Попереду, у світлі фар, виринуло нечітке плямко. Маленьке, рухоме. Ігнат зменшив швидкість. Постать. Жінка. Самотня постать у непроглядній темряві, далеко від будь-якого житла, від найменшого натяку на притулок.
— Ну от, — майнула в голові втомлена думка з гірким присмаком, — працюєш у глушині, а навколо ні вогника, ні душі. Зовсім порожньо.
Він уже збирався проїхати повз, відвести погляд, зробити вигляд, що нічого не бачив, коли раптом помітив щось дивне, незвичне. Жінка не махала руками, не наближалася до дороги, не намагалася зупинити транспорт. Вона стояла нерухомо, трохи згорбившись, притискаючи до грудей щось темне, безформне. Не сумку — щось інше, більше за розміром і, здавалося, крихкіше. У грудях Ігната щось стислося, десь глибоко, під товщею втоми й байдужості. Інстинкт, відточений за тисячі нічних рейсів, тихо, але настирливо нашіптував:
— Тут щось не так… Краще проїхати далі. Краще не бачити.
Ігнат давно перестав рахувати кілометри — вони зливалися в одноманітний гуркіт шин, у рівне погойдування кабіни, у нескінченну стрічку асфальту. На дорозі він був своїм. Любив цю нічну тишу — удень дороги належали шуму, метушні, а вночі ставали його світом. Дорога була його домом, його храмом, його келією. У дорозі він пережив різне: бачив небезпеку, допомагав, коли треба було простягнути руку. І зараз те саме знайоме відчуття — суміш страху й обов’язку — знову стиснуло серце.
Проїхавши метрів сто, він раптом різко натиснув на гальма. Вантажівка здригнулася і завмерла.
— Дурень ти, Ігнат, — насварив себе подумки. — Мало чого може трапитись. Хто його знає, хто тут уночі тиняється. Береженого Бог береже. Їдь далі.
Він заглушив двигун. Настала така тиша, що аж задзвеніло у вухах. Вибрався з кабіни, потягнувся, вдивляючись у темряву. Навколо — нікого. Лише шелест придорожньої трави та далекий, ледь чутний гуркіт іншої вантажівки, що губився за горизонтом, мов луна з іншого світу.
Жінка, побачивши його, різко рушила вперед, майже бігом, заплутуючись у довгій темній одежі. У світлі габаритів Ігнат нарешті побачив її обличчя — молоде, бліде, ніби вимите до кольору полотна, з величезними, сповненими німого жаху очима. Вони здавалися бездонними.
— Допоможіть, будь ласка, відвезіть нас звідси, швидше! — її голос був зірваним, хриплим — від страху, від безвиході, від розпачу.
— Нас? Це кого «нас»? Ти не одна, чи що? — здивувався Ігнат, озираючись навколо. Порожньо.
У відповідь вона мовчки, обережно розгорнула кут старої, потертої ковдри. Всередині, прикритий краєчком тканини, спокійно спав немовля. Його обличчя було напрочуд мирним — наче світ довкола не існував.
Серце Ігната стислося. Усі сумніви зникли.
— Від чоловіка тікаєш? Як ти сюди потрапила, посеред ночі, з дитиною? — спитав він уже м’якше, без колишньої суворості.
Жінка лише глянула на нього з безмовним благанням — і в її погляді була така глибина, що в Ігната холод пішов по спині.
— Будь ласка… швидше… заберіть нас.
Він більше не став питати. Допоміг їй піднятися до високої кабіни, обережно, як кришталеву вазу, подав згорток. Грюкнув важкою дверцятою, сів за кермо. Привичний простір фури раптом наповнився чужим болем і тривогою.
— Куди тебе везти? — тихо спитав він, увімкнувши передачу. Вантажівка із важким подихом рушила з місця.
Незнайомка зжалася в маленьку, насторожену постать, наче намагалася стати менш помітною, сховатися від світу.
