Галина Сергіївна крутила в руках глянсову коробку.
Третій, «батьківський» блок радіоняні.
Вона віддала два — дитячий блок-мікрофон і один батьківський. А цей, другий батьківський, залишила собі. Просто так.
Син із невісткою навіть не помітили, що пристроїв у коробці було три.
Андрій і Вероніка жили в будинку навпроти. Вікна у вікна. Зручно і… тривожно.
Галина зітхнула. Подарунок був… натяком. Гучним, відчайдушним натяком на онуків, яких усе не було.
Андрій тоді, приймаючи коробку, посміявся. Сказав, що поки поставлять дитячий блок на кухні, «перевірити, як ловить». Роззяви. Напевно, так і залишили його увімкненим.
Вона поставила свій, «зайвий», блок на підвіконня, встромила вилку в розетку.
Просто перевірити, чи працює.
Звичне шипіння заповнило її кухню. Галина покрутила коліщатко налаштування.
Раптом шипіння зникло.
Чіткий, мов удар, голос Вероніки вирвався з динаміка. Такий близький, ніби вона стояла поруч.
«Матері скоро не стане, потерпи».
Пауза.
А потім — тихий, підлий смішок.
Галина Сергіївна завмерла. Рука так і лишилася на коліщатку.
Кому вона це каже? Вночі?
Відповідь була одна. Очевидна, як власне відображення в темному склі.
Андрію. Її синові.
«Потерпи».
Повітря ніби перестало заходити в легені.
Вона чекала, що син відповість. Що крикне на неї, назве божевільною. Хоч щось.
Але в динаміку стояла тиша. Лише цей сміх, що, здавалося, завис у повітрі.
Вероніка. Її мила, усміхнена Вероніка.
«Матері… не стане».
Це про неї. Про Галину.
Вона повільно опустилася на табурет. Дім навпроти, такий знайомий і рідний, раптом став схожим на лігво.
І її син… її Андрій… він там. Він це чує. І мовчить.
Галина Сергіївна смикнула вилку з розетки.
Звук урвався.
Вона сиділа у темряві, дивлячись на чорні вікна навпроти. Спальня сина.
Як таке взагалі можливо?
Андрій її любив. Вона була в цьому впевнена. Він не міг…
Може, вона щось переплутала? Може, це кіно? Радіовистава?
Але частота… вона ж зловила саме їхню частоту. Той самий блок, що стояв у них на кухні.
Тієї ночі вона не зімкнула очей. Не ходила кімнатою — просто сиділа, немов скам’яніла.
Будь-який шерех у власному домі здавався тепер кроками ворога.
На світанку вона вже не витримала.
Потрібно було почути голос Андрія. Живий, справжній.
Вона набрала номер. Пальці тремтіли, кнопки вислизали з-під рук.
Гудки. Довгі.
— Мам? Привіт! — голос сина був бадьорим. Надто бадьорим для людини, якій щойно натякнули на чиєсь зникнення. — Щось трапилось?
— Андрійку… ні, все добре. Просто… — вона запнулася. Як це сказати? «Твоя дружина чекає, коли я помру, а ти мовчиш?» — Просто не спалося. Ти вдома?
— Вдома? Мам, ти що, забула? Я ж казав! У мене термінове відрядження.
У Галини Сергіївни наче лід всередині утворився.
— Уже в таксі. В аеропорт їду.
— Відрядження… Так, я ж… забула.
— В інше місто. На всі вихідні, чесне слово, вирвали як сніг на голову. Мам, я майже на реєстрації, давай, потім поговоримо!
Він відключився.
Вона дивилася на екран.
Андрій. Їде.
А Вероніка…
Він сказав: «Я ж тобі говорив». А вона цього не пам’ятала. Останнім часом вона й справді багато забувала.
Галина повільно підійшла до вікна.
Якщо Андрія не було вдома цієї ночі…
То з ким вона чула розмову?
Вона згадала тишу в динаміку. Андрій не відповів не тому, що погодився.
