Автомобіль у Радянському Союзі завжди був дефіцитним товаром, тому будь-яка модель, що сходила з конвеєра, автоматично ставала бажаною та користувалася великим попитом. Однак власники, які мали досвід експлуатації попередніх моделей «Москвичів», змогли оцінити і переваги, і недоліки «сорокового». А вічна суперечка «Жигулі чи Москвич?» отримала новий виток.
Якщо правильно налаштувати карбюратор і систему запалювання, «Москвич‑2140» за динамічними характеристиками практично не поступався ні ВАЗ‑21011, ні навіть ВАЗ‑2103. Згідно з офіційними даними, автомобіль розганявся до 100 км/год за 19 секунд, тоді як «одинадцята» модель Жигулів робила це за 18 секунд, а «трійка» — за 17. Проте в повсякденній експлуатації різницю могли помітити далеко не всі водії.
Одним із найбільших недоліків «Москвича» залишалася коробка передач омського виробництва, яка мала дистанційне керування тягами, великий хід важеля і посередню якість синхронізаторів.
Досвідчені власники воліли перемикати передачі неспішно, максимально обережно.
Що стосується посадки за кермом, то в цьому плані «Москвич» перевершував «Жигулі», хоча багато що залежало від звички водія. Головним мінусом автомобіля, за який його справедливо критикували, була ненадійність.
Серед важливих нововведень слід відзначити наявність вакуумного підсилювача гальм і дискових механізмів на передніх колесах.
У 1981 році журнал опублікував звіт про стан «Москвича‑2140», що пройшов 160 тисяч кілометрів за чотири роки, перевищивши на 20 тисяч офіційний пробіг до капітального ремонту. Результати були цілком очікуваними та збігалися з досвідом більшості власників.
Німецька інструкція до «Москвича-1500» містила опис задньої пружинної підвіски, яка так і не пішла в серійне виробництво.
Найменше проблем виникало з двигуном: до 100 тисяч кілометрів масло не доводилося доливати між замінами, а пізніше мотор витрачав лише 0,4–0,5 літра на міжсервісний пробіг — менше, ніж у деяких сучасних автомобілів. Коробка передач у тестовому екземплярі не створювала проблем, а ось редуктор заднього моста вимагав ремонту, що було досить типовим для цієї моделі.
Ще в 1980 році під оптимістичним заголовком «»Москвичі» стають кращими» журнал опублікував офіційні відповіді представника АЗЛК на численні скарги власників. Відповідь щодо редуктора була класичною для радянської бюрократії: «Повторюваність такого дефекту, як стукіт і скрегіт редуктора заднього моста, зменшилася в 1,8 раза, а підтікання – удвічі».
Салон «Москвича-2140» для другої половини 70-х років виглядав досить пристойно.
У 1983 році один із читачів «За рулем» детально описав свій досвід експлуатації цієї моделі, зазначивши, що кульові опори доводилося міняти кожні 10–15 тисяч кілометрів, ведений диск зчеплення вийшов з ладу на 55 тисячах, а ресори та пружини підвіски просіли після першої ж далекої подорожі. На 50–60 тисячах кілометрів на кузові почали з’являтися тріщини. Однак навіть після всіх цих нарікань автор підсумував: «У цілому… можна відзначити високу надійність майже всіх агрегатів».
Двигун залишився тим самим, але отримав модернізовані системи охолодження, живлення та запалювання.
«Москвич», що працював у тестовій експлуатації журналу чотири роки, якщо і не згнив повністю, то був дуже близький до цього стану: вимагав заміни порогів, дверей, задньої панелі та багатьох інших кузовних елементів. Втім, у цьому сенсі «Москвич» не поступався «Жигулям», які при цілорічній експлуатації іржавіли не менш активно.
Таким чином, незважаючи на недоліки складання та невисоку якість комплектуючих, твердження про те, що «Москвич‑2140» купували лише ті, хто не зміг дістати «Жигулі», не було цілком справедливим.
Фургонів «Москвич‑2734» випустили дуже мало.
У «Москвича-2140» була ще одна перевага. Деякі версії комплектувалися дефорсованими до 68 к. с. двигунами зі ступенем стиснення 7,2, розрахованими на дешевший бензин А‑76. У 1976 році, а потім і в 1981‑му паливо подорожчало вдвічі, і питання економії стало особливо актуальним.
Саме тому підвищений інтерес викликав так званий сільський варіант «Москвича‑21406», який почали випускати у 1978 році. Від базової моделі він відрізнявся барабанними гальмами на передніх колесах, посиленим захистом картера двигуна та універсальними шинами.
Модернізований «Москвич‑2140» зразка 1982 року.
Ті, кому не дістався дефорсований двигун, часто самі вносили зміни, встановлюючи додаткові прокладки під головку блока або змінюючи поршні. Деякі майстри навіть самостійно «стригли» стандартні поршні, щоб зменшити ступінь стиснення.
За можливість використовувати дешевий бензин багато хто був готовий миритися з втратою потужності та динаміки, адже літр А-93 коштував 40 копійок, а А-76 – 30, а у далекобійників, які охоче продавали «надлишки», його можна було купити й за 15 копійок.
Таким чином, «Москвич-2140» був далеким від ідеалу, але мав свої переваги, які цінували власники. Незважаючи на критику, ця модель залишила помітний слід в історії радянського автопрому та довгі роки залишалася популярною серед водіїв.