— Я не знаю… Вирішу за мить. Тільки, будь ласка, швидше. Прошу, просто їдьте вперед.
Фура м’яко рушила з місця, колихнулася на вибоїнах дороги й знову попливла вперед, розрізаючи нічне повітря промінням фар, немов корабель у чорному морі. Усередині пахло кавою, димом і дорогою — тим характерним змішаним ароматом, який буває тільки в кабінах далекобійників. Ігнат непомітно спостерігав за своєю пасажиркою. Вона сиділа, притиснувшись до дверей, напружена до краю, ніби натягнута струна, що от-от урветься, і тримала немовля так, наче воно було її останнім зв’язком з життям.
Видно було одразу: вона не з тих, хто стоїть уздовж траси. Одяг — гарний, якісний, але зім’ятий, туфлі злиплі землею та хвоєю. Очевидно, йшла через ліс. І довго йшла.
— Ти, часом, не з ОТИХ? — не витримав Ігнат, розриваючи важку паузу. — Бо ти ж розумієш… усілякі тут бувають.
— Ні, — різко, майже з викликом відповіла вона. — Я не з тих. Не з траси. Я не така.
— Як тебе звати? І малюка?
— Краще вам не знати… Справді, так буде краще.
Запала тиша. Дитина дихала рівно, сопіла уві сні, і це було єдине спокійне звучання серед тривожної ночі. Ігнат відчув знайоме, колюче співчуття. Він простягнувся рукою назад, дістав пом’ятий старенький термос.
— Дивись, у мене чай є. Гарячий, солодкий. Там же ковбаса й хліб. Хотів перекусити. Можеш дістати, поїсти. Ти ж уся скута холодом.
Вона глянула на нього так, ніби між подякою й приниженням обирала щось середнє.
— Дякую, — прошепотіла ледь чутно.
Їла повільно, маленькими шматочками, ніби соромлячись, але Ігнат бачив по виснаженому обличчю, як довго вона голодувала.
Потім, опустивши погляд, тихо попросила:
— Чи не могли б ви… не дивитися? Дитину треба погодувати.
Ігнат кивнув мовчки й уперся поглядом у дорогу, в білий тунель світла попереду, даючи їй хоча б крихту особистого простору в цій тісній, пахучій дизелем кабіні.
— Не дивлюсь. Але скажи… куди тебе підвезти? Скоро буде місто. Висадити тебе поряд?
— Подалі звідси, — з тією ж безнадією відповіла вона. — Куди завгодно, тільки далеко.
— Я до Нижнього йду. По дорозі буде. — Він замовк на мить, обираючи слова. — Слухай, може, тобі, ну… допомога потрібна? Не в плані дороги, а взагалі. Ти ж не без рідних. Є кому тебе прихистити? Батьки, може? Знати б, що ти не сама.
Вона криво всміхнулася, беззвучно, холодно, й у цьому було стільки крижаної порожнечі, що Ігнатові стало моторошно.
— Нікого немає. Я сирота. Виросла в інтернаті. Друзі є… але всі вони в місті. І всіх добре знає мій чоловік. Одна з ними в одному офісі працює. Іншу він теж знає. Я не можу ризикувати. Він сказав, що квартиру продав. Значить, у мене нічого немає… Нічого. Тільки я, Степа… і це все. Навіть грошей немає. Жодної копійки.
— Так… — протягнув Ігнат, і в його простій робітничій голові почала складатися тривожна картина. — Ладно. Розказуй. Якщо вже почала. Полегшає хоч трохи. А я слухатиму.
Вона довго мовчала, дивлячись у темне скло, де відбивалося змучене, спустошене обличчя, ніби воно належало іншій жінці. Та раптом, наче дамба тріснула — заговорила. Тихо. Спокійно. Але так, що слова різали повітря.
