— Мам, терміново. Потрібні всі гроші.
Голос у сина, Вадима, був глухий, напружений.
Галина Сергіївна завмерла з рушником у руках. Вона одразу відчула біду, але обличчя залишилося незворушним. Звичка.
— Що сталося, Вадіку?
Він не дивився в очі. Його пальці нервово крутили ключ від машини.
— Свєті. Операція.
У Галини Сергіївни на мить перехопило подих.
— Господи. Що? Яка операція? Серйозно?
— Яка різниця, мам? — він нарешті підвів на неї важкий погляд. — Питання життя і смерті.
Він говорив уривчасто, ніби видавлював слова.
— Потрібні гроші. Багато. Усі, що в тебе є.
Усі.
Це слово зависло в маленькій кухні. «Усі» — це були її заощадження. Те, що вона відкладала десять років, відмовляючи собі у відпустці, в новому одязі, у ремонті старої дачі.
Її фінансова подушка. Її маленька, ретельно оберігувана фортеця.
Гроші, які гарантували, що вона ніколи не стане тягарем. Що зможе дозволити собі доглядальницю, якщо знадобиться, а не висіти на шиї у Вадима.
— Вадиме, але як же… Це ж…
— Мам, нема часу! — він ударив долонею по столу. — Клініка приватна. Чекати не можна. Ти хочеш, щоб вона померла?
Це був удар нижче пояса. Вона знала, що він маніпулює, але материнське серце стиснулося від страху.
Вона завжди була опорою. Тією, хто вирішує проблеми. Тією, хто тримає небо, поки інші панікують.
Вона повільно кивнула.
— Скільки?
— Усе, — повторив він. — До копійки.
Вона не пам’ятала, як вдяглася, як дійшла до відділення банку.
Її руки ледь тремтіли, коли вона підписувала документи на закриття вкладу. Холодна, гладка ручка в пальцях.
Працівниця банку, молоденька дівчина, дивилась із співчуттям. Напевно, вирішила, що бабусю обдурили шахраї.
Галина Сергіївна гірко всміхнулася про себе. Якби ж то.
Вона отримала важкий конверт із купюрами. Не стала їх перераховувати.
Вадим чекав біля входу. Його рука була вологою і липкою, коли він вихопив у неї гроші.
— Дякую, мам. Я… я все поверну. Обов’язково.
Він розвернувся і майже побіг до машини.
Галина Сергіївна залишилася одна на сходах банку. Усередині була порожнеча. На рахунку не лишилося нічого. Її десять років життя, її страховка, її майбутнє — усе пішло.
Тиждень минув, як у мареві.
Вадим не дзвонив.
На її обережні повідомлення: «Як Свєта? Як пройшла операція?» він відповідав через кілька годин одним словом: «Нормально».
«Йому не до мене, — переконувала вона себе. — Він рятує дружину. Все добре».
Вона забороняла собі думати про гроші. Вона ж їх не на дурниці віддала. На життя.
У четвер вона пішла в «Магніт» біля дому. Треба було купити молока і хліба.
Вона йшла між стелажами, механічно складаючи продукти в кошик.
І в відділі побутової хімії вона її побачила.
Свєту.
Абсолютно живу, рум’яну, здорову.
Вона стояла до неї впівоберта і голосно, заразливо сміялася, обговорюючи з якоюсь подругою новий ополіскувач для білизни.
— …і запах! Ленка, ти не уявляєш! «Альпійська свіжість»! — Свєта тримала в руках велику рожеву пляшку.
На ній було легке плаття. Жодних слідів лікарні. Жодної слабкості.
Галина Сергіївна впустила кошик.
Пляшка молока глухо вдарилась об підлогу.
Свєта обернулася на звук.
Їхні погляди зустрілися.
Сміх урвався. Усмішка повільно сповзла з обличчя невістки.
Свєта кліпнула. Раз. Другий.
Її подруга, Лєна, нічого не помітивши, продовжувала щебетати:
— …а я взяла той, із лавандою. Свєтік? Ти чого?
