Мабуть, жодна машина не завдавала стільки клопоту, як Урал-375. Те, що цей вантажівка спочатку проєктували для потреб держави, стало його головною перевагою і водночас найбільшим недоліком. Виробництво розпочалося досить швидко – перші металеві зразки-прототипи з’явилися у 1960 році, а повномасштабний серійний випуск стартував у 1965-му.
Протягом п’яти років доведення розробники докладали всіх зусиль, щоб зробити Урал максимально надійним та прохідним. Загалом, на державних випробуваннях машина показала відмінні якості всюдихода та досить витривалу ходову частину. Під час серійного виробництва офіційні приймальники буквально «бракували» машини за найменші дефекти чи відхилення.
Урал-375 у народному господарстві
Хоча вантажівка випускалася насамперед для військових, вона також використовувалася у цивільному секторі – переважно як всюдихід для перевезення вантажів у важкодоступні місця. Але як звичайна вантажівка Урал-375 програвав іншим моделям, особливо через паливну витрату. Його 180-сильний двигун офіційно споживав до 50 літрів високооктанового бензину А-93 на 100 км, який і без того був у дефіциті. Для порівняння, ЗІЛ-131 споживав приблизно 35 літрів звичайного А-76.
Для державних потреб експлуатація Уралу-375 теж була нелегкою. Загалом до вантажівки претензій було небагато, крім її ненажерливості. Але це породжувало іншу проблему – можливість списання тонни дефіцитного пального та його подальший перепродаж. Нерідко можна було побачити, як за однією машиною рухалися «Жигулі» або «Москвичі» з каністрами. ДАІ намагалася боротися з цим, але ситуація залишалася без змін.
Недоліки конструкції
Одним із недоліків машини був поганий огляд із кабіни. Водій бачив тільки невелику ділянку попереду і зліва. Під час виїзду з автопарку або пересування між колонами доводилося користуватися допомогою старшого машини, який жестами регулював рух. У Східній Німеччині проблему вирішили встановленням люків на даху – це дозволяло старшому машини безпечно проводити вантажівку через населені пункти.
Надійність механіки
Двигун, трансмісія та редуктори Уралу-375 відзначалися високою надійністю. Якщо виникали несправності, їх можна було швидко усунути – запчастини були у вільному доступі, а більшість ремонтів виконувалася власними силами або в ремонтних підрозділах.
Однак найбільший конструктивний недолік полягав у спробі зробити вантажівку універсальною, що виявилося помилкою. Урал-375 мав три ведучі мости, хоча спочатку планувалося залишити тільки два задніх із підключаємим переднім. Вантажівки, що перевозили особовий склад, часто їздили напівпорожніми. Через важкий мотор передні колеса мали хороше зчеплення з дорогою, тоді як задні – пробуксовували. На бездоріжжі це було плюсом, але на звичайних трасах машина поводилася нестабільно. Тому водії намагалися додатково завантажити задню частину, щоб пом’якшити підвіску.
На базі Уралу-375 встановлювали різне обладнання – від зв’язкових станцій і ремонтних майстерень до паливозаправників. Оптимальним навантаженням на два задніх мости вважалося 5-10 тонн. У середині 70-х бортові версії практично зникли, залишилися лише спеціалізовані варіанти. Для перевезення особового складу використовували ГАЗ-66 і ЗІЛ-131.
Прохідність Урал-375
Щодо прохідності Уралу-375, то тут не все однозначно. Завантажена машина або модель зі спецобладнанням могла без проблем пересуватися розмоклими дорогами. Але по піщаних ділянках, ріллі та сніговій цілині такі вантажівки не пускали – ніхто не хотів ризикувати технікою. Спочатку шлях прокладав ГАЗ-66, за ним їхав ЗІЛ-131, і тільки потім, у крайньому разі, Урал-375 із спущеними колесами.
Справа була не в машині – просто не існує техніки, яка не застрягала б у болоті чи в мокрому піску. Якщо ГАЗ-66 або ЗІЛ-131 можна було витягнути танковим тягачем, то завантажений Урал-375 не завжди піддавався навіть Т-72. Спроби витягти машину гусеничною технікою часто закінчувалися тим, що у вантажівки просто відривало мости.
Проте, незважаючи на всі недоліки, Урал-375 залишався незамінним там, де потрібно було перевезти великі вантажі. Це була одна з найвитриваліших машин свого часу.