— Я інтернатська. Нікого не пам’ятаю. Навіть дитинства не пам’ятаю, ніби його не було. Нянечка казала, що мене просто знайшли. Стояла біля порога, мовчала, у тоненькій сукенці. Мабуть, років три було. На сукні була бирка — «Женя Н.». Так і назвали — Женя. Шукали, хто я, звідки. Жодних відповідей. Ніхто не заявляв, не шукав…
Так я й зростала в дитячому будинку. Потім училися на секретаря, подруга допомогла влаштуватися в такі собі задумливий, але поважний офіс. Саме там я й зустріла Михайла. Він був старший, упевнений у собрені, увесь із тих, хто заходить у приміщення — і відразу здається, ніби це вже його територія.
Я закрестись… закохалась у ньог до безтями, втратила голову, як дурнуво сказати. Він був таким… яскравим. Голосним. Впевненим. Його букети, ресторани, цукрові слова — усе це стало для мене казкою. Я ж виросла там, де нічого змімуші не мирує ласкою, де ніхто не обіймав просто так. І раптом — хтось побачив у мені «єдину», назвав «красунею», дарував тепло, яке я ніколи не отримувала.
Ми одружилися. Жили непогано. Принаймні мені так здавалося. А потім… щось із ним сталося. Перестав бути собою: пізно приходив, мовчав, оточився якоюсь відстороненістю, ніби замурувався в бетонну стіну. Я думала — інша жінка. Я ревнувала, плакала нишком, особливо після пологів — сил не вистачало ні на ревнощі, ні на образи.
Одного дня я все ж наважилася піти за ним. Прийшла під офіс із коляскою, стояла осторонь, щоб не помітив. Його колега, усміхнений та балакучий, між іншим обмовився, що Міша готує мені великий сюрприз. Я так зраділа, так соромилась власних підозр, що навіть пробачила собі всі ті сльози. І помилялася вдруге.
Ввечері він раптом заговорив про наше старе бажання — переїхати за місто, в котедж. Здавалося, живу у власному кіно: просторий будинок, сад, дитина на свіжому повітрі. Я повірила так щиро, так дитинно, немов усе життя чекала цього моменту.
Він протягнув мені аркуш — мовляв, оформляє дім на мене, хоче, щоб я відчувала себе спокійно, впевнено. А я… я навіть не читала. Підписала. Просто поставила свою карлючку внизу. Поспішала до дитини, до вечері, не подумала, не-до-оцінила.
А далі… за тиждень він холодно, без жодного натяку на ніжність сказав:
— Збирай речі. Ключі сьогодні отримаємо. Переїжджаємо.
Я підкинула в сумку дитячі речі, свої, трохи необхідного — усе інше, мовляв, привезуть пізніше. Він нервував. Я думала — від хвилювання.
Мала б насторожитися. А я вірила.
Ми їхали довго, усе темніше, усе далі від міста. Світло зникло, дороги перетворилися на вузьку смугу ґрунту, фари вихоплювали лише сосни, глухі, мов стіни. Я запитала, чому так далеко. Він буркнув:
— Тиша, природа. Не істерій.
Мовляв, от-от приїдемо.
Коли серед дерев спалахнули приглушені вогні, мені раптом стало по-справжньому страшно. Огорожа була висока, майже чорна, зверху — металеві козирки з колючим дротом, блиснув у світлі фар. Ворота — мов укріплення. Міша посигналив. Відчинили.
Нас зустрів низький кремезний чоловік із очима-намистинками. Він кивнув Михайлу, подивився на мене так, що аж морозом повіяло, а тоді — на дитину.
На дальньому куті двору, не рухаючись, лежали дві величезні собаки на важких ланцюгах. Вони навіть не гавкали. Лише низько гарчали, стежачи за мною чорними, мов бездонні, очима.