Свєта не дивилась на подругу. Вона дивилась на Галину Сергіївну.
В її очах не було ані сорому, ані каяття. Лише холодне, миттєве роздратування. Наче свекруха застала її не за страшною брехнею, а просто сунула ніс не в свою справу.
Галина Сергіївна ковтнула. У роті було сухо, ніби вона наїлася пилу.
— Свєта… — прошепотіла вона. — Операція…
Молоко з перевернутої пляшки повільно розтікалося по лінолеуму блідою, байдужою калюжею.
— Ой, Галино Сергіївно, доброго дня, — Світлана натягнула ввічливу, майже службову посмішку. — У вас щось випало.
Вона ледь повернулася до подруги:
— Лєно, ти йди на касу, я наздожену. Згадала, що сіль не взяла.
Подруга здивовано глянула то на Галину Сергіївну, то на пляму на підлозі, знизала плечима й поїхала з візком далі.
Щойно вона зникла за стелажами, обличчя Світлани знову стало жорстким.
— Що ви тут робите? — тихо, але злісно кинула вона.
Це запитання — безглузде у своїй зухвалості — ніби опекло Галину Сергіївну.
— Я… живу поруч. Прийшла по хліб. Світлано, що відбувається? Ти ж повинна бути в лікарні?
Невістка закотила очі — звичний жест, коли, на її думку, свекруха говорила щось «застаріле».
— Боже, по-перше, не треба так голосно, на нас дивляться.
Галина Сергіївна озирнулася. Охоронець біля входу справді обернувся. Хоча вона навіть не підвищувала голосу. Вона фактично шепотіла.
— По-друге, — Світлана зробила крок ближче, зтиснувши голос до отруйного шипіння, — це не ваша справа.
— Як… не моя? — у Галини Сергіївни запаморочилося в голові. — Вадим казав… він узяв…
— Вадим усе правильно сказав. Ви самі йому все віддали. Усе, мені ніколи.
Вона рушила вбік, збираючись обійти свекруху.
І Галина Сергіївна раптом, сама від себе не чекаючи, перегородила шлях.
— Куди пішли гроші, Світлано?
Погляд невістки став крижаним.
— Повторюю. Не. Ваша. Справа. Якщо Вадим захоче щось пояснити — пояснить.
Вона різко обійшла її, майже штовхнувши плечем, і швидкою пружною ходою попрямувала до кас, навіть не обернувшись.
Галина Сергіївна стояла над білою калюжею молока.
До неї підійшов охоронець:
— Жінко, у вас усе гаразд? Давайте я приберу.
Вона лише кивнула. Слів не було.
Кинула кошик із покупками. Не пам’ятала навіть, навіщо прийшла.
Не пам’ятала, як вийшла з магазину.
Холодний жовтневий вітер вдарив у лице, але вона майже не відчула його. Світ стиснувся в одну точку.
Вона йшла додому на автопілоті.
В голові стояла одна єдина думка: «Обманули».
Не «помилилися».
Не «щось не так зрозуміла».
Обманули.
Холодно. Розраховано. Дивлячись в очі.
Її син. Вадим.
Вона зайшла до квартири.
Речі, що ще вчора здавалися звичними, тепер виглядали чужими.
Диван, на якому сидів Вадим, коли просив грошей.
Стіл, по якому він ударив долонею, переконуючи її, що це «питання життя і смерті».
Усе це раптом стало декорацією до дешевої, огидної вистави.
Її пальці, досі тремтячі, намацали телефон.
Треба подзвонити Вадиму. Треба почути його голос. Він мусить щось пояснити.
Може, Світлана справді втекла з лікарні?
Може, це ремісія?
Може, операція була вчора, і її вже виписали?
Розум хапався за будь-яку, навіть абсурдну версію.
Гудки. Довгі, байдужі.
— Так, мамо, — голос сина був нетерплячим. На фоні гучно лунала музика.
