жовтими смугами.

Кавова машина. Мамина ваза.

Запах парфуму змішувався з їдким ароматом піни.

Я дихала рівно.

Я нічого не ламала. Нічого не трощила.

Я «раціоналізувала».

Я знала: ця піна застигне як камінь. Її віддерти неможливо. Тільки вирізати. Разом із шовком, тканиною, оббивкою.

Це був не вибух ярості. Це був акт рівноваги.

Я підійшла до вхідних дверей.

У мене лишилася половина балона.

Я поглянула на замок.

І залляла його зсередини.

Нехай «прагматик» Андрій спробує «оптимізувати» доступ до свого нового дому.

Я вийшла через чорний хід. Він був відчинений. Ключ стирчав у замку.

Я не взяла нічого, крім телефона.

На півдорозі я зупинилася на узбіччі.

Подзвонила.

— Олеже? Привіт, брате.

Мій двоюрідний брат.

— Катька? Чого так пізно?

— Олеже, в тебе ж є свій бус?

— Є… А навіщо?

— Мені треба перевезти одне дзеркало. Дуже важке.

Олег приїхав за годину. Без зайвих запитань.

Лише подивився на мене, бліду, посеред нічної траси — і кивнув.

— Куди їдемо?

Ми повернулися до того будинку.

Ми удвох, хекаючи, винесли трюмо через чорний вихід. Воно було важче, ніж я пам’ятала.

— Річ цінна? — запитав Олег, закріплюючи його в кузові.

— Безцінна, — сказала я.

Ми привезли трюмо до моєї квартири. До моєї власної оселі.

Поставили його у вітальні. Олег поїхав, тільки міцно стиснувши мені плече на прощання.

Я замкнула двері на всі замки.

А тоді зателефонувала у цілодобову службу.

Через сорок хвилин майстер вже міняв серцевину замка. З цього моменту Андрій зі своїм ключем сюди більше не потрапить.

Я сіла навпроти трюмо.

У його тьмяному дзеркалі відбивалася кімната. Моя кімната.

Воно пахло старим деревом і лаком. Ніяких солодких ароматів, ніякого чужого парфуму.

Вранці я забрала Егора від бабусі, нічого не пояснюючи.

А потім усе почалося.

Телефон вибухнув дзвінками приблизно опівдні. Андрій.

Я не відповідала. Він телефонував разів десять.

Потім прийшло повідомлення, набране капслоком.

«ТИ ЧОГО НАРОБИЛА? ТИ ВЗАГАЛІ ТЯМІШ?»

«ПІНА. ДВЕРІ. ТИ РОЗУМІЄШ, У СКІЛЬКИ ЦЕ ОБІЙДЕТЬСЯ?»

Я дивилася на ці букви. Він не спитав, де я. Не спитав про Егора. Він рахував збитки.

«Прагматик».

Я написала відповідь:

«Це просто оптимізація моїх емоційних витрат. Звучить різко, але це бізнес».

Він подзвонив миттєво. Я увімкнула гучний зв’язок.

— Ти… ти… — він задихався. — Ти зіпсувала дорогу річ! Диван! Двері! Катю, ти нерозважлива!

— Зате я більше не зручна, — сказала я.

— А трюмо?! Ти викрала трюмо!

— Я забрала своє, Андрію. Те, що ти виманив у мене.

— Воно… воно було спільним!

— Ні. Воно було моїм. Як і гроші, на які ти купив той диван.

Він змовк на секунду, підбираючи слова.

— Ми поговоримо, коли ти перестанеш істерити.

— Ми більше не поговоримо, Андрію. Ключі можеш викинути. Вони вже не працюють.

Я перервала дзвінок.

Через хвилину зателефонувала Свєта.

Її голос був високим, пронизливим.

— Ти про це пожалкуєш! Ти, сіра мишо, вирішила, що можеш таке?!

— Можу, Свєто.

— Та я… та ми…

— Що «ви»? Разом віддиратимете піну?

Вона загарчала у слухавку.

— Ти все життя мені заздрила!

— Ні, Свєто. Це ти жадала того, що належало мені. Настільки сильно, що не побачила — отримала не приз. Ти отримала те, що ховалося у шафі.

Я знову вимкнула дзвінок. І заблокувала обидва номери.

Я підійшла до вікна й розчинила його.

Холодне, свіже листопадове повітря увірвалося до кімнати, вимітаючи останні ноти приторного аромату.

— Мамо?

Егор стояв у дверях.

— А що це за гарне дзеркало?

Я обійняла його.

— Це, синку, наше. Справжнє. Бабусине.

Я глянула в дзеркало на нас двох.

Попереду було чимало справ. Розмови з сином. Поділ майна.

Та я знала одне: «розсудливою», якою вони хотіли мене бачити, я більше не буду.
Я буду справжньою.

Через два дні Андрій чекав мене під під’їздом. У дім він потрапити не міг.

Він виглядав погано. Блідий, виснажений.

— Катю, — він схопив мене за рукав. — Чого ти хочеш?

— Я? Нічого, Андрію. Хочу, щоб ти пішов.

— Ти не розумієш! — прошипів він. — Ти нам усе… усе зламала!

— Ти сам усе зламав у той момент, коли заліз у шафу, — сказала я, намагаючись забрати руку.

— Вона… — він запнувся. — Свєта… Вона скаженіє. Ти уявляєш, у що ти мене влізла? Мені тепер треба все це лагодити!

Я зупинилася.

— Перепрошую?

— Той будинок… Піна… Ти думаєш, це дрібниці? Це гроші!