Котедж виявився двоповерховим, зведеним із темного, важкого бруса. Він не мав у собі жодного затишку — похмурий, наче неживий, із холодною порожнечею всередині. Це був не той дім, у якому я мріяла зустріти спокій і щастя. Жодного тепла, ні найменшого натяку на домашність. На вікнах першого поверху — масивні ковані ґрати, міцні, мов тюремні. Не оселя — фортеця. А може, й справжня в’язниця.
Плетиво страху стягувало груди, поки я оглядала все довкола. Михайло взяв з багажника наші сумки, кивнув різко: «Йди за мною». Ми перетнули поріг і опинилися в передпокої, а звідти — у великій, майже порожній вітальні. Повітря було сперте, з присмаком пилюки, тютюнового диму і ще чогось важкого, ледь вловимого, але дуже неприємного. У центрі, в єдиному кріслі поруч із холодним каміном, сидів незнайомий чоловік років сорока п’яти. Одягнений він був у дороге, але недбало підібране вбрання, а погляд його — важкий, колючий — ковзнув по мені, завмер на дитині, а тоді повільно повернувся до Михайла. Від цього погляду по шкірі пробіг мороз.
— Вона? — запитав він коротко, різко, без жодного зайвого слова.
Михайло, не зводячи очей з підлоги, відповів приглушено, майже винувато:
— Так. Як домовлялися.
— Тоді ми квити.
Мій чоловік поставив сумки, різко розвернувся й майже втік з кімнати. Я стояла, ніби застигла, не розуміючи, що відбувається. Це був не сон, а жах наяву.
— Мишо?.. — мій голос зірвався на шепіт. — Куди ти? Що все це означає?
Та він уже зник за дверима. Я почула, як зачинилася хвіртка, як завівся мотор його машини. Звук від’їжджаючого авто танув, поки не розчинився в темряві. Він поїхав. Залишив нас. Назавжди.
Незнайомець повільно підвівся з крісла. Посмішка, що з’явилася на його обличчі, була кривою, ледь живою, позбавленою будь-якого тепла.
— Ну що ж, Євгеніє, — протягнув він, розтягуючи слова, а я з крижаним страхом зрозуміла, що він знає моє ім’я. — Мішаня свій борг погасив. Чесно. Ти й дитина житимете тут… поки що. А далі — побачимо. Звикай.
Мій світ розсипався на друзки. Усе стало на свої місця: той папір, який я підписала, «сюрприз», невідома дорога, цей будинок, ґрати на вікнах… Ніякого подарунка не існувало. Це була угода. Плата. Я й син стали розрахунковою валютою, живою заставою. Чоловік продав нас — і навіть не обернувся.
Ігнат слухав мовчки. Його широкі долоні так сильно стискали кермо, що побіліли кісточки. Він дивився на дорогу, але бачив перед собою той зловісний будинок, того чоловіка з холодними очима.
— І як ти… — нарешті видушив він. — Як ти вибралася звідти?
Женя витерла щоки рукавом. Голос її став спокійнішим, проте далеким — ніби вона все ще перебувала там, у тій нічній пастці.
— Мене залишили саму. Той, що зверху, пішов на другий поверх. Інший, що з собаками, заснув у кріслі, я чула, як він захропів. Вікна на першому поверсі були наглухо зачинені й зарешечені. Але я пам’ятала… На другому поверсі, у ванній, було маленьке вікно під стелею. Без ґрат. Мабуть, не подумали, що хтось полізе.
Вона заплющила очі, ковтнула важке повітря.
— Я взяла Стьопу, загорнула в пальто, прихопила тільки найнеобхідніше. Вийшла в коридор. Поряд із тим чоловіком лежали ключі. Я боялася дихати. Пройшла тихо, піднялася нагору. У тій ванній стояла тумбочка. Я поставила її під вікно, підсадила дитину, а потім… сама полізла. Вікно було вузьке, я вся порізалася, здерла спину, руки… унизу була темрява. Я не думала — просто стрибнула. Впала в кущі, підхопила сина й побігла. Чула, як позаду загавкали собаки, як увімкнулося світло… але я не озиралася. Бігла, поки було чим дихати. А потім ішла. Цілий день. Просто — куди очі несли. І вийшла на трасу.
Вона замовкла, і клубок відчаю завис у повітрі.
— Тепер ви знаєте все, — прошепотіла. — Можете висадити нас будь-де. Я не тримаю.
Ігнат мовчав довго. Потім хрипко видихнув:
— Висадити?.. Тебе?! З дитиною? У чому ти є, без грошей, без дому? Та хоч би хотів — рука б не піднялась.
Він різко звернув із траси до придорожнього кафе.
— Спочатку поїсте нормально. Обоє. А далі — видно буде. Ти тепер не сама.
Він купив їй тарілку гарячого супу, котлети з картоплею, тепле молоко для дитини. Див метині лише за змінами у її погляді: спершу — осторога, потім — реальною голод. Вона їла повільно, наче соромилася того небажаясь бути тягарем. Та Ігнат баїв: жінка давно не тримала в руках нічого теплого й ситного.
Поки вони сиділи за столом, Ігнат вийшов надвір і зробив кілька дзвінків. Говорив стиха, коротко, але впевнено, ніби вже давно знав, що робити. Коли повернувся, небо за вікном затягли важкі хмари, а в кабіні фури вже лежав пакет із їжею, вода, пачка підгузків і нова пляшечка для немовляти.
Вони знову рушили в дорогу.
— Слухай уважно, Женько, — сказав він, не відводячи погляду від траси. — У мене сестра в Нижньому. Людина вона хороша. Будинок у них невеликий, але одна кімната вільна. Поживеш там трохи. Відпочинеш, відійдеш. Потім знайдеш роботу. На ноги станеш. Я вже з нею поговорив. Чекає.
Вона довго мовчала. Її губи тремтіли, сльози котилися по щоках, але вперше в них не було безнадії. То були сльози полегшення.
— Чому? — прошепотіла. — Чому ви це робите? Ви ж навіть мене не знаєте. Це ж зайві клопоти…
— Бо так треба, — спокійно відповів він. — Бо не можна дивитися вбік, коли людину затоптують. Бо ти вибралась. А значить — мала зажити по-справжньому. От і все.
Вони їхали всю ніч. Дитина тихо спала в її руках, а в кабіні стояла м’яка тиша, у якій не було чужості. У перших сонячних променях, що окреслювали обрій золотом, Ігнат раптом почав співати стару пісню — про далекий дім, про вільний вітер і широку ріку. Голос був низьким, трохи хрипким, але теплим. Жінка притулилася щокою до холодного скла і слухала. І відчувала, як тягар на серці нарешті починає танути.
Вона дивилася на сплячого Стьопу, на його крихітні руки й довгі вії, і вперше за довгий час подумала: можливо, тепер він матиме шанс. Інше майбутнє. Без страху. Без тюремних воріт і продажних людей.
За вікном уже мерехтіли вогні міста. Не того, з якого вона тікала, а іншого — де її ніхто не чекав, але й не переслідував. Де був дім, нехай і тимчасовий. Де на столі стояла б чашка гарячого чаю, а двері не замикав ключ із того боку.
Ігнат звернув з траси в місто, зменшив швидкість. Поглянув на неї й усміхнувся своєю рідкісною, чесною усмішкою.
— Ну, ось і приїхали. Додому.
Женя кивнула. В її очах нарешті не було жаху. Лише крихітна, але справжня іскорка надії. Вона взяла дитину на руки, міцно пригорнула до грудей і глибоко вдихнула. Це був перший ковток свободи. Повітря, на яке вона мала право.
Вона більше не була тінню. Не була річчю. Не була розрахунковою монетою.
Попереду був довгий шлях. Тяжкий, невідомий, але — її. І вона знала: тепер пройде його до кінця. Не тільки заради себе. А ще — заради маленького хлопчика, що спав у неї на руках.
