Сквозняк пронизував усе навколо, гуляючи по порожньому залу очікування старенького провінційного вокзалу. Ірина щільніше закутала у хустку свою чотирирічну доньку. Катя, притулившись до матері, тремтіла на твердій лаві, а її подих осідав у крижаному повітрі маленькими хмарками пару. За запиленими вікнами бушувала завірюха, шмагаючи скло потоками крижаного граду. Усе, що було за межами цього сірого, понурого приміщення, здавалося ворожим, байдужим і нещадно холодним.
У старому наплічнику — єдиному, що залишилось від їхнього життя, — лежала остання булка та кілька зім’ятих купюр. На квиток до найближчої станції грошей би вистачило, але куди їхати? Їх ніде не чекали. Ірина відламала доньці найбільший шматок, а собі залишила лише суху скоринку. Їсти не хотілося — у роті стояв присмак відчаю. Ще кілька днів тому в них хоча б був дах над головою — хиткий, ненадійний, але свій. А тепер — лише холодна лава та виття вітру за вікном.
Ірина задумливо дивилася крізь брудне скло, коли раптом у вихорі снігу та тьмяному світлі ліхтарів їй здалося, що вона побачила знайоме обличчя. Мимо вікна пройшла згорблена від вітру жінка — худа, сива. «Маргарита Андріївна…» — майнула думка. Колишня свекруха. «Показалося», — прошепотіла Ірина, заплющуючи очі. «Від голоду і втоми мариться».
Але це не могло бути видінням. Її колишній чоловік Денис давно відправив матір у будинок для літніх людей — він завжди прагнув позбутися всіх, хто ставав йому тягарем. Після розлучення рідні відвернулися від Ірини, ніби вона була прокаженою. Лише Маргарита Андріївна іноді допомагала — то приносила молоко, то теплі речі для Каті, то просто обіймала й говорила добрі слова. Її турбота була тією тонкою ниткою, що ще тримала Ірину біля життя.
Тепер цей образ постав перед нею, мов тінь минулого. Пам’ять болісно оживила приниження останніх днів: Ірина, знесилена, стоїть навколішки, миє підлогу у квартирі заможної господині. Лариса — холодна, пихата, впевнена у власній вищості — зневажливо дивиться:
— Брудно. Ти що, сліпа? За це я не заплачу.
— Будь ласка… У мене дитина, — благала Ірина.
— У всіх проблеми, — відрубала жінка. — Ігорю, проведи її.
Із кімнати вийшов її син — високий, понурий, байдужий. Не кажучи ані слова, він взяв Ірину за лікоть і майже виштовхнув за двері. «Безвольний телепень», — промайнуло в неї в голові. — «Сидить під матір’ю і не має навіть сміливості сказати “ні”».
Двері грюкнули. Вона лишилася сама, у темному під’їзді, з порожніми руками й крижаною порожнечею в душі.
Коли Ірина звернулася по допомогу до сусідок, ті лише знизували плечима. Одні робили вигляд, що не чують, інші радили повернутися до чоловіка. Але думка про Дениса викликала лише жах — його п’яні істерики, крики, агресія… Просити в нього допомоги — означало знову кинутися у пащу хижака.
А за спиною вже шепотіли: «Віддай дівчинку в дитбудинок, там хоч нагодують і вдягнуть. Може, їй там навіть краще буде…»
Ці слова боліли сильніше за будь-який удар. Краще без матері? Ірина підхопила сплячу Катю, закинула наплічник на плече і вийшла у студену ніч. Єдиним прихистком став вокзал.
Сидячи на холодній лаві, обіймаючи доньку, Ірина думала: чому в такій великій країні немає притулку для матерів із дітьми, які опинилися на вулиці? Чому ті, хто має все, такі жорстокі до тих, у кого нічого немає? Хіба материнство, ця щоденна самопожертва, не варте поваги?
Раптом її думки перервав голос поліцейського — стомленого, сіроокого чоловіка на ім’я Семен:
— Що ви тут сидите? Тут ночувати не можна.
— Нам нікуди йти, — тихо відповіла Ірина. — Дитина замерзне.
