Сусідки порадили матері віддати доньку до дитячого будинку, аби хоч якось вижити після того, як чоловік вигнав їх із дому.

Сквозняк пронизував усе навколо, гуляючи по порожньому залу очікування старенького провінційного вокзалу. Ірина щільніше закутала у хустку свою чотирирічну доньку. Катя, притулившись до матері, тремтіла на твердій лаві, а її подих осідав у крижаному повітрі маленькими хмарками пару. За запиленими вікнами бушувала завірюха, шмагаючи скло потоками крижаного граду. Усе, що було за межами цього сірого, понурого приміщення, здавалося ворожим, байдужим і нещадно холодним.

У старому наплічнику — єдиному, що залишилось від їхнього життя, — лежала остання булка та кілька зім’ятих купюр. На квиток до найближчої станції грошей би вистачило, але куди їхати? Їх ніде не чекали. Ірина відламала доньці найбільший шматок, а собі залишила лише суху скоринку. Їсти не хотілося — у роті стояв присмак відчаю. Ще кілька днів тому в них хоча б був дах над головою — хиткий, ненадійний, але свій. А тепер — лише холодна лава та виття вітру за вікном.

Ірина задумливо дивилася крізь брудне скло, коли раптом у вихорі снігу та тьмяному світлі ліхтарів їй здалося, що вона побачила знайоме обличчя. Мимо вікна пройшла згорблена від вітру жінка — худа, сива. «Маргарита Андріївна…» — майнула думка. Колишня свекруха. «Показалося», — прошепотіла Ірина, заплющуючи очі. «Від голоду і втоми мариться».

Але це не могло бути видінням. Її колишній чоловік Денис давно відправив матір у будинок для літніх людей — він завжди прагнув позбутися всіх, хто ставав йому тягарем. Після розлучення рідні відвернулися від Ірини, ніби вона була прокаженою. Лише Маргарита Андріївна іноді допомагала — то приносила молоко, то теплі речі для Каті, то просто обіймала й говорила добрі слова. Її турбота була тією тонкою ниткою, що ще тримала Ірину біля життя.

Тепер цей образ постав перед нею, мов тінь минулого. Пам’ять болісно оживила приниження останніх днів: Ірина, знесилена, стоїть навколішки, миє підлогу у квартирі заможної господині. Лариса — холодна, пихата, впевнена у власній вищості — зневажливо дивиться:
— Брудно. Ти що, сліпа? За це я не заплачу.
— Будь ласка… У мене дитина, — благала Ірина.
— У всіх проблеми, — відрубала жінка. — Ігорю, проведи її.

Із кімнати вийшов її син — високий, понурий, байдужий. Не кажучи ані слова, він взяв Ірину за лікоть і майже виштовхнув за двері. «Безвольний телепень», — промайнуло в неї в голові. — «Сидить під матір’ю і не має навіть сміливості сказати “ні”».

Двері грюкнули. Вона лишилася сама, у темному під’їзді, з порожніми руками й крижаною порожнечею в душі.

Коли Ірина звернулася по допомогу до сусідок, ті лише знизували плечима. Одні робили вигляд, що не чують, інші радили повернутися до чоловіка. Але думка про Дениса викликала лише жах — його п’яні істерики, крики, агресія… Просити в нього допомоги — означало знову кинутися у пащу хижака.

А за спиною вже шепотіли: «Віддай дівчинку в дитбудинок, там хоч нагодують і вдягнуть. Може, їй там навіть краще буде…»

Ці слова боліли сильніше за будь-який удар. Краще без матері? Ірина підхопила сплячу Катю, закинула наплічник на плече і вийшла у студену ніч. Єдиним прихистком став вокзал.

Сидячи на холодній лаві, обіймаючи доньку, Ірина думала: чому в такій великій країні немає притулку для матерів із дітьми, які опинилися на вулиці? Чому ті, хто має все, такі жорстокі до тих, у кого нічого немає? Хіба материнство, ця щоденна самопожертва, не варте поваги?

Раптом її думки перервав голос поліцейського — стомленого, сіроокого чоловіка на ім’я Семен:
— Що ви тут сидите? Тут ночувати не можна.
— Нам нікуди йти, — тихо відповіла Ірина. — Дитина замерзне.