— І?

— І в мене їх нема! — вирвалося в нього. — Усе вкладено! Катю, будь…

— Розумною? — я закінчила за нього.

Він кивнув, навіть не помітивши іронії.

— Кать, давай так. — він перейшов на діловий тон. — Ти ж усвідомлюєш, що ця квартира — спільна. Як і дача.

— Дача куплена на мої добрачні гроші, Андрію. Це шахрайство.

Він знітився.

— Ти не…

— Я не піду до суду, — сказала я. — Мені не потрібні суди. Мені потрібно, щоб ти зник.

— І що ти пропонуєш? — він одразу напружився.

— Пропоную «прагматичний» обмін. — Я дивилася прямо йому в очі. — Ти підписуєш у нотаріуса відмову від своєї частки в цій квартирі. На користь Егора. А я… «забуваю» про свої гроші, якими ви купили свою дачу.

— Але квартира дорожча!

— А моя свобода і моє трюмо — безцінні. Ти отримуєш свою «живу» Свєту й дім, залитий піною. Я отримую спокій.

Він рахував. Я бачила це по його очах.

— Оптимізуй, Андрію. Подумай.

Я вирвала руку й зайшла до під’їзду.

Наступного дня він зателефонував і погодився.

Ми зустрілися у нотаріуса. Він підписував папери, не піднімаючи очей. Свєта сиділа в машині, злісно спостерігаючи.

Коли все завершилося, я повернулася додому.

Я перемогла.

Я сіла у вітальні навпроти трюмо. Воно блищало — я відмила його.

Провела рукою по різьбленому краю.

Палець зачепив маленький, мало помітний сучок. Він трохи змістився.

Я натиснула.

Щось тихо клацнуло.

У боковому візерунку відчинилася крихітна потайна секція, про яку я не знала все життя.

Всередині, на бархатній підкладці, лежав старий шкіряний зошит.

Я дістала його. Це був не бабусин щоденник.

Я розгорнула.

Почерк був різкий, кутастий.

Я впізнала його.

То був почерк Свєти.

Вона, мабуть, ховала його в цьому тайнику, коли бувала у моєї бабусі, ще підлітком. У ті роки, коли ми були нерозлучними, і вона знала про схованку, про яку я навіть не здогадувалася.

Я перегортала сторінки. І знайшла запис, зроблений тринадцять років тому. За рік до мого знайомства з Андрієм.

«…Катька — ідеальний варіант. М’яка, вірить у «розумність», і скоро отримає спадщину (бабця вже… ну ви зрозуміли). Андрюха — дурник. Він заковтне, якщо я правильно натисну. Хай він її «обробляє». Вона буде зручною ширмою. А ми з ним… ми будемо «друзями».»

Я гортала далі.

«…Сьогодні цей бовдур Андрій сказав, що «закохується» у Катю. Довелося влаштувати йому сцену. Нагадала, хто головний. Він думає, що він «прагматик». Смішно.»

«…Весілля. Цирк. Катька сяє. Андрій дивиться на мене. Він мій. Лише тимчасово в оренді. А гроші — скоро наші…»

Я сиділа, не рухаючись.

Трюмо, яке я врятувала як символ пам’яті…

Виявилося сховком її зради.

Тепер я розуміла, чому вони так хотіли повернути його собі. Андрій вкрав його не через сентиментальність. Він вкрав його, бо Свєта наказала. Вона хотіла забрати свій компромат. Хотіла приховати щоденник, який покинула в юності.

Але не встигла.

Я перегорнула останній запис.

«Він думає, що це його ідея. Дурень.»

Я захлопнула зошит. Мої руки були спокійні.

Я взяла телефон, розблокувала номер Свєти і зателефонувала.

Вона відповіла одразу, ніби чекала.

— Що тобі ще, Катю? Вирішила добити?

— Я знайшла твій щоденник, — вимовила я рівно.

У слухавці зависла важка, липка тиша.

— Що? — прошепотіла вона.

— Я знаю все. Про «інкубатор», про «ширму», про «оренду».

— Ти брешеш… — але в її голосі тремтів жах.

— «Катька — ідеальний варіант… скоро спадщина…» — я почала читати вголос.

— Замовкни! — заверещала вона. — Що тобі треба?! Грошей хочеш?!

— Мені? — я всміхнулася. — Мені вже нічого не треба. Це ти хотіла моє трюмо. Ти так боялася, що я знайду твій секрет.

— Віддай його. Віддай, Катю!

— Навіщо? Щоб ти й далі думала, що керуєш усіма?

— Ти нічого не доведеш! Це просто слова!

— Мені й не треба доводити, — я підвелася й пішла до кухні. — Я просто хотіла, щоб ти знала. Тринадцять років ти плела план. І отримала чоловіка, якого сама називаєш «дурнем». Дім, залитий піною. Долі.

Я увімкнула газову конфорку.

— Ти отримала все, що заслуговуєш.

— Ти що робиш? — запитала вона, почувши шипіння газу.

— Я, Свєто, «оптимізую витрати». Емоційні.

Я піднесла шкіряну обкладинку до полум’я.

— Не смій! — заверещала вона. — Катю!

Пожовклі сторінки зайнялися, скручуючись у вогні.

— Знаєш, Свєто, — сказала я, дивлячись на палаючі слова, — ти прорахувала все. Крім одного.

— ЧОГО?!

— Що «розумна» і «зручна» — не одне і те саме.

Я кинула зошит у раковину.

— Прощавай, подруго.