Перший сніг сьогодні — це майже гарантований хаос: заноси на розв’язках, затори через «літніх» водіїв і нервові черги на шиномонтаж. І коли сучасному автомобілісту кажеш, що в СРСР більшість узимку їздила на звичайній, «літній» гумі, це звучить як міська легенда або жарт старих шоферів. Але ні, це чиста правда: саме так жили й пересувалися. Чому це працювало, чим тодішня практика відрізнялася від теперішньої та які уроки з минулого варто взяти собі на озброєння сьогодні — розберімо спокійно, без ностальгії, але по суті. Я поговорив із водієм старої школи, і його розповідь чудово пояснює, чому система тоді справді діяла.
Почнімо з головного, що сьогодні здається неймовірним. До середини 80-х років ніякої масової «зимової» гуми просто не існувало. Люди користувалися одним комплектом коліс цілий рік. Якщо комусь вдавалося «дістати» свіжі шини, їх ставили саме на холодний сезон, а коли тепліло — знову повертали старі, трохи зношені. І — ні, дороги не перетворювалися на суцільну ковзанку: аварій через «не ту» гуму практично не було, тож особливої потреби в окремих зимових моделях ніхто не відчував.
Чому ж це працювало?
По-перше, трафік. На дорогах тоді не було шалених заторів, машин у місті — у рази менше, а трасами не тяглися кілометрові колони в кілька рядів. Тримати дистанцію і їхати «із запасом» швидкості було набагато простіше, що істотно знижувало ризики на слизькому покритті.
По-друге, стиль їзди. У містах ніхто не кидався з ряду в ряд, а в селах усі возили з собою ланцюги проти ковзання — цілком звичну річ. Потрібно — накинули, проїхали замет або обмерзлу ділянку, зняли. Ефективно, надійно, передбачувано. Навіть зараз ця техніка допомагає там, де будь-яка гума безсила без механічної «зчепної» підтримки.
У середині 80-х у Союзі нарешті з’явився перший впізнаваний «зимовий» продукт — шини «Сніжинка». Без шипів, але з глибоким, майже «брудовим» протектором. З точки зору сучасного водія вони здавалися надто жорсткими — настільки, що боковина ледь прогиналася навіть при мінімальному тиску. Дістати «Сніжинку» було важко: щастило тим, хто мав хоча б дві й міг поставити їх на ведучу вісь. На чистому льоді див не відбувалося — склад гуми та відсутність ламелей не дозволяли, зате на пухкому снігу чи зимових ґрунтовках ця шина давала відчутну тягу й упевненість.
Треба враховувати ще й техніку тих часів. Радянські легковики не були «ракетами»: розгін — повільний, гальма — прості, електроніки — нуль. Водії це чудово розуміли й вели себе відповідно. Додайте сюди особисту відповідальність: власне авто було справжньою сімейною цінністю, тож берегли його як могли. Агресивної культури водіння не існувало, тому на дорогах панувала дисципліна й стриманість — саме те, що дозволяло спокійно пересуватися навіть на «літніх» шинах узимку.
Є ще дві деталі, які багато хто недооцінює, хоча саме вони й рятували ситуацію.
Перша — «водійська гігієна» керування. У радянських автошколах багато уваги приділяли роботі зчепленням та гальмуванням двигуном. У житті водії справді пригальмовували завчасно, короткими натисканнями, спуски проходили на знижених передачах. Не через моду, а тому що інакше було неможливо — техніка не пробачала помилок.
Друга — особливості шин. Тоді колеса були вужчими та з вищим профілем, ніж нині. Вузька шина легше «різала» снігову кашу до твердого покриття, а високий профіль краще гасив дрібні нерівності дороги.
Підсумовуючи, можна сказати просто: радянська традиція їзди «всю зиму на літній» не була ані подвигом, ані дивом. Це був компроміс свого часу — з іншими швидкостями, іншим рухом і зовсім іншою культурою водіння. Вона працювала тоді, бо її підтримували дисципліна й здоровий глузд, а не удача. Сьогодні умови змінилися: щільніший потік, більші швидкості, важчі автомобілі та ширші можливості. Тож і підхід має бути інший.
Зимова гума — це не примха й не аксесуар, а важлива частина особистої безпеки. А от чого точно варто навчитися у минулого — це поваги до дороги, терпіння та звички думати наперед. Решта — справа правильного вибору шин і своєчасної підготовки до зими.