— Вадику… — власний голос здався їй старим, надламаним.
— Мамо, я зайнятий, щось термінове?
— Так. Я… я щойно бачила Світлану.
На тому кінці настала коротка пауза. Музика стала тихішою.
— Ну. І що? — тон став настороженим.
— Вона… у магазині. З подругою. Сміялася.
Галина Сергіївна замовкла. Дала йому шанс… Сказати що?
Виправдатися?
Злякатися?
Хоч щось.
Вадим важко зітхнув. Так зітхають, коли тебе відволікають якоюсь нісенітницею.
— Мамо. Я ж просив не втручатися.
— Вадиме, що відбувається? Ти казав — операція.
— Так, операція! — раптом підвищив голос. — Але все змінилося!
— Що змінилося?
— Знайшли іншого лікаря! Інший метод! Без… без скальпеля. Так. Нове лікування. Гроші пішли туди. Воно ще дорожче вийшло!
Він говорив швидко, плутаючись, але наполегливо.
— Яке лікування, Вадиме?
— Мамо, ти все одно не зрозумієш! Там складні медичні терміни! Головне — Свєта здорова. Ти ж цього хотіла?
— Я… так, але…
— Ну от і все! Ти допомогла — спасибі. Все, не можу говорити.
І він кинув слухавку.
Галина Сергіївна ще кілька секунд дивилася на телефон у руці.
«Нове лікування».
«Складні терміни».
«Ти все одно не зрозумієш».
Він навіть не спробував збрехати переконливо.
Навіть не доклав зусиль.
Бо був упевнений: вона «проковтне» і це.
Її син вважав її дурепою.
І це боліло набагато сильніше, ніж втрачені гроші.
Вона поклала телефон на стіл.
Її фортеця впала.
Її фінансова подушка, якій вона присвятила десять років, була не просто вкрадена.
Вона віддала її власноруч.
І не заради порятунку життя.
За що?
За ополіскувач для білизни?
За нову сукню?
За щось, про що їй — із її «застарілими поглядами» — знати не належить?
Вона сіла на жорсткий кухонний стілець.
Тремтіння зникло.
Всередині щось важке й крижане опустилося на саме дно.
Це був не гнів.
Це була крапка.
Вона не спала всю ніч.
Не плакала.
Сиділа на кухні й дивилася у чорне вікно.
Перед очима крутилися не десять років заощаджень.
Крутилися тридцять років материнства.
Де?
У який момент син вирішив, що вона — не людина, а ресурс?
Банкомат, який можна «зламати», якщо знати правильний код.
Пароль називався: «питання життя і смерті».
Вранці вона не пішла на роботу.
Вперше за п’ятнадцять років подзвонила й попросила відгул.
Вона не стала чекати, поки вони самі з’являться, щоб «пояснити».
Вона вдяглася. Викликала таксі.
Вона поїхала до них.
У їх нову квартиру в новобудові, з іпотекою, з якою вона теж допомагала.
Вона мусила побачити.
На власні очі.
Куди пішли її десять років життя.
Вона піднялася на поверх.
Двері відчинив Вадим.
У домашній футболці. Розгублений. Він не чекав її.
— Мамо? Ти чого? Щось…
Вона мовчки відсунула його і зайшла.
У передпокої пахло новою технікою й картоном.
З кімнати вийшла Світлана.
На Світлані був той самий бежевий кашеміровий костюм. Сидів ідеально. Дорогий, без жодного натяку на скромність.
— Галино Сергіївно? — щиро здивувалася вона, але на мить. У наступну секунду вже посміхалася так, ніби зустріла гостю на свято. — Ой, а ми якраз збиралися до вас! Цукерки купили!
З кімнати, що виходила в коридор, Галина Сергіївна побачила його.
Величезний телевізор на всю стіну. Такий вона раніше бачила тільки в рекламі. Поряд — коробки від нової ігрової приставки.
— Цукерки, — повторила вона тихо.