А тому, що його там взагалі не було.
Руки самі підняли вилку, вона знову ввімкнула радіоняню.
Шипіння.
Галина покрутила коліщатко. Ось він, сигнал.
І знову голос Вероніки. Тепер денний — роздратований, різкий.
— …вічно вона лізе! Свої подаруночки, натякає, стара…
Пауза.
А потім інший голос. Чоловічий. Низький, чужий.
— Заспокойся. Він полетів?
— Так. У нас три дні.
— Чудово. Увечері відсвяткуємо. А з домом що?
— План той самий. Будинок буде нашим. Андрій — м’який, він зробить, як я скажу. Головне — щоб його мамочка з’їхала.
Чоловічий голос знову:
— А якщо не поїде?
Настала тиша. Галина стискала підвіконня, нігті впивалися в дерево.
І Вероніка відповіла. Спокійно. Надто спокійно.
— Значить, ми їй «допоможемо». Старі люди такі… крихкі.
Галина вимкнула звук.
Вона дивилася на будинок навпроти. Там, за фіранками, її невістка… і її коханець.
У квартирі її сина.
«Матері скоро не стане»… Йшлося не про вбивство.
Йшлося про те, що її, Галину, просто не стане в цьому домі. Її виженуть. Витіснять. Зітруть зі свого життя.
А син…
Він не співучасник.
Він — наступна жертва.
Два дні Галина Сергіївна жила біля вікна.
Не їла. Лише пила воду, не відчуваючи смаку.
Радіоняня стала її зброєю. І її карою.
Вона чула їхній сміх. Чула, як вони замовляють дорогі страви. Як обговорюють нові меблі в її будинок.
Вона бачила їх. Вікно у вікно.
Спочатку вона не розуміла, як Вероніка може бути такою безпечністю.
А потім зрозуміла.
Галина сиділа у своїй квартирі в повній темряві.
А Вероніка, розпалена вином та успіхом, насолоджувалася безкарністю.
Вона навіть не заслоняла штори.
У суботу ввечері вона, обіймаючи коханця, помахала рукою просто в темне вікно Галини. Наче знущаючись із «глухої старої».
Вона не знала, що «стара» має смартфон з чудовим зумом.
Галина взяла телефон. Увімкнула запис.
Вона знімала.
Знімала, як коханець Єгор обіймає Вероніку на кухні її сина.
Знімала, як вони цілуються, дивлячись у бік її будинку.
Слова важливі — але Андрій м’який. «Тюфяк». У цьому вона мала рацію.
Він міг не повірити словам. Він міг пробачити.
Але він не пробачить того, що Галина побачила зараз.
Вона записувала не лише відео. Вона підносила телефон до динаміка радіоняні.
Увечері суботи вона почула ключову фразу.
— …так що з домом? — спитав Єгор. — Андрій упиратиметься. Хата ж її.
Вероніка засміялася тим самим сміхом.
— Андрійко? Він же мамочку боготворить. У цьому й ключ.
Вона зробила ковток.
— Я скажу йому, що ми повинні про неї піклуватися. Скажу, що ми будемо поруч, доглянемо.
Голос Вероніки став масним, тихим, майже солодким.
— Скажу, що їй самій важко. Що їй потрібен нагляд. Що вона плутається в думках, усе забуває. Що найкращий вихід — добрий, дорогий пансіонат для літніх.
Єгор посміхнувся.
— А він?
— А він сам її переконає. Він же правильний син. Він її «для її ж блага» вмовить виїхати. А будинок… будинок він оформить на себе. Нібито для збереження майна. А далі ти знаєш.
У Галини Сергіївни руки раптом перестали тремтіти.
Вона вимкнула радіоняню. Натиснула «стоп» на записі на телефоні.
У неї було все.
Ці два дні вона почувалася загнаною в кут. Жертвою, яку чекають, поки вона впаде сама.
Тепер вона відчула себе мисливцем.
Вона знала свого сина. Так, він м’який. Але не безмозкий.