Він помовчав, а тоді відійшов. Та за кілька хвилин повернувся й простягнув пакет. У середині були теплі пиріжки з картоплею і пляшка кефіру. Поки Ірина дякувала, він непомітно поклав у її кишеню зім’яту купюру.
Вона зробила вигляд, що не помітила. Відламала пиріжок, більшу частину віддала Каті. «Іноді справжня доброта приходить не від рідних, а від зовсім сторонніх людей», — подумала вона, глянувши на поліцейського. Він стояв неподалік, охороняючи їх своєю мовчазною присутністю. Цей скромний чоловік став їхнім невидимим янголом-охоронцем у ту довгу морозну ніч.
На світанку, коли вокзал почав прокидатися, хтось обережно торкнувся Ірини за плече. Вона відкрила очі — перед нею стояла жінка, яку напередодні вважала лише примарою.
— Ірочко? Катю? Як ви тут опинилися? — у голосі Маргарити Андріївни тремтіло здивування й біль.
Вони обійнялися, і сльози потекли самі. Між схлипами Ірина дізналася, що Денис справді відправив матір у будинок для літніх, оформивши її недієздатною, щоб забрати квартиру. Лише завдяки давній подрузі Валентині Семенівні жінці вдалося звідти втекти. Тепер вони прямували до неї — у інше місто, почати нове життя.
— Як же ти могла зв’язатися з цим чоловіком, Ірочко? — прошепотіла Маргарита, лагідно торкаючись її волосся.
Ірина мовчки опустила очі. Перед внутрішнім зором знову постали спогади з дитячого будинку — самотність, страх, голод. Тоді Денис здавався опорою, рятівником, шансом мати сім’ю. Вона шукала любові, тепла, турботи. І коли народилася Катя, їй здавалося, що ось воно — справжнє щастя. Як вона помилялася…
Їхні роздуми перервала енергійна жінка років шістдесяти з яскравою хусткою на голові — Валентина Семенівна. Вона підійшла з теплою усмішкою:
— Ну що, Марго, знайшла своїх? Я ж казала — серце не підводить!
Вона одразу взяла все у свої руки:
— Збирайтеся, дівчата. Їдете з нами. Місця вистачить усім. А ваші проблеми — тепер мої проблеми. У мене, між іншим, зв’язки такі, що й міністру не соромно подзвонити! — підморгнула вона. — До речі, Семен тут чергує не випадково — це мій племінник. І він би нікому вас не образив.
Семен, той самий поліцейський, сором’язливо посміхнувся і взяв їхній рюкзак. Потяг рушив, забираючи їх від холоду, страху й відчаю — у бік, де вперше за довгий час чекала надія.
Квартира Валентини Семенівни виявилася великою і затишною. Вона прийняла їх, як рідних. Уже наступного дня почалися зміни: Валентина допомогла Ірині оформити документи, подати заявку на державну програму для випускників дитбудинків, а також поставила її в чергу на соціальне житло.
Минуло кілька місяців. Прийшла звістка про Дениса — він остаточно спився й загинув на вулиці. Ірина почула це без емоцій — у її житті він давно помер. Маргарита Андріївна через суд повернула свої права і частину майна, яку пізніше вони спільно записали на ім’я Каті.
Життя поступово входило в нове русло. Ірина й Маргарита стали справжньою родиною, їх об’єднала спільна доля і турбота про дитину. Часто навідувався Семен — приносив Каті іграшки, допомагав по господарству, а на Ірину дивився з теплом, яке вже не приховував. Валентина лише посміхалася:
— Іришко, доля тобі подарувала такого чоловіка — не гай шансу!
Ірина червоніла, але в серці поступово розквітало нове, світле почуття.
Минув рік. Ірина отримала невеличку, але власну квартиру. Маргарита оселилася поруч. Катя пішла до садочка, знайшла друзів. А одного осіннього вечора Семен освідчився. Весілля було скромне, але тепле. Усі — Валентина, Маргарита, Катя — плакали від радості. А дівчинка, сяючи від щастя, весь день повторювала:
— У мене тепер найкращий тато на світі!
Ірина слухала її й усміхалася. Вона знала: справжнє добро не потребує гучних слів і подяк. Воно просто приходить тоді, коли здається, що надії більше немає — і дарує нове життя.