Радянський автобус ЛіАЗ-677, який випускався Лікінським автобусним заводом із 1967 року, спочатку був спроєктований із можливістю буксирування причепа. Йшлося не просто про технічну особливість, а про реальну ідею збільшення пасажиромісткості без потреби випускати на маршрути додатковий транспорт. Причепи, що нагадували компактні автобусні вагони без власного двигуна і трансмісії, повинні були чіплятися до основного автобуса, що давало можливість швидко адаптувати рухомий склад до підвищеного пасажиропотоку.
Така практика була доволі поширеною в Радянському Союзі. Щоправда, використовувалася не у всіх містах, але на особливо завантажених маршрутах у «години пік» пасажирські причепи реально допомагали перевезти більше людей. Коли пасажиропотік спадав, причепи просто відчіпляли й залишали в автобусному парку, а сам автобус повертався на лінію у стандартному вигляді.
Однак, попри закладену можливість буксирування, жоден автобус ЛіАЗ-677 у СРСР так і не експлуатувався з причепом. Причина була доволі банальною: його бензиновий двигун потужністю 180 кінських сил не мав достатнього крутного моменту для тягання додаткового вагону. Трансмісія у автобуса була гідротрансформаторна, що для міських умов було зручним рішенням, але вона працювала фактично на межі своїх можливостей навіть із самим автобусом, не кажучи вже про буксир.
Цікаво, що буксирувальну проушину на бампері ЛіАЗ-677 все ж продовжували встановлювати. Ймовірно, розраховували на те, що згодом автобус отримає потужний дизельний двигун і відповідну коробку передач, які дозволять йому працювати з причепом. Але історія розпорядилася інакше: ЛіАЗ-677 так і не отримав бажаного дизеля, а про ідею буксирування врешті забули.
Сьогодні ЛіАЗ-677 — це вже частина історії, і ми знаємо, що цей автобус так і не став тим, ким його намагалися зробити. Він лишився культовою моделлю, яку пам’ятають і згадують із ностальгією, але його потенціал у сфері буксирування так і не був реалізований.