І більш за все в світі він ненавидів, коли його найкращими почуттями маніпулювали.
Його любов’ю до матері. Вероніка вирішила зробити з цього важіль.
І саме це стало її фатальною помилкою.
Галина Сергіївна зробила копію відео — про всяк випадок.
Вона глянула на екран. Неділя, вечір.
Літак з Єкатеринбурга мав сісти о дев’ятій.
Вона знала, що Андрій зателефонує одразу, як увімкне телефон.
Вона чекала.
Дзвінок пролунав рівно о 21:15.
— Мам, привіт! Я вже приземлився. Втомився, як собака. Зараз таксі знайду і…
— Андрію, — її голос був рівним. Твердим. Вона сама ледь упізнала його.
Син відразу замовк.
— Щось трапилось?
— Додому не їдь.
— Що? Мам, ти про що?
— Спочатку приїдь до мене. Негайно. Їй не дзвони. Просто приїдь.
Вона відключилася.
Залишалося лише чекати.
Він увірвався в квартиру через двадцять хвилин, блідий, з рюкзаком на плечі.
— Мам, що сталося? Пожежа? Ти захворіла? Вероніка…
— Сядь, Андрію.
Її спокій злякав його сильніше, ніж будь-яка істерика.
Він сів, навіть не знявши куртку.
— Мам, не мовчи.
Галина Сергіївна не вимовила жодного слова. Вона просто поклала перед ним свій телефон.
— Що це?
— Подивись.
Вона ввімкнула відео.
Андрій дивився. Спочатку — нічого не розуміючи.
Потім змінювалося обличчя.
Він бачив, як чужий чоловік обіймає його дружину на його кухні.
Бачив, як вони цілуються біля вікна, дивлячись на дім його матері.
Бачив, як Вероніка махає вікну Галини — з посмішкою, знущально.
Він перестав дихати.
Колір його обличчя змінився з блідого на попелястий.
Він підняв очі на матір.
— Це… це монтаж, мам?
— А це монтаж?
Вона увімкнула аудіо.
Кухню заповнив голос Вероніки.
«Андрій — тюфяк…»
«…гарний, дорогий пансіонат…»
«…будинок він перепише на себе…»
«…старі такі крихкі…»
Андрій прикрив обличчя долонями. Його плечі не здригалися. Він просто сидів, наче втиснутий у стілець.
Мовчав довго.
Мовчала і Галина. Уся її біль за два дні зібралася в цю паузу.
Нарешті він опустив руки.
Очі були сухі.
— Вона… вона знала, що я у відрядженні. Вона знала, що ти…
Він не договорив. Він усе зрозумів.
Зрозумів, що Вероніка знала про його любов до матері. І знала про слабку пам’ять матері.
Вона хотіла використати одне, щоб довести інше.
— Дякую, мамо, — тихо сказав він.
Він підвівся.
— Андрію…
— Я піду додому.
— Не треба.
— Треба, — він глянув на неї. У ньому не залишилося лагідності. — Я все зрозумів. І тепер знаю, хто тут насправді крихкий. І це не ти.
Він пішов. Не грюкнувши дверима.
Галина залишилася біля свого вікна. Вона більше не вмикала радіоняню. У цьому вже не було потреби.
Вона бачила.
Вона бачила, як Андрій перейшов двір.
Як увійшов у під’їзд.
У їхніх вікнах спалахнуло світло.
Не минуло й години.
Двері під’їзду рвучко відчинилися. Звідти вибіг Єгор. Він швидко сів у машину й зник.
Ще через десять хвилин з’явилася Вероніка. Вона тягнула валізу.
Зупинилась посеред двору й подивилася прямо на вікна Галини.
Кричала щось, розмахувала руками. Можливо, телефонувала Андрію, але він не відповідав.
Потім вона сіла в таксі — і поїхала.
Світло у вікнах напроти згасло.
Телефон Галини Сергіївни тихо пискнув. Повідомлення від Андрія:
«Я поїхав до Ігоря. Поживу в нього. Мені треба все обдумати. Квартиру продаватиму. Я тебе люблю».
Галина Сергіївна поклала телефон на стіл.
Вона подивилась на третій блок радіоняні, що стояв на підвіконні.
Невільний шпигун. Символ обману.
Вона взяла його в руки, повертала, дивлячись на пластик, що зруйнував ілюзії.
Хотілося розтрощити об стіну.
Але вона не зробила цього.
Спокійно склала прилад у блискучу коробку разом зі шнуром.
Закрила кришку.
Підійшла до антресолей і поставила коробку в самий дальній кут.
Деякі речі не треба знищувати.
Їх потрібно просто завершити.
Вона поглянула на свій дім. Тепер він більше не здавався пасткою.
Вона пішла на кухню й увімкнула чайник.
Уперше за три доби вона відчула голод. І вперше зрозуміла, що зможе спати.
Минуло пів року.
Вікна у будинку навпроти більше не викликали тривоги. Квартиру купило подружжя з двома гучними дітьми.
Галина Сергіївна інколи зустрічала їх у дворі — вони віталися, посміхалися.
Андрій переїхав в інший район, подалі. Розлучення пройшло швидко — ділити було нічого.
Квартира залишилася йому, будинок — Галині. Вероніка зникла, лишивши наостанок злобне повідомлення, яке Галина прочитала, видалила й заблокувала номер.
Була субота. Андрій приїхав до матері.
Він уже не був «тюфяком». Схуд, у куточках очей з’явилися жорсткі зморшки, яких раніше не було.
Мовчки лагодив розетку в коридорі.
— Мам, у тебе є хрестова викрутка?
— Подивись у великій шухляді.
Він знайшов, повернувся до роботи.
Вони навчилися говорити про буденні речі. Про погоду, ремонти, новини.
І обоє знали, що за цим мовчить. Невидима правда про те, як легко його обдурили і як боляче їй було це підслухати.
Коли розетка була готова, він вимив руки.
— Дякую, — сказала вона.
— Дрібниці.
Він сів на кухні. Галина поставила перед ним тарілку. Не улюблену страву. Просто вечерю.
Вони більше не грали в «ідеальну сім’ю».
— Я, мабуть, у відпустку з’їжджу, — сказав Андрій, дивлячись у тарілку.
— Правильне рішення.
— На Алтай. Один. У гори.
Галина кивнула.
Він підняв очі.
— Мам… ти тоді все правильно зробила. Те, що… підслухала.
Вона повільно сіла навпроти.
— Я не навмисне, Андрію.
— Знаю. Але якби не ти… Я б так і жив. З нею. І, мабуть, сам би переконував тебе поїхати в пансіонат.
Він тихо засміявся. Без радості.
— Вона мала рацію. Я був тюфяком.
— Ти був люблячим, — м’яко поправила вона. — Ти довіряв. Це не провина.
Він мовчав кілька секунд.
— Можливо.
Він доїв, підвівся.
— Гаразд, я поїду. Мені ще до проєкту готуватися.
— Ти в неділю приїдеш?
— Приїду. Обов’язково.
Він обійняв її у дверях. Міцніше, ніж раніше. І в тому обійманні вже не було хлоп’ячої м’якості — лише доросла вдячність.
Галина Сергіївна зачинила двері.
Підійшла до вікна. На подвір’ї грали діти з квартири навпроти.
Вона глянула вгору, туди, де за антресоллю лежала коробка з радіонянею.
Вона її не викинула. Іноді їй здавалося, що ця річ — як щеплення.
Болюче, залишає шрам, але захищає.
Вона вже не боялася своєї невістки. Не боялася за свій дім.
І, що найдивніше, більше не чекала онуків з тим самим відчаєм.
Галина зрозуміла: родина в неї вже є. Вона сиділа за її столом пів години тому й лагодила розетку.
І ця родина, якою б вона не була, варта того, щоб за неї боротися.