— Так! — Світлана завзято кивнула. — Ви просто не так усе зрозуміли. Вадим вам не те наговорив.
— Не те, — ледь помітно кивнула Галина Сергіївна.
Вона перевела погляд на сина.
Він стояв біля дверей, застиглий, наче винуватий школяр, який не знає, як виправдатися.
— Вадику, Світлана каже, ти все переплутав.
Вадим сіпнувся. Подивився на матір винувато, але слова не підібрав.
— Мамо… це просто складно пояснити…
— Гроші, — спокійно сказала вона. — Де вони?
Світлана одразу взяла ситуацію у свої руки. Усміхнулася зверхньо, як доросла дитині.
— Галино Сергіївно, ми вам такі вдячні! Ви нас буквально врятували. Але треба зрозуміти — це… бізнес.
— Бізнес? — перепитала вона, не підвищуючи голосу.
— Звісно. У Вадима були тимчасові труднощі. І тут з’явився вигідний проєкт. Терміновий! Потрібно було вкластися. А взяти ніде. Ви ж сім’я. Ми ж разом.
Говорила вона м’яко, ніби пояснювала дитині, чому не можна лизати бурульки.
— А операція? — тихо спитала Галина Сергіївна.
Світлана театрально зітхнула.
— Ой, це Вадим вигадав. Він у вас такий вразливий. Знав, що інакше ви б не дали. Він так за мене хвилюється. За нас. За наше майбутнє…
Вона кинула на чоловіка закоханий погляд.
Галина Сергіївна простежила за її очима.
Вадим. Її син. Стояв похнюплений, не зворушений — слабкий. І керований.
— І що це за проєкт? — спитала вона рівним голосом.
— Ой, там складно! — відмахнулася Світлана, прямуючи до кухні, де стояла новенька кавомашина. — Пов’язано з криптовалютою. Ви все одно не розберетеся. Головне — ми все повернемо! І навіть із відсотками! Кави вам?
Її обличчя світилося тріумфом.
І в цій сяючій посмішці, у дорогому костюмі, у запаху нової техніки, в оцьому зневажливому «ви не зрозумієте» — і була та сама крапля.
Не сам факт обману.
А та легкість, з якою вони це зробили.
Та зневага, з якою вони переступили її життя, її роки економії, її материнство.
Вони вкрали не тільки гроші.
Вони знецінили її світ.
— Зрозуміло, — сказала Галина Сергіївна.
Вадим підвів голову. Він, здається, чекав сліз, крику, обурення — чого завгодно, тільки не тиші.
На материнському обличчі не було ні гніву, ні докору. Тільки спокій, у якому Вадим раптом злякався потонути.
— Мамо… ти ж не сердишся? — він зробив крок до неї, ніби сподіваючись, що все ще можна повернути назад.
Галина Сергіївна подивилася на нього.
Усередині більше нічого не провалювалося. Дна вже було досягнуто.
Вона мовчки рушила до виходу.
— Мамо, ти куди? — Вадим схопив її за рукав. — Почекай, Світлана зараз…
Галина Сергіївна подивилася на його руку. Потім на нього.
— Вадиме, — промовила вона так тихо, що навіть Світлана в кухні припинила дзенькати чашками. — У тебе була мама.
Він завмер.
— І ти її проміняв. На… — вона ледь кивнула в бік Світлани, — …на оце. І на телевізор.
— Та як ви смієте! — Світлана вискочила з кухні, обурена, ніби її образили несправедливо.
— Добровільно віддавала не ти, — сказала Галина Сергіївна. — Це я. Тобі. Віддала.
Вона різко струснула його руку й звільнилася.
Тепер у погляді Вадима з’явився страх. Нарешті. Але не за Світлану. Не за майбутнє.
Страх за себе.
Він відчув: щось зламалося невиправно.
— Мамо…
— Ти мені більше не син.
Вона вимовила це.
І не відчула болю. Лише полегшення.
— Живіть, — сказала вона просто.
Вона вийшла в під’їзд.
Світлана ще щось кричала їй услід — голосно, різко, з образами.
Вадим мовчав.
Галина Сергіївна викликала ліфт і дочекалася його. Не обертаючись.
Першим, що вона зробила вдома, — змінила замок.
Майстер приїхав швидко. Похитав головою, витягнув стару серцевину, поставив нову — важку, блискучу, з ключами незайманого металу.
Коли двері клацнули оновленим замком, у квартирі стало тихіше. Наче разом із особистими речами з неї вивітрилася й чиясь нав’язлива присутність.
Почалися дзвінки.
Перші кілька днів — скажені.
Переважно від Світлани. Повні образ і погроз:
«…та ви ще пошкодуєте!»
«…невдячна стара!»
«…Вадим вам цього не пробачить!»
Галина Сергіївна не відповідала. Просто блокувала номери. Один за одним. Як мурах, що повзли у тріщину — і кожна зникала після одного дотику пальця.
Потім почав дзвонити Вадим.
Спочатку — напористо:
«Мамо, відкрий двері! Нам треба поговорити!»
Потім — жалісливо:
«Мамо, ну що ти як чужа? Ми ж сім’я».
Потім — знову агресія:
«Ти не маєш права! Я подам у суд!»
Вона вже не блокувала його номер.
Просто не брала слухавку.
З часом дзвінки стихли.
У квартирі стало дивно просторо. Повітря — легшим. Наче роками воно було наповнене чиїмись претензіями, парфумами, голосами, вимогами.
Тепер у домі пахло тільки нею. Кремом для рук. Чистим посудом. Тишею.
Вона повернулася на роботу. Колеги запитали, що сталося.
— Тиск, — коротко відповіла вона.
Ніхто більше не розпитував.
Вона відкрила новий рахунок. В іншому банку.
Поклала туди перші три тисячі гривень.
Смішна сума — після того, що колись лежало на попередньому вкладi. Але ці гроші були її.
Початок нової, власноруч збудованої фортеці.
Вона знову навчилася спати.
Повну ніч. Без нічних «мам, терміново». Без внутрішньої готовності рятувати.
Минуло чотири місяці.
Якось увечері вона поверталася з бібліотеки — взяла собі детектив.
І майже біля під’їзду побачила його.
Вадима.
Він стояв, чекаючи.
Не в кашемірі. У старій, зім’ятій куртці. Небритий. Очі червоні.
Він кинувся до неї, як хлопчик, що втік із уроку.
— Мамо!
Вона мимоволі відступила назад. Він помітив цей рух.
— Мамо, почекай!
Зупинився в двох кроках. Майже боявся підходити ближче.
— Мамо, я…
Вона мовчала. Просто дивилась.
— Цей… цей проєкт… криптовалюта… все згоріло, — він затинався, ковтаючи слова. — Свєта… вона… вона сказала, що я нікчема.
Він схлипнув.
— Вона подала на розлучення. Мамо, я все зрозумів. Все.
Він чекав. Він знав, що має статися далі.
Що його пригорнуть. Пробачать. Нагодують. Пустять додому.
Так було завжди.
Але не тепер.
Галина Сергіївна дивилась на цього спустошеного чоловіка.
І не відчувала нічого.
Ні болю. Ні жалю. Ні колишньої любові.
Лише довгу, крижану втому.
— Мамо, прости… Я… я не знаю, що мені робити. Мені нема куди піти!
Він ступив уперед, збираючись обійняти її.
Вона підняла долоню. Зупинила його одним рухом.
— Ні, Вадиме.
Тихо. Але так, що він застиг.
— Але я ж твій син! — голос зірвався на плач.
— Ти був моїм сином.
Вона повторила ті самі слова.
— Того хлопчика, якого я виростила, я любила. Він би ніколи не зрадив свою матір заради грошей на якийсь… — вона зневажливо скривилася, — …«проєкт».
А тебе… тебе я не знаю.
— Куди ж я тепер?!
— Це вже не моя турбота.
Вона обійшла його.
Він щось кричав у спину. То благав, то лютився.
Вона не оберталася.
Підійшла до дверей, дістала ключ. Новий. Той самий, із блиском сталі.
Він увійшов у замкову щілину без жодного клацання.
Двері за нею закрилися — і його голос зник за стіною.
У квартирі було тихо. Вона зняла пальто, повісила його на гачок.
На підвіконні стояв невеликий горщик із цикламеном. Вона купила його собі тиждень тому — просто тому, що хотіла мати щось живе й ніжне поруч.
Вона взяла маленьку лійку й обережно зволожила суху землю.
Пелюстки, схожі на рожевих метеликів, ледь ворухнулися від подиху теплого повітря.
Минув рік.
Весна того року прийшла рано. Сонце пригріло швидше, ніж зазвичай, ніби світ теж хотів забути про зиму.
Галина Сергіївна сиділа на лавці в парку після роботи.
Вона нікуди не поспішала.
Їй більше не треба було бігти «на випадок, якщо Вадик зайде».
Вона просто сиділа, слухала дитячий сміх біля фонтану і відчувала — життя не закінчилося.
Її новий рахунок у банку поступово зростав. Не до колишньої суми, але достатньо, щоб не боятися завтрашнього дня.
Кожна гривня на цьому рахунку була не «захована від когось», а зароблена для себе.
Вона дозволила собі те, що колись вважала «зайвим».
Записалася на курси реставрації меблів.
Їй подобалося брати старий, подряпаний стілець, знімати з нього облуплений лак, оголювати дерево, відчувати його теплу текстуру, наносити новий віск.
Ніби повертала речам їх гідність.
Повертаючи її собі.
Про Вадима вона іноді чула.
Дзвонила далека родичка, тітка Віра з Твері. Сказала, що він намагався позичити в неї гроші.
Вадим так і не піднявся.
Працював випадковими підробітками. Жив у хостелі.
Надсилав листи.
Перше — повне покаяння. «Мам, я все зрозумів, вибач».
Друге — докори. «Ти винна, ти могла допомогти».
Третє — жалість. «Я хворий. У мене нікого немає».
Вона читала їх.
І бачила не біль, не каяття.
А той самий шаблон.
Ті ж слова, що колись відкривали двері, рахунки, серце.
Маніпуляція, тільки в іншому одязі.
Вона не відповіла на жоден.
Після третього листа перестала перевіряти поштову скриньку.
Вона знала: він не змінився.
Просто шукав новий «гачок».
Світу вона побачила одного разу — випадково, в центрі.
Із дорогого чорного позашляховика вийшла Світлана. У новому пальті, з глянцевим волоссям, з яскравим сміхом. Поруч — кремезний чоловік років п’ятдесяти. Вона тримала його під руку, ніби кристальну вазу.
Виглядала щасливою. Дуже щасливою.
Світлана її не помітила. Пройшла повз, лишивши за собою різкий запах дорогих парфумів.
Галина Сергіївна подивилася їй услід.
І вперше не відчула уколу образи.
Лише спокійне, іронічне зацікавлення:
«Цікаво, — подумала вона, — і в цього теж скоро попросять гроші на операцію?»
Вона ледь усміхнулася.
Допила свій маленький стаканчик капучино. Тепер вона купувала його собі щоп’ятниці. Не для «в гості», не «комусь», а просто так. Тому що їй хотілося.
Пора було додому.
Дома на неї чекав старий комод, який вона знайшла на онлайн-базарі. Дешевий, але з душею. Його треба було розібрати, відшліфувати, повернути до життя.
Галина Сергіївна встала з лавки й повільно рушила до зупинки.
Вона більше нікого не рятувала.
Не тримала небо над чиєюсь головою.
Не платила за чужі помилки ціною власного життя.
Вона просто йшла додому.
У свій дім.
У свою нову, тишу.
У свою власноруч відбудовану фортецю.