Він помовчав, а тоді відійшов. Та за кілька хвилин повернувся й простягнув пакет. У середині були теплі пиріжки з картоплею і пляшка кефіру. Поки Ірина дякувала, він непомітно поклав у її кишеню зім’яту купюру.

Вона зробила вигляд, що не помітила. Відламала пиріжок, більшу частину віддала Каті. «Іноді справжня доброта приходить не від рідних, а від зовсім сторонніх людей», — подумала вона, глянувши на поліцейського. Він стояв неподалік, охороняючи їх своєю мовчазною присутністю. Цей скромний чоловік став їхнім невидимим янголом-охоронцем у ту довгу морозну ніч.

На світанку, коли вокзал почав прокидатися, хтось обережно торкнувся Ірини за плече. Вона відкрила очі — перед нею стояла жінка, яку напередодні вважала лише примарою.
— Ірочко? Катю? Як ви тут опинилися? — у голосі Маргарити Андріївни тремтіло здивування й біль.

Вони обійнялися, і сльози потекли самі. Між схлипами Ірина дізналася, що Денис справді відправив матір у будинок для літніх, оформивши її недієздатною, щоб забрати квартиру. Лише завдяки давній подрузі Валентині Семенівні жінці вдалося звідти втекти. Тепер вони прямували до неї — у інше місто, почати нове життя.

— Як же ти могла зв’язатися з цим чоловіком, Ірочко? — прошепотіла Маргарита, лагідно торкаючись її волосся.

Ірина мовчки опустила очі. Перед внутрішнім зором знову постали спогади з дитячого будинку — самотність, страх, голод. Тоді Денис здавався опорою, рятівником, шансом мати сім’ю. Вона шукала любові, тепла, турботи. І коли народилася Катя, їй здавалося, що ось воно — справжнє щастя. Як вона помилялася…

Їхні роздуми перервала енергійна жінка років шістдесяти з яскравою хусткою на голові — Валентина Семенівна. Вона підійшла з теплою усмішкою:
— Ну що, Марго, знайшла своїх? Я ж казала — серце не підводить!

Вона одразу взяла все у свої руки:
— Збирайтеся, дівчата. Їдете з нами. Місця вистачить усім. А ваші проблеми — тепер мої проблеми. У мене, між іншим, зв’язки такі, що й міністру не соромно подзвонити! — підморгнула вона. — До речі, Семен тут чергує не випадково — це мій племінник. І він би нікому вас не образив.

Семен, той самий поліцейський, сором’язливо посміхнувся і взяв їхній рюкзак. Потяг рушив, забираючи їх від холоду, страху й відчаю — у бік, де вперше за довгий час чекала надія.

Квартира Валентини Семенівни виявилася великою і затишною. Вона прийняла їх, як рідних. Уже наступного дня почалися зміни: Валентина допомогла Ірині оформити документи, подати заявку на державну програму для випускників дитбудинків, а також поставила її в чергу на соціальне житло.

Минуло кілька місяців. Прийшла звістка про Дениса — він остаточно спився й загинув на вулиці. Ірина почула це без емоцій — у її житті він давно помер. Маргарита Андріївна через суд повернула свої права і частину майна, яку пізніше вони спільно записали на ім’я Каті.

Життя поступово входило в нове русло. Ірина й Маргарита стали справжньою родиною, їх об’єднала спільна доля і турбота про дитину. Часто навідувався Семен — приносив Каті іграшки, допомагав по господарству, а на Ірину дивився з теплом, яке вже не приховував. Валентина лише посміхалася:
— Іришко, доля тобі подарувала такого чоловіка — не гай шансу!

Ірина червоніла, але в серці поступово розквітало нове, світле почуття.

Минув рік. Ірина отримала невеличку, але власну квартиру. Маргарита оселилася поруч. Катя пішла до садочка, знайшла друзів. А одного осіннього вечора Семен освідчився. Весілля було скромне, але тепле. Усі — Валентина, Маргарита, Катя — плакали від радості. А дівчинка, сяючи від щастя, весь день повторювала:
— У мене тепер найкращий тато на світі!

Ірина слухала її й усміхалася. Вона знала: справжнє добро не потребує гучних слів і подяк. Воно просто приходить тоді, коли здається, що надії більше немає — і дарує нове життя.

Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: