Багато хто пам’ятає автобуси марки «Ікарус» ще з дитинства. Але мало хто замислювався, що цей громадський транспорт із незвичною назвою насправді був імпортним. Виробляли «Ікаруси» в Угорщині, і одним із головних покупців цих автобусів був Радянський Союз. Це може викликати логічне запитання: чому ж СРСР купував закордонні автобуси, якщо в нього були власні заводи та своє виробництво?
У 1949 році Угорщина стала соціалістичною країною. Сьогодні часто говорять, що угорське керівництво було повністю залежним від СРСР, проте важливіше інше: Радянський Союз сприймав Угорщину не як другорядного партнера, а як повноправного союзника – як у військовому, так і в економічному плані. У тому ж 1949 році Угорщина приєдналася до Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), а в 1955 році стала частиною Організації Варшавського договору, яка була соціалістичним аналогом НАТО.
Особливо важливим було членство Угорщини в РЕВ. Це означало, що країна була інтегрована в єдину економічну систему соціалістичного блоку, навіть не будучи частиною самого СРСР. Тож у певному сенсі угорські автобуси можна було вважати «своїми». Угорщина була союзником, і Радянський Союз не мав причин не підтримувати її економіку, надаючи їй ринок збуту. До того ж у часи жорсткої конфронтації між США та СРСР капіталістичні країни могли обмежувати вихід соціалістичних товарів на міжнародні ринки через санкції та протекціоністські заходи. Тому закупівля «Ікарусів» була не лише економічною необхідністю, а й політичним кроком, що підтримував економіку союзної держави. Продаж автобусів стимулював виробництво, забезпечував зайнятість населення та сприяв економічному розвитку країни.
Але крім політики, у СРСР були й суто економічні причини купувати «Ікаруси». Гонка озброєнь із США значно виснажувала ресурси країни та змушувала передавати дедалі більше виробничих потужностей із цивільного сектору до оборонної промисловості. Отже, якщо якесь обладнання можна було купити у партнерів, а не виробляти самостійно, радянська влада воліла обрати перший варіант. Власні автобуси в Союзі випускали, але їх катастрофічно не вистачало. Особливо це стало помітним після Другої світової війни, коли почалася чергова хвиля урбанізації. Лише з 1970 по 1980 рік частка міського населення в СРСР зросла з 56% до 63%, що спричинило різке зростання потреби в громадському транспорті.
Наймасовішим імпорт «Ікарусів» став у 1970-х роках. Найбільш популярною моделлю була знаменита 200-та серія, що з’явилася у 1969 році. Багато людей у Радянському Союзі пам’ятають модель Ikarus 250, розраховану на 49 пасажирів. Загалом із 1949 по 1991 рік СРСР придбав понад 150 тисяч угорських автобусів. Проте Угорщина продавала «Ікаруси» не лише Союзу – майже весь соціалістичний блок користувався цими автобусами. У свої найкращі роки завод виробляв до 12 тисяч автобусів на рік.
Після розпаду Радянського Союзу Угорщина втратила основний ринок збуту. Це призвело до поступового згортання виробництва, серії банкрутств та спроб реанімації заводу. Сьогодні підприємство «Ікарус» лише тінь свого минулого, і легендарні автобуси, які колись були невіддільною частиною радянських доріг, залишилися лише в пам’яті поколінь.
